Галина Олександрівна з вересня проживає у Володимирі. Приїхала до сестри, вирвавшись з окупованого Херсону. Каже, до останнього не хотіла покидати свій дім і рідний край, але усе, що коїлося у місті настільки гнітило, що сили не було на це усе дивитися. У грудях пекло все дужче й дужче, тож одного дня жінка наважилася виїздити. Про те, як жило місто під окупацією, як згуртовувалися місцеві мешканці й протистояли злу, про ворогів – російських зайд та тих, що живуть поряд, пані Галина погодилася розповісти читачам нашої газети.
За 52 роки, які пані Галина мешкає в Херсоні, це місто стало їй другим домом. Вона уродженка Радомишля, що на Житомирщині. Зовсім юною переїхала в це «місто корабелів», як його ще називають. І справді Херсон – це великий промисловий центр, торговий порт, де швартуються судна з багатьох країн світу, а однією з провідних галузей є суднобудування. Саме у цій сфері пропрацювала Галина Олександрівна понад три десятиліття. Вона з щирою гордістю розповідає про місце своєї праці – суднобудівний завод “Паллада” – одне з найбільших підприємств України, яке свого часу створювало доки для танкерів, суден, підводних човнів… Тут жінка обіймала посаду контролера із зовнішнього прийому обладнаня. А за мить змінює інтонацію, коли згадує, що окупанти, увійшовши на його територію, почали там безсоромно господарювати, розграбовувати. Зараз частково завод зруйновано внаслідок ворожих обстрілів…
– Ще в 2014 році ми з земляками виходили на вулиці міста й скандували: «Херсон – це Україна!». Незмінним лишається це твердження. Тож коли окупанти почали сунути на наші землі, ми знову повиходили на вулиці. Молоді хлопці й чоловіки, чинили опір, закидували загарбників коктейлями Молотова, намагаючись перешкодити увійти місто. На жаль, тоді багато хоробрих земляків полягло, бо російські вояки у відповідь застосовували наявне озброєння… Їх деякий час навіть не давали похоронити. Весь люд тоді піднявся, щоб показати, що тут російським військам не раді.
Оскільки громадський транспорт не ходив, то ми зі свого Острова (район міста, – авт.) сорок хвилин пішки йшли на акції протесту проти окупації. Люду збиралося багато, приходили з синьо-жовтими прапорами. Мітинги проводили щодня. Тих російських вояків, які першими зайшли у місто, можна назвати більш адекватними, вони ще не чинили таких звірств, як росгвардія, яка підтягнулася згодом. Та стала знищувати й мирне населення.
Багаточисленну акцію мітингарів розганяли пострілами, – пригадує жінка.
Окупувавши місто, загарбники взялися тут встановлювати свої порядки. Не лише вивішували повсюдно триколори, а й вимкнули мобільний зв’язок, інтернет та українське телебачення. Невдовзі транслювалися лише російські телеканали, які розповідали суцільні нісенітниці. Жінці пощастило, бо у районі, де жила, вдавалося упіймати інтернет, тож з офіційних джерел дізнавалася правдиву інформацію. Та й українські новини дивилася, адже у неї було не кабельне, а супутникове телебачення. Коли виходила з дому й спілкувалася зі знайомими, сусідами, то жахалася від того, що від них чула. Люди переповідали, що російська армія уже увійшла в Київ, що усі міста радо зустрічають «визволителів», а українці чинять звірства. Тож деякий час жінка була єдиним джерелом достовірної інформації для багатьох знайомих.
У місті окупанти стали запроваджувати свої правила повсюдно, у різних установах та закладах. Вводили свою валюту. Українські банки здебільшого припинили роботу, не працювали банкомати. Лише деякі відділення лишалися відчиненими, тож, аби зняти кошти, доводилося вистояти величезну чергу, яку займали ще вночі.
– Бувало, о четвертій ранку виходила з дому. Щоб дістатися того району, де працював банк, доводилося долати російські блок-пости та довго йти пішки. Вояки пропускали, коли чули, що йдемо за грішми. Одного разу у черзі за пенсією спостерігала, як під’їхала велика бронемашина, з якої вийшло два повністю озброєні орки й рушили у будівлю банку. Через деякий час вийшла касирка й сповістила, щоб усі розходилися, бо грошей уже немає: окупанти забрали усю готівку, – пригадує жінка.
Люди, які отримували пенсію через «Укрпошту», з березня лишилися без виплат. Деякий час не працювали магазини та ринки, не курсував громадський транспорт. З часом торгівля відновилися, щоправда щось придбати можна було «з землі», та й ціни значно зросли. Перевезення також налагодилося.
– Коли їхали маршруткою по місту, часто у транспорт заходили орки. Вони віталися, а у відповідь – тиша. Було, зайшли росіяни, привіталися, а коли відповіді не почули – зупинили маршрутку й сказали усім вийти. На вулиці почали розповідати, як потрібно поводитися, а коли одна жінка у відповідь озброєному окупанту випалила, що їм тут не раді, у відповідь почула погрози. Він тоді сказав: «Дякуйте, що ми у місті, інакше тут був би другий Маріуполь». Часто молодих хлопців російські вояки посеред дороги висаджували з транспорту, на вулиці роздягали, шукали татуювання, розпитували про значення символів. Якщо нічого підозрілого не виявляли, то відпускали. А інколи когось забирали з собою. Які у нас водії – молодці! Коли орки, висадивши людину, наказували їм їхати далі, ті відмовлялися, мовляв, людина заплатила за проїзд, тож зачекають.
Доводилося херсонцям чути про те, як за інформацією зрадників орки навідуються до щирих патріотів України або тих, хто особисто чи члени їхніх родин брали участь в АТО/ООС. Їхні домівки, гаражі, дачі обшукували, а самих людей забирали на допити. З тих катівень не всі повернулися.
– Хтось здав нашого місцевого священника ПЦУ, який служив у храмі, що біля мого дому. Ще з 2014 року отець Сергій допомагав захисникам, возив благодійну допомогу на Схід.
Його піймали окупанти, катували, знущалися, погрожували зґвалтувати палицею й змушували підписати згоду на співпрацю. Він на все погодився, бо ж його чекали четверо малих дітей. А коли священника відпустили, він виїхав з окупованого міста і про всі звірства розповів світові, давши численні інтерв’ю. Я на власні очі бачила, як навідувалися озброєні російські вояки до місцевих жителів. То на одній, то на іншій вулиці зупинялися броньовики з орками. Страшно. Люди дуже лякалися, боялися виходити з домівок. А якось дуло автомата й на мене наставили. Йшла того дня у магазин за харчами о 8 ранку. Скорочуючи шлях, рушила доріжкою біля однієї з шкіл. Перестрів молодий, худорлявий, вояка з балаклавою на обличчі – наставив зброю й запитував, куди прямую. А я йому: що ж ти, дитино, на бабусю автомат наставляєш? Уже не пам’ятаю, що він промугикав у відповідь.
Могли окупанти людей і просто на вулиці позбавити життя, як от чоловіка з Каховки, що їхав на велосипеді з дачі. Його застрілили за те, що мав куртку камуфляжного окрасу. І таких випадків, як розповідає жінка, чимало.
– Задобрювали рашисти місцеве населення, даючи їм виплати у розмірі десяти тисяч рублів. Багато людей відмовлялися їх отримувати, бо там записували паспортні дані. А я кажу знайомим: «Йдіть, беріть, поміняєте на гривні і хоч будете мати за що їсти купити. А чому – ні? Погляньте, як вони нас грабують, як вивозять наше зерно, як розкрадають заводи й фабрики, як мародерять!» Я теж пішла за цими грошима. Узяла, обміняла на гривні й розплатилася з перевізником, аби виїхати з окупації на Волинь. Довго не могла наважитися покинути свій дім і місто. Але з кожним днем все більше й більше гнітило те, що бачила навколо: як господарюють окупанти, як зі списками у руках переслідують людей, як з мішками на головах забирають їх з будинків у катівні… І хоч здебільшого усі мої знайомі й друзі мали проукраїнську позицію, доводилося зіткнутися й з тими, хто має іншу думку. Причому це люди, з якими я знайома десятки років і ніколи б не подумала на них. Серед таких – мої сусіди, які живуть трьома поверхами нижче. Якось на вулиці вони зневажливо обговорювали, що «хахли» розбили Антонівський міст. Я їм тоді кажу, що, може, ви ще й вважаєте, що Україна сама себе стала бомбити? І у відповідь почула: «Закрой рот, а то тебя закроют». Попередила тоді їх, що настане час і вони відповідатимуть за свою позицію, бо у моєму списку ворогів українського народу вони на першому місці. Зараз, як мені відомо, вони виїхали в Крим.Взагалі, коли зустрічала знайомих, які казали: «Все буде нормально», то у вічі заявляла: оскільки так вважають, значить і їхні руки в крові, адже підтримують тих убивць, ґвалтівників, мародерів…
Не змогли жити в окупації донька пані Галини та онука. Їхній дім знаходився недалеко від лінії фронту, тож коли лунали вибухи, то дрижали стіни. Онучка зі страху й через стрес постійно плакала, тож наприкінці весни вони переїхали в Одесу.
А зять, який народився в росії, де й проживають його батьки, донедавна лишався у місті. Він є співвласником одного з заводів, тож не міг кинути напризволяще свій колектив, розвозив працівникам по домівках зарплатню. А згодом почав потрохи вивозити з окупованого міста виготовлену продукцію – поліетиленові плівки для теплиць, пластикові труби, аби вона не дісталася загарбникам. Така сировина знадобиться постраждалому від бойових дій населенню, аби забивати вінка в оселях та для ремонтів у домівках. Знайшлися люди, які зробили донос на зятя, тож одного дня його арештували. Тримали у якомусь підвалі близько тижня. Він не розповідав, чи його катували. Лише згодом признався, що тепер знає, якого болю завдає електричний струм.
Пів року жила пані Галина в окупованому Херсоні, тоді вирушила до сестри у Володимир. Сім діб тривав її шлях. У наше місто приїхала вдруге у житті, каже, зазвичай сестра з сім’єю гостювала у неї. Тож, опинившись у незнайомому краї стала його з цікавістю пізнавати.
– У мене від міста лише найкращі враження. Тут такі добрі, привітні та щирі люди. А скільки пам’яток архітектури, які ви так бережете! У парку встановлений гарний пам’ятник Тарасові Шевченкові, а в нас – лише бюст. Я побачила пам’ятник князю Володимиру, який хрестив Русь і побувала у Зимненському монастирі, де розміщувалася зимова резиденція князя. Усе фотографую й скидаю рідним і близьким, щоб вони дізналися, яке воно – древнє місто над Лугою.
Пані Галина підтримує зв’язок з сусідами, знайомими. Каже, світло, зв’язок і газ у них зараз є, однак у квартирах холодно. Коли місто, за яке велися запеклі бої, звільнили, то орки, що перейшли на інший берег Дніпра, стали безжально обстрілювати Херсон. Ситуація там непроста. Тож повернутися додому жінка з сім’єю поки не наважуються. А зять буває у місті частенько, автівкою вивозить звідти людей, які змушені рятувати свої життя. Син жінки живе і працює за кордоном, постійно фінансово підтримує ЗСУ.
У нашому місті Галина Олександрівна не лише оговтується від пережитого, а й активно інтегрується у життя громади. Вона долучилася до когорти небайдужих людей, які збираються у приміщенні терцентру для плетіння маскувальних сіток та в’язання шкарпеток. Узявши клубки ниток додому, жінка сідає за в’язання у кожну вільну хвилину, прагнучи виготовити якомога більше пар теплого одягу для захисників. Таким чином робить свій внесок у наближення перемоги.
Валентина ТИНЕНСЬКА.
