14 червня минає 93 роки з дня смерті видатного українського мислителя-державника, історика і публіциста, політика і дипломата, уродженця села Затурці В’ячеслава Казимировича Липинського. Прошу редакцію опублікувати цей матеріал про останні роки його життя. Адже ми ще так мало знаємо про нашого славетного земляка.
Еміграція і трагедія руйнації української державності
Зі студій про еміграційний період життя В’ячеслава Липинського відомо, що після офіційної заяви, поданої ним 26 липня 1919 року на адресу Міністра Закордонних Справ УНР В. Темницького, та залишення посади посла УНР він в Україну вже не повернувся. Про причини, які спонукали до розриву з Директорією, відомо не лише з цього документа. Пояснення такого кроку є і серед багатьох листів того часу до соратників.
Наприклад, 2 грудня 1919 року відомому західноукраїнському громадсько-політичному діячеві та дипломату Миколі Васильку Липинський пише: “З політикою сучасного уряду і внутрішньою і зовнішньою настільки не погоджуюсь, що не міг я нести навіть тієї части відповідальности, яка на мене, як виконавця волі того уряду спадала. Розстріл отамана Болбочана, одного з найкращих наших отаманів, абсолютно безпринципне і позбавлене льогіки кокетування з Польщею і тим зміцнювання на Україні наших москвофілів – се такі річи, які мусять сучасну політику, на мою думку, довести до краху. Дай Боже, щоб я помилявся, але відповідальности за наслідки того всього я на себе прийняти не смію, – тим більше, що були инші, на мою думку, і далеко кращі, пропоновані мною нашому Урядови, дороги” .
Руйнація основ української державності, відірваність від Батьківщини, непевність становища в еміграції, втрата зв’язків з родиною, розірваний шлюб з дружиною Казимирою, загострення легеневої недуги – все це тягарем звалилося на В’ячеслава Казимировича. Біль його душі виливається у щоденниковий запис, датований ще 22 травня 1919 року: “Живу болісно зі своїми думками. Вони… крутяться коло двох восей, двох трагедій: трагедії суспільної української, вона була і трагедією моєю… Гине всею силою молодости моєї улюблена Вільна, Незалежна, Велика Україна… Гине вона, бо немає до неї істинної любови в того мерзотного сучасного українського покоління…”
Український союз хліборобів державників
Проте здаватись В’ячеслав Липинський не збирався. Свою діяльність спрямовує у той час на згуртування розпорошених сил гетьманців, активно працює над створенням Українського союзу хліборобів державників (УСХД), залучає до нього Павла Скоропадського, організовує видання друкованого органу “Хліборобська Україна”. У цих збірниках, крім іншого, окремими частинами публікує свої “Листи до братів-хліборобів”.
Для того, щоб мати можливість проводити ділові зустрічі, опрацьовувати теоретичні основи УСХД, обіймаючи в цій структурі посаду голови ради присяжних, займатись публіцистичною працею, листуватись, необхідні певні умови. Щонайперше треба підшукати помешкання, де можна розмістити велику бібліотеку, робочий кабінет, кімнати для прийому і розташування приїжджих гостей та власного відпочинку. Вирішити це питання в столиці було проблематично. Необхідність поміняти її на провінційне містечко Липинський лаконічно обгрунтував у листі від 17 жовтня 1929 року до Романа Метика: “По катастрофі я залишився тут в Австрії, переїхавши в 1919 р. з Відня, де було для мене задорого, до Райхенау, підгірської околиці”.
Спогади про цей період, написані різними авторами, фіксують факт проживання В’ячеслава у цьому містечку на півдні Австрії у Нижній Штирії, недалеко від кордону з Італією. Про те він не відразу поселився у Райхенау. У біографічній статті Мар’яна Козака “З життя і діяльности В’ячеслава Липинського” зазначається, що після передачі справ посольства радникові В. Полетиці та “уступлення” з посади“…спочатку лічився в санаторії “Ґуттенбрунен” в Бадені. З листування складно встановити точну дату поселення у Райхенау. Наприклад, в одному з листів, надісланих Дмитру Донцову, Липинський навіть просив деякий час тримати у секреті його адресу: “Про се, що я тут живу, прошу нікому не казати, бо якийсь час хочу мати спокій від політиканства наших земляків, тим більше, що я зараз багато працюю. А до того не зовсім здоровий”.
Візит і подарунки музею закордонних гостей
Нещодавно у нас виникла можливість доповнити дослідження сучасників Липинського окремими документами та фотографіями з місць його перебування в еміграційний період.
У вересні 2011 року, буквально в перший же місяць функціонування Затурцівського меморіального музею В’ячеслава Липинського, його відвідали гості з Австрії. Одна з них – Барбара Зах. Як виявилось, це донька колишнього земляка, уродженця колонії Юхимівка біля села Холопичі на Володимирщині, яка шестирічною у 1944 році разом з родиною виїхала до Польщі. Пізніше, одружившись з громадянином Австрії, переїхала на його батьківщину.
Під час зустрічі з’ясувалося, що гості проживають у сусідньому із Райхенау місті Пайєрбах. Вражені експозицією музею, привітністю та гостинністю працівників, зарубіжні туристи пообіцяли роздобути відомості, які могли б поглибити знання про перебування Липинського в Австрії.
Подружжя Зах відгукнулося на запрошення завітати у квітні 2012 року на ювілейні заходи до 130-річчя з дня народження В’ячеслава Липинського. Приїхали не з порожніми руками, а з цінною інформацією. Завдяки налагодженим контактам музей має оригінальні матеріали. Серед них – фотографії будинку, в якому мешкав видатний земляк (фото 1921 року і сучасне), копії з книги реєстрації винаймача помешкання з датами прописки і зняття з реєстрації та зазначенням прізвища власника будинку, документи і фотознімки із санаторію “Вінервальд” в м. Пернітц, де лікувався В’ячеслав Липинський і де він помер, а також адміністративні карти Австрії та окремих її провінцій, фотографії багатьох пам’яток архітектури з місць його перебування. Де минули роки найпродуктивніщої праці
У журналі реєстрації мешканців містечка Райхенау під № 72 зроблено запис, згідно з яким В’ячеслав поселився тут 21 вересня 1919 року, винаймаючи будинок №172 на Карл Людвігштрассе, та виселився з нього 8 листопада 1926 року, виїхавши у Берлін. У цьому помешканні пройшли найпродуктивніші роки праці політика. Тиха місцина, затишна оселя, здоровий гірський клімат сприяли активності творчої думки, заощаджували життєві сили.
У документі, виданому 26 березня 2012 року архівною установою у м. Пайєрбах, крім підтвердження цих дат, подано коротку історичну довідку про будинок, який споруджено у 1902 році. Від часу проживання В’ячеслава Казимировича зовнішній вигляд дому зазнав несуттєвих змін. Полишав свій прихисток Липинський на короткий час у зв’язку з від’їздами у видавничих справах до Відня та з метою лікування у санаторії Вінервальд, розташованому біля містечка Пернітц, де курс лікування він проходив з 18 вересня до 1 листопада 1925 року. З фотографії, переданої до музею, довідуємося і про особливості лікування у цьому санаторії хворих на туберкульоз. Крім всього іншого, їм приписувалось протягом дня лежати на відкритому повітрі. В листі до Ореста Жеребка В’ячеслав Липинський пише про це так: “Перед тижнем повернувя вже з лічниці назад до Райхенау. В лічниці я пробув 6 тижнів. Після довгої обсервації лікарі сказали мені, що мушу лічитися ще цілу зиму, бо недуга стара, запущена і так скоро її вилічити не дасться. Супроти цього рішив я повернути до Райхенау і тут цілу зиму продовжувати лічення. Воно полягає головним чином на лежанню цілий день на воздусі… Отже і цього листа пишу до Вас, лежачи на бальконі. А що вже тут випав сніг і доволі холодно, то мушу писати закутаний, в рукавичках”. Цей балкон виразно видно на фото будинку 1921 року.
Завкафедрою історії української державності у Берліні
На пропозицію Павла Скоропадського Липинський переїхав у Берлін, де обійняв посаду завідувача кафедри історії української державності в Українському науковому інституті, заснованому гетьманом за сприяння німецьких вчених. Цей переїзд здійснив без особливого бажання, лише виходячи з обов’язку гетьманця, що випливав із внутрішніх засад УСХД, безумовного дотримання яких як його організатор і Голова Ради Присяжних він вимагав і від інших членів Союзу. Про це він писав в листі до І. Кревецького: “… переїзд до Берліну для мене дуже тяжкий. Переїжджаю тільки тому, що цього – аби я був у Берліні – конче хоче Пан Гетьман. Жити в Берліні на свої скромні засоби, які мені тут на селі вистачають, я не міг би. Тому мушу на бажання Пана Гетьмана взяти цю посаду в Наук. інституті, хоч не почуваю себе до неї в силах і хоч всіма силами старався я, щоб для політичної історії України був покликаний хтось інший. І для легких моїх цей переїзд – це катастрофа”.
З яким настроєм покидав Липинський обжите гніздо, довідуємося з його листа до Осипа Назарука: “Виїзжаю позавтра вже до Берліну… Їду з тяжким серцем, бо відчуваю, що не стане мені фізичних сил на виконання тієї праці, яку треба було б виконати в Берліні, щоб побут мій був користний для діла. Боюсь, що в результаті зможу там дати для нашого діла значно менше, ніж давав тут”.
Нещадна хвороба нищила організм, забирала силу. Переїзд до Берліна мав фатальні наслідки для хворого на туберкульоз В’ячеслава. З одного боку це була можливість дещо поліпшити фінансове становище (катастрофічно не вистачало грошей на лікування), з іншого – долучитися до становлення такого важливого для України наукового закладу. А також налагодити тісніше спілкування із соратниками, які переважно горнулися ближче до гетьманського осідку у Ванзеє коло Берліна, та провадити нелегку роботу фактичного керівника гетьманського руху. Липинський щонайменше дбав про особисте, віддавшись повністю загальній українській справі. В одному з листів до Андрія Жука ним написано: “Великий бо тягар, Товаришу любий, взяли ми на себе, а що Ви і я хочемо донести його до кінця життя так, як несли в дні молодости, то не диво, що під старість починаємо угинатись, бо тягар той самий, а сили убули, а не прибули. Але ж ради на це нема — мусимо видержати до кінця”. Навесні 1927 року з Берліну він писав до І. Кревецького: “…звалила таки мене ця весна і тутешній клімат – та може Бог дасть погода установиться і температура спаде”.
Тяжка недуга знову загнала у австрійські гори
З украй підірваним здоров’ям В’ячеслав Липинський за порадою лікарів вимушений покинути місто з несприятливим кліматом. Проте повернутись до Райхенау, де почувався найкомфортніше, не довелось: будинок, у якому минули роки найпродуктивнішої праці, винаймав хтось інший. Пошуки місця проживання привели у містечко Ноймаркт.
Про нелегкі поневіряння, проведені в намаганні знайти відповідне помешкання, В’ячеслав писав Осипу Назаруку з цього містечка у листопаді 1927 року: “Вже з Берліну я виїхав хворий, а тут шукання собі помешкання по австрійських гірських містечках зовсім звалили мене з ніг… Лежатиму так певне цілу зиму, якщо ще цим разом організм переможе недугу”. Наступним листом невдовзі сповіщає: “Все ще лежу у ліжку – тільки від недавна встаю вранці на годину, дві та і це так мучить, якби цілі милі сходив”.
Долаючи негаразди емігрантського життя, В’ячеслав Липинський думками весь час був в Україні, у рідних Затурцях. Поборюючи хворобу, працює. У тому ж листі до Осипа повідомляє, що ледве вистачило сил для написання дочці та небожам коротенької історії Затурець, родинного помістя. У фондах музею знаходяться окремі фрагменти чернеток до цієї невеличкої праці, писаної польською мовою, у яких, попри нерозбірливий почерк, силу-силенну скреслень, виразно прочитується назва села, окремі слова і дати.
Поздоровляючи Андрія Жука з Новим 1928-м роком, Липинський написав: “Тяжка недуга загнала мене знов сюди, в австрійські гори. Оце вже кілька місяців борюся з нею. Досі ще лежу в ліжку. Цим разом схопила мене сильно”. Відповідаючи на підбадьорюючі побажання, пише: “…коли у Вас над серцем діра в легких така, як кулак, з правого боку друга – трохи менша, а до того всі легені в цілості зайняті катаральним процесом, то тут Ви можете повторяти до схочу все, що хочете, але дірки од того не заростуть і кожний рух, кожне напруження мучитиме смертельно”. Усередині січня 1928 року у черговому листі з того ж Ноймаркта ззаначає: “11 кільо стратив я в Берліні… Але мушу залічити діри в легких. З ними я до нічого, дихати нема чім”. Про загрозливий перебіг хвороби йдеться і в наступних листах.
Розуміючи небезпеку для свого організму, В’ячеслав Липинський врешті змушений на постійно поселитися в гірській місцевості. В листі до Ореста Жеребка 29 лютого 1928 р. він писав: “Одно легке вже зовсім знищене, а друге частинно. Наука не знає способу вставити на місце знищеного нове. І все лічення полягає в тім, щоб бути в рідкому, холодному, гірському воздусі, який улегшує працю цьому кавалкові здорового легкого, що ще залишився, і в той спосіб продовжує життя. Певною, отже, смертю для мене був би тепер поворот, наприклад, до Берліну”.
Продовжуючи пошуки місця проживання, Липинський опинився в Бадегу, про що повідомляє листом до Р. Метика: “…брати мої знайшли для мене маленьку хатину тут недалеко від Гразу. Поки її приведено трохи до порядку, поки я до неї переїхав, життя моє висіло вже на волоску і лікарі не робили вже жодної надії”.
Заповіт переконаного гетьманця
А хвороба не те, що не відступала, а навпаки – прогресувала. Розуміючи свій стан, В’ячеслав Липинський намагається залагодити власні зобов’язання перед родиною, науковими установами, окремими людьми. 8 липня 1929 року в листі до І. Кревецького він констатує: “Тяжко в невиліковній недузі, яка вже мабуть наближає людину до скорого кінця…”. А в одному з наступних листів скрушно зауважує: “… побажання Вашого не можу зрозуміти: повороту до Рідного краю? Кому і нащо я в тім краю потрібний. Щоб “заробляти на ідеї”?.. – так у Вас таких і так багато… Моя Україна умерла і я не маю до чого і до кого вертати”.
16 червня 1930 року (за рік до смерті) В’ячеслав Казимирович склав заповіт, нотаріально засвідчена копія якого в перекладі польською мовою передана нащадками родини Липинських до фондів Затурцівського музею. Розпорядившись нехитрим власним майном, доручив Михайлові Ципріяновичу виконати його волю щодо подальшої долі архіву. Грошову суму, призначену на видання “Короткої історії України” (якщо б ця книга не була закінчена), він просив переслати українським людям з інвалідністю у Львові, а в наукові медичні установи заповів навіть передати для дослідів частину своїх легень, поклавши таким чином на вівтар служіння Україні всього себе.
Помер В’ячеслав Липинський 14 червня 1931 року у санаторії Вінервальд коло Відня, а 2 липня його поховано в родинному гробівці на католицькому цвинтарі села Затурці.
Залишався він до кінця своїх днів переконаним гетьманцем. У надскладних життєвих обставинах його не покидала віра у відродження держави: “Державна неміч, в якій опинилась Україна, невічна. Сили, які розвалили зачатки нашої державності, зуживаються. Кожний день панування наближає ці сили до їхнього кінця, а нас до нового політичного Різдва. Воно прийде знов, як вже не раз приходило в нашій історії”.
Віталій КУШНІР,
с. Затурці
