Під час війни страшно усім, адже від усього, що відбувається навколо, холоне кров у жилах, не притуплюється відчуття тривоги та, часом, до тремтіння доводить хвилювання за життя людей – рідних і незнайомих. А жінка, яка у мирний час дізналася найщасливішу новину про те, що стане мамою, – під час війни зіткнулася з багатьма немислимими раніше страхами й попри тривогу, відчуття невпевненості у завтрашньому дні знаходить у собі сили триматися. Ми поспілкувалися з жінками, які відчули радість материнства у непростий для усіх нас час і ростять своїх крихіток в надії на нашу швидку перемогу. А лікарка-гінекологиня акушерсько-гінекологічного відділення розповіла про роботу в нових реаліях.
ТРИВОГИ ПОВІТРЯНІ ТА ДУШЕВНІ – ПІД ЧАС ПОЛОГІВ
Володимирський «пологовий будинок» – місце, де народжується щастя. З початку повномасштабного нападу російських загарбників на Україну колектив акушерсько-гінекологічного відділення місцевого ТМО усі свої зусилля спрямував на створення максимально безпечного середовища для мам та новонароджених малюків. У будівлі облаштували укриття, куди під час повітряних тривог спускаються пацієнтки з немовлятами, щоб у комфорті й теплі перечекати загрозу. А весь медичний персонал навчився виконувати свої професійні обов’язки під пронизливі звуки сирен, бо ж появу на світ нового життя – не відтермінувати. Медики запам’ятали, що першим малюком, який народився тут під час тривоги, був хлопчик – дитятко місцевого подружжя. А були й випадки, що сирена спрацьовувала, коли команда фахівців працювала в операційній. Лікарка-гінекологиня Ірина Ткачук пригадує, що якось, ще у перші дні повномасштабної війни, сповіщення про загрозу повітряного удару спрацювало у той момент, коли вона допомагала прийти у цей світ донечці військового ЗСУ. Дитинка якраз народжувалася завдяки методу кесаревого розтину.
За понад чотири місяці війни у місцевому «пологовому будинку» народилося 185 малят. За словами Ірини Василівни, наприкінці лютого й на початку березня тут народжували здебільшого мешканки Володимирщини чи сусідніх районів, а згодом пацієнтками відділення ставали жінки, які на великих термінах вагітності змушені були рятуватися від загроз і переїздити у безпечніший край, це – жительки Київщини, Харківщини, Житомирщини, а згодом Луганщини, Донеччини та інших областей. Майбутні мами під кулями евакуйовувалися з охоплених війною міст, годинами стояли в чергах, долаючи блок-пости й молячись, аби їхнє авто не розстріляли, у деяких ракети пролітали над головами й дощенту руйнували рідні міста. Не описати, скількох зусиль їм вартувало стійко переносити шалені нервові потрясіння, щоб уникнути передчасних пологів та згодом народити здорових дітей. Хоча, зізнається лікарка, були випадки, коли деяких майбутніх мам через певні медичні покази доводилося скеровувати в обласний пренатальний центр.
– Ми до усіх жінок, які народжують у нашому відділенні, ставимося, наче до рідних, намагаємося забезпечити їх не лише фаховою медичною допомогою, а й огорнути своєю опікою та теплом. Знаємо, як складно їм у цей час, скільки тривог огортають їхні душі, скільки проблем у кожній сім’ї, то ж намагаємося заспокоїти та підтримати, – розповідає Ірина Ткачук. – Саме тому я завжди даю пацієнткам свої контакти і постійно із ними на зв’язку, відписую на повідомлення, які, буває, надходять навіть пізно ввечері.
Ірина Василівна розповідає, що деякі її пацієнтки на початку повномасштабної війни виїхали за кордон і паралельно з оглядом у свого нового лікаря, зверталися за порадами й до неї. Але народжувати малюків більшість із них все-таки приїхали додому, адже у місцевому акушерсько-гінекологічному відділенні працюють дійсно хороші фахівці, які дбають про кожну свою пацієнтку.
БОЯЛАСЯ, ЩО ПОЛОГИ РОЗПОЧНУТЬСЯ У ПІДВАЛІ
Кондитерка з Харкова Марина Сокол уперше відчула радість материнства 14 березня, коли за тисячу кілометрів від її дому, у Володимирі, з’явився на світ синочок Ілля.
Марина та Андрій незабаром відзначатимуть першу річницю подружнього життя, а разом закохані уже сім років. Дізнавшись про те, що їхня сім’я стане більшою, невимовно раділи й будували стільки щасливих планів. Готувалися до появи малюка, мріяли про зустріч із ним, яка ось-ось мала відбутися. Аж раптом одного лютневого ранку прокинулися від страшного гуркоту. Зателефонував тато й просив взяти найнеобхідніше і мчати до нього, адже в його домі є підвал – там все ж безпечніше, ніж у квартирі. Вже о п’ятій ранку, зібравши лише документи, Марина, яка перебувала на 36 тижні вагітності, з чоловіком рушили на околицю міста. Як від’їздили від будинку, то стали свідками страшного вибуху в сусідньому дворі.
-Спершу ми навіть не знали, що коїться і відмовлялися вірити, що розпочалася війна. Від авіаударів ховалися у підвалі, а коли ставало тихо, могли піднятися в дім. Ці шість днів – не забути ніколи, – розповідає жінка. – Щодня ситуація погіршувалася, жахливі звуки змушували ціпеніти, над нами все літало, свистіло. У сусідньому районі йшли бої, прилітали ракети, лупили гради. Бувало, що стіни будинку дрижали. Було страшно від думки, що там, у підвалі, можуть розпочатися пологи, а до лікарні не дістатися, адже тривають обстріли. Тож вирішили їхати на захід України, де трохи безпечніше.
Подружжя повернулося до своєї квартири, взяли кілька речей для малюка, деякий одяг і рушили в далеку невідому дорогу. Марина все хвилювалася, що для малятка, яке незабаром прийде у цей світ, немає ні візочка, ні колисочки… Їхали навмання. Уже дорогою Андрій телефонував до знайомих земляків і цікавився, де вони шукають прихистку від війни. Один із них саме був у Володимирі й запросив їх сюди. Чотири доби провели у дорозі. Коли приїхали, то зареєструвалися у координаційному центрі, а наступного дня Марина поспішила у лікарню – на огляд, бо через перенесені тривоги й далеку дорогу переживала про стан малюка. Через тиждень у місцевому акушерсько-гінекологічному відділенні вона народила сина. І навіть у період появи на світ дитини, її та весь медичний персонал сколихнуло завивання сирени. У ті дні сигнали про повітряну тривогу лунали по кілька разів на добу, тому молода матуся із немовлям аж до виписки з відділення постійно знаходилися в укритті, не повертаючись у палату.
Допомагали Марині доглядати за малюком її чоловік і мама. Жінка з вдячністю розповідає про те, що місцевому волонтерському центрі їм дали і ліжечко, й візок, а ще – автокрісло, підгузки, вологі серветки та всі необхідні для новонародженого речі.
Коли малюкові було три з половиною місяці, родина прийняла рішення їхати у Київ, куди з Харкова евакуювалися їхні близькі люди й де отримав роботу чоловік Андрій. Та у їхніх спогадах назавжди залишиться наш Володимир, де з’явився на світ їхній Іллюша.
-Через війну у мене радість материнства тісно переплітається з тривогою, з невідомістю. Але я не дозволяла собі панікувати, намагалася абстрагуватися від усього, що відбувається навколо і думати лише про хороше. Я просто не маю права розкисати, опустити руки чи дозволити страху оволодіти мною. Мушу триматися заради сина, – каже Марина.
ОБИРАЛИ ІДЕАЛЬНИЙ ЧАС ДЛЯ ПОЯВИ ДРУГОЇ ДИТИНИ І НАВІТЬ НЕ МОГЛИ ПОДУМАТИ, ЩО БУДЕ ВІЙНА
Місцева мешканка Богдана Троць – знана у місті кондитерка. Її синові Оресту – 11 років, а донечці Вікторії – три місяці.
Про народження другої дитини подружжя Богдани та Олександра Троців мріяло давно й планували обрати для цього ідеальний час. Спочатку вирішили зачекати декілька років, доки підросте син, піде у школу, потім зосередили увагу на розвитку власної справи, не стали поспішати з таким важливим рішенням і в період коронавірусної пандемії. Коли ковідна ситуація дещо стабілізувалася і здавалося, що ідеальний час настав, Богдана завагітніла. Уся родина чекала появи на світ малечі.
Коли розпочалася війна, Богдана перебувала на восьмому місяці вагітності. Тривожну новину сприйняла з острахом. Почалася паніка. Придбавши продуктів тривалого зберігання, сім’я поїхала у Вощатин, де живуть батьки чоловіка. Що робити далі – не знали. Чоловік, тривожачись за найдорожчих, радив дружині разом із сином виїздити до Польщі. Запрошували туди й друзі, які обіцяли допомогти облаштуватися і віднайти хороший медзаклад для пологів.
– Я не могла поїхати. Вирішила залишитися в Україні. Своє здоров’я довірила лікарці Ірині Ткачук, яка з початку вагітності допомагала долати усі труднощі. Я не уявляла, як народжуватиму у когось іншого, – пригадує Богдана.
Жінка каже, що лікарка дуже підтримала її, вселяла віру у те, що все неодмінно буде добре.
– Обираючи ім’я для донечки, одного дня спільно з чоловіком і сином вирішили, що у нас буде Вікторія – наша маленька перемога, – пригадує жінка.
Народилася дівчинка 15 квітня, відтепер це ще один з найщасливіших днів для родини. Богдана пригадує, як почуття цілковитого щастя від материнства дещо затьмарювала тривога, коли лунали сигнали сповіщення повітряних загроз. Тож з немовлятком, загорнутим у ковдрочку, довелося спускатися в укриття.
На завжди запам’ятала Богдана день, коли її з донечкою виписували з пологового. Тоді з самісінького ранку одна за одною завивали сирени, а породіллі з малюками квапилися у підвальне приміщення. Під час однієї з повітряних тривог матусі мовчки сиділи на ліжках, а їхні немовлята тихенько лежали, притулюючи немовлят до грудей. Тоді стало відомо, що внаслідок чотирьох ракетних ударів по Львову, загинули мирні люди і у той момент Богдана відчула справжню панічну атаку. Вона ще раз переконалася, що справжні цінності для кожного – це людські життя і здоров’я. Їй страшно, адже попереду невідомість і зараз в Україні не можливо забезпечити цілковиту безпеку своїм дітям. Та поки у нашім краї відносно спокійно – вона буде вдома.
Як жінка, яка звикла планувати своє життя і розпоряджатися кожною хвилиною, Богдана все ж робить висновок: не потрібно шукати ідеального періоду для народження дитини, бо ніхто не знає, чого очікувати завтра. Тож потрібно жити сьогодні.
НАРОДЖУВАТИ ПОЇХАЛА ДОДОМУ – У ХАРКІВ
Харків’янка Марія Тахтаулова – мама двох дітей. Її старшому синові Сергію – 15 років, а донечці Єві трохи більше двох тижнів.
У день повномасштабного вторгнення росії в Україну Марія з чоловіком Сергієм та сином прокинулися від звуків обстрілів та вибухів. Зрозумівши, що почалася справжня війна, прийняли рішення про негайну евакуацію. Оскільки обоє членів подружжя – історики, то чудово розуміли, що агресор на теренах нашої країни вестиме активні бойові дії, від яких постраждає і їхній рідний Харків. А ще вагомою причиною евакуюватися було те, що Марія носила під серцем дитину.
Подолавши майже тисячу кілометрів затяжних доріг, сім’я дісталася Володимирщини і оселилася у Вощатині, де їх прихистили знайомі. Марія, перебуваючи на той час четвертому місяці вагітності, майже відразу звернулася у місцеве акушерсько-гінекологічне відділення й стала на облік для подальших планових оглядів та обстежень. Жінка каже, що вдячна місцевим медикам і лікарці Ірині Ткачук за допомогу, турботу, спостереження її вагітності, а ще – за усі поради, які допомогли їй не лише впоратися з наслідками пережитого нервового потрясіння, а й адаптуватися до нових умов життя та орієнтуватися у незнайомому місті.
Саме до своєї лікарки за консультацією звернулася пані Марія, коли, перебуваючи на 35 тижні вагітності, разом із сім’єю вирішила повертатися у рідний Харків. Пройшла всі призначені медиком огляди, і також планове УЗД-обстеження. До речі, проводила його в акушерсько-гінекологічному відділенні землячка жінки – фахівчиня з пренатальної ультразвукової діагностики Каміла Нагієва.
Шлях додому зайняв дві доби: у дорозі сім’я робила часті зупинки, на ночівлю зосталася у Києві, а тоді продовжила рух і так дісталася рідної оселі.
Минулої середи у подружжя Тахтаулових народилася донечка, яку вирішили назвати Євою. Пологи припали на відносне затишшя, а от обидві ночі були тривожними, адже спрацьовувало оповіщення про загрозу ракетного обстрілу, тож з немовлям на руках матуся квапилася в укриття.
У день, коли ми телефоном спілкувалися з пані Марією, їх з крихіткою саме виписували з пологового. З’явитися малечі на світ допомогли лікар УЗД та гінекологиня, які спостерігали за станом вагітної ще до війни. Ці фахівці, попри небезпеку та численні загрози життю і здоров’ю, залишилися у місті, де й продовжують працювати.
Жінка насолоджується своїм материнством, водночас їй дуже болить, що рідне місто таке скалічене війною, що тривають постійні обстріли та ракетні удари. На жаль, ситуація у Харкові не дозволяє там залишитися й спокійно ростити дітей, тож, імовірно, сім’я незабаром знову змушена буде покинути рідний край та шукатиме прихистку там, де відносно безпечно.
З НЕМОВЛЯМ НА РУКАХ СПУСКАЛАСЯ В УКРИТТЯ ЧЕРЕЗ 5 ГОДИН ПІСЛЯ ПОЛОГІВ
Руслана Халимендик – володимирчанка. Вона – мама двох хлопчиків. Ярославчику – три з половиною роки, а його молодшому братикові Данилку – місяць.
Первісток у цього відомого у місті подружжя лікарів, терапевта Ігоря та гінекологині Руслани, народився у Дніпрі. Саме там Халимендики здобували медичний фах і робили перші кроки у професії, а потім переїхали у Володимир і стали облаштовуватися тут. Чоловік очолив терапевтичне відділення, у якому під час коронавірусної пандемії рятували хворих, а його дружина проходила інтернатуру в місцевому акушерсько-гінекологічному відділенні. Подружжя планувало народження другої дитинки.
Коли в Україну прийшла повномасштабна війна, Руслана перебувала на четвертому місяці вагітності. У час, коли всю країну шокували обстріли, вибухи, ракетні удари жінка з сином вирушила до батьків на Тернопільщину. Ніколи не забуде, як тоді дорогою їм на зустріч зі страшним гуркотом їхали танки…
Щойно місто почало адаптовуватися до життя в нових реаліях, відновлюючи роботу усіх установ, організацій та закладів, вони повернулися додому.
Тривожні місяці вагітності Руслана намагалася прожити якомога спокійніше, для цього довелося щодня наполегливо працювати над своїм психологічним станом.
– Я намагалася акумулювати спокій і триматися заради дитини, – каже жінка, яка водночас не припиняла моніторити новини та ділитися зі своїми підписниками у соцмережах свідченнями жорстоких і підлих російських злодіянь.
Коли настав час народжувати, у пологовий зал Руслана увійшла уже не як лікарка, а як пацієнтка і повністю довірила своє здоров’я та відповідальність за появу на світ малюка своїм колегам.
– Мені було дещо легше, ніж інших жінкам, адже я чудово знала, що відбувається з моїм організмом, як потрібно поводитися на усіх етапах пологової діяльності. Однак у період сильного фізичного болю уже не можливо різнобічно та сповна оцінювати ситуацію, тому цілком віддалася у руки команди медиків і виконувала усі їхні вказівки. Тож наполегливо раджу усім майбутнім мамам проходити школу батьківства, адже набуті знання їм однозначно будуть корисним, – каже Руслана Халимендик.
За словами жінки, їй, на відміну від деяких інших породіль, ще пощастило, адже у період пологів не лунали сигнали повітряної тривоги. Все ж сповіщення про повітряну небезпеку спрацювало через п’ять годин після появи на світ її синочка, і з немовлям на руках вона поспішала в укриття.
Руслана каже, що щаслива подія для її сім’ї, народження другого синочка, припала на страшні для країни часи і вона, як і тисячі українських матусь, щодня непокоїться про майбутнє своїх дітей та щиро вірить у перемогу України й те, що зростатиме малеча у вільній Україні.
Валентина ТИНЕНСЬКА.
