Новини

Під знаком «Нового життя»: репортаж з рогожанського будинку культури

Архів
27 переглядів

Над центральним входом будинку культури у селі Рогожани досі красується знак того, що його побудував тодішній колгосп «Нове життя». Навіть таку просту вивіску тут бережуть як історичну, а ще, здається, ця символічна назва й донині задає тон усьому, що відбувається в селі, бо тут насправді живуть по-сучасному і по-новому.

Керівник цієї установи Наталія Матіюк за фахом психолог. Напевне, у роботі їй це допомагає більше, ніж би могла дати галузева «культурна» спеціальність. Жінка уміє згуртувати людей, віднайти нестандартні рішення та внести неймовірні ідеї, які згодом таки вдається втілити. Коли ми домовлялись про зустріч, вона саме планувала їхати забирати фортепіано, про яке давно мріяла, і яке хтось із добрих людей вирішив віддати безплатно на потреби сільського будинку творчості. Чи уміє хтось на ньому грати? Ні. Але Наталя упевнена: буде фортепіано – знайдеться і музикант. Бо її чуття ще ніколи не підводило. «Бажання – це багато можливостей, а небажання – багато причин», – цитує улюблені поетичні рядки Наталя і йде показувати своє господарство, де вона і директорка, і менеджер, і творчий працівник, і екскурсовод, і…прибиральниця.

Доволі свіжий ремонт, нові тенісний та більярдний столи, яскраві тематичні фотозони, виставки світлин – усе свідчить про те, що життя тут вирує. У телефоні у неї безліч знімків із заходів, що збирають повний зал глядачів. Але зараз, під час карантину всюди тихо, навіть в улюбленій для багатьох мешканців села репетиційній кімнаті із намальованим на стіні соловейком. А зазвичай тут співають і декламують, вчать ролі для театральних вистав, танцюють та й просто збираються на душевні посиденьки зі спогадами й жартами. Так сільський будинок культури став справжнім мистецьким простором.

Починалося ж усе багато років тому з фольклорного гурту, який існує і донині – у ньому співають дев’ятеро жителів села. Згодом утворився опорний вокальний колектив, який налічує дванадцять виконавців, що можуть об’єднуватись і у менші групи – дуети, тріо, квартети. Не зважаючи на чималий досвід, старші артисти перед виступом хвилюються страшенно, розповідає Наталія Матіюк, чого не скажеш про молоде покоління аматорів сцени – діти та підлітки більш розкуті, упевнені. А їх у всіх виступах найбільше. Узагалі, в Рогожанах галузь культури тісно пов’язана із освітньою, тож до підготовки концертних програм тут залучають і малюків з дитсадка, і школярів, а це вже три десятки маленьких талантів. Найбільше креативних ідей же приносять студенти, котрі навчаються у вишах великих міст.

До слова, про міста. Вже кілька років, як на ініціативу батьків відгукнувся знаний у Володимирі хореограф, постановник бальних танців Олександр Божик, який узявся вчити місцеву дітвору премудростям європейської та латиноамериканської програм. Здається зараз, на карантині, за його заняттями у клубі «Клас-Денс» тут сумують найбільше, адже бальні танці – це те, у чому діти досягали неабияких висот і пишались власними результатами. От тільки без курйозних моментів на змаганнях не обходилося – під час оголошення переможців на великих танцювальних майданчиках Львова або Луцька щоразу звучало «місто Рогожани», адже ні організатори, ні ведучі припустити не могли, що таку підготовку танцюристи отримують у звичайному, ще й доволі віддаленому селі, без іменитих танцювальних шкіл та зіркових тренерів.

Іще про багато різних справ місцевого осередку культури хочеться сказати: «Оце рівень!». Окрема історія – це сільський музей старовинних речей, у якому можна годинами розглядати унікальну експозицію. Частина речей до музею потрапила від родини Наталії Матіюк: он пожовкле давнє фото її діда Петра Радіоновича Матіяша на фоні млина, який колись йому належав, але від якого нічого не збереглося, столітні рушники, бабусина спідниця, обшита стрічкою. Інші речі позносили односельці та приїжджі, поділились власними витворами, зокрема, картинами, місцеві майстри.

Дуже часто буває так, що одна річ наче «притягує» іншу, ділиться секретом Наталя, приміром, приходить людина, розглядає масницю і згадує, що у неї вдома якраз є посудина, без якої процес виробництва домашнього масла не був би витриманий технологічно, згодом приносить цю миску. Або хтось дарує елемент одягу, який дуже пасує до того, що вже давно зберігається у музейній скрині. Є й зовсім дивні випадки: пробиту каску часів Другої світової приніс незнайомець, мовляв, знайшов у полях поблизу. От основний, величезний на всю стіну вишиваний килим – з їхнього села, а було й таке, що в рогожанську музейну кімнату потрапляли речі з віддалених територій, зокрема, одного з сіл на березі Світязя. А ще у цьому закладі – беруть все. Є вже п’ять прасок, в які насипається гаряче вугілля, кілька грубликів з качалкою.

Наталя каже, багато хто шкодує, що свого часу викинув чи спалив як мотлох чудові старовинні речі, що могли б віднайти своє місце у цій світлиці. Але то було раніше – тепер люди уважніші до автентичних предметів, навчились їх цінувати.

А ці речі дійсно унікальні. Рушники, скатертини та простирадла, яким уже років по 120, вишиті чомусь переважно гладдю, а от вбрання – хрестиком. Доречі, за розміром одягу можна скласти загальну картину того, як виглядали колись мешканці села – сьогодні рідко на кому сходяться манжети і коміри тих сорочок, такі вже були всі худенькі.

І якщо у музей беруть усі експонати, то винести назад їх – зась. За кожну річ Наталія Матіюк відчуває власну відповідальність, тож відмовила тим, хто приїхав просити, аби дала перезняти малюнок з одного із церковних рушників, а від приїжджих покупців, що пробували придбати стару ікону, самостійно пильнувала приміщення будинку культури кілька днів.

Зате відвідувачам, які уміють оцінити красу та приходять чи приїжджають на екскурсію, Наталія дуже рада. Вона може розповісти історію кожного експонату, показати усе зблизька, а «щасливу камизельку», яка належала колись її бабусі, навіть з задоволенням дає дівчатам, що ходять просити гостей на весілля. Кажуть, ця річ гарантує вдалий шлюб, перевірена разів зо двадцять.

  

А нещодавно «Будинок культури села Рогожани» з’явився у мережі Інтернет. І вже гучно заявив про себе. Спочатку тим, що єдиним у області представляв Волинь на всеукраїнському конкурсі «Вишивана доля України-2020», а згодом – відеороботою з нагоди Дня вишиванки. Його відзняли та змонтували в умовах карантину, дівчата по одній приходили на зйомки, кожен із показів продумувався дуже детально, а у результаті глядачі отримали можливість побачити унікальну колекцію одягу цього маленького музею. Тільки уявіть собі здивування авторів та учасників сюжету, коли лише за першу добу відеоролик, знятий у селі, в якому лише 300 жителів, набрав 12 тисяч переглядів.

Та це лише початок, вважає Наталія Матіюк. Їм би швидше вийти з карантину, бо вже задумів на майбутнє – безліч. Цій непосидючій жінці вдалось налагодити контакти із власником справжнього ткацького верстату, який готовий віддати агрегат до музейної кімнати. А ще вона мріє, як незабаром біля будинку культури під високою березою на постаменті з’явиться пам’ятник Тарасові Шевченку, а для втілення нової ідеї з відзначення Дня села активізує до творчого змагання мешканців різних вулиць. Та й просто чекає, коли у заклад повернуться юрби дітей і дорослих, знову зазвучить гамір, сміх і пісня.

Юлія ПАШКОВА.

Коментарі
Теги: Рогожани
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up