На головну Новини Покинула роботу у відомому дитячому таборі у Криму, коли там почали...

Покинула роботу у відомому дитячому таборі у Криму, коли там почали видавати російські паспорти…

33

Побувати з дітьми у сонячному Криму колись вважала обов’язком кожна родина. За період відпустки засмагали до опіків, об’їдались кавунами і пакували додому сумки із синьою ялтинською цибулею та масандрівськими винами. А яким щастям було лиш обраним учням шкіл після канікул приходити на навчання із купою вражень, фотознімків, номерів телефонів нових друзів та дивовижними легендами, які привозили із табору «Артек»!

Не курсує більше звичний для усіх потяг «Ковель-Сімферополь», не планують поїздок до Криму навіть ті, кому варто було б оздоровитись на його південному березі за медичними показаннями. Але є надія на його повернення і бережеться пам’ять про чудові дні на півострові у багатьох родинних альбомах.

- реклама -

12 дивовижних років у Криму, і вже 6 – без нього. Володимирчанка Юлія Гладкова каже, що нині їй здається, ніби все було у іншому житті. А починалось із юних мрій про отримання вищої освіти.

Навчаючись на останньому курсі педколеджу, Юля під час чергування на посту, з якого потрібно було за розкладом давати дзвінки про уроки і перерви, розглядала папірці на дошці оголошень. Один непримітний анонс зацікавив  відразу: оголошувався набір на навчання до гуманітарного інституту «Артек» однойменного міжнародного дитячого центру. Обов’язковою умовою для тих, хто успішно складе іспити, було працевлаштування у таборі.

«Про «Артек» ми всі чули. Але ризикнути та зважитись на вступ до його вишу змогли тільки двоє – я і ще один однокурсник. До цього у Криму не була, тож перша поїздка потягом, що тривала добу, вселила трохи побоювань, бо дорога виявилась справді далекою. Вже під час подання документів нас ошелешили: чому не надіслали поштою? Але хіба тоді до такого нам, ще зовсім дітям, можна було додуматись?  Втім, вважали це своєрідною розвідкою. Крим дуже сподобався», – пригадує Юлія.

Відкриттям для дівчини стало те, що «Артек» – це не один табір, а ціле містечко з територією у 208 гектарів та десятьма величезними корпусами, для обслуговування яких створену й систему господарських, медичних, навчальних споруд, автопарк та службу охорони.

Конкурс був шалений – 10 осіб на місце, але Юлія мала перевагу над багатьма абітурієнтами, котрі приїхали вступати відразу після закінчення школи. Тих, кому на 1 березня наступного року не виповнювалось 18, відсіяли автоматично,адже відтоді студенти мали розпочинати трудову діяльність, а працевлаштовувати неповнолітніх держпідприємство не могло. Вибирати спеціальність не доводилося – пропонувався лише вступ на факультет психології. Стандартні екзамени із української мови та математики визначили переможців вступного відбору і Юля опинилась серед них. Так розпочались її п’ять студентських років, тісно поєднаних із життям та роботою у таборі.

Спочатку її узяли на посаду педагога-організатора. Разом із колегами «кочувала» між таборами, що входили до складу «Артеку», за весь час попрацювала у шести із них. До речі, чотири табори функціонували цілорічно, інші відчинялись лише на відпочинковий сезон.

«Держава дуже дбала про розвиток цього дитячого центру. Увесь час тривали планові ремонти та модернізації то одного, то іншого корпусу, які збудовані у 50-60-х роках минулого століття, відбувалась реконструкція усього табірного містечка. Взимку ми зазвичай приймали лише дітей з різних областей України, а літні зміни були міжнародними. Рекорд, який відбувся за моєї присутності – приїзд груп дітей із 50 країн світу», – розповідає Юлія Гладкова. Вона пригадує кумедні ситуації, коли, скажімо, школярі з Ефіопії навіть серед спекотного літа на пляж ходили у теплих куртках, які ми одягаємо взимку. Й температура води у 23-24 градуси для них виявилась занизька, щоб купатись. Натомість учасникам змін у жовтні, які традиційно збирали кращих юних спортсменів з ближніх держав, а також з України, умови видавались сприятливими, тож вони охоче підкорювали осінні морські хвилі. Цікавим було перебування у «Артеку» групи дітей, які з Китаю прилетіли без перекладача – поки у табірному містечку знайшли людину, що володіє хоча б азами китайської, вожаті втомились жестами та мімікою спілкуватись із дітьми з Піднебесної, які все одно нічогісінько не розуміли.

До таборів на тритижневі зміни приймались вихованці віком від 8 до 17 років. Переважна частина путівок були бюджетними. Відпочинком у найкращому дитячому центрі країни нагороджувались та заохочувались до подальших звершень юні таланти. Зміни для них підбирали тематичні: мистецькі, спортивні тощо. Були й соціальні проекти – на відпочинок їхали переможці конкурсів «Таланти багатодітної родини», «Повір у себе» – для дітей з інвалідністю. Пам’ятає Юлія й учасників команд КВН юних інспекторів руху, колись кращими у цій сфері ставали володимирські дітлахи, яких зустрічала у таборі. Приймали на тривалий термін дітей і з затопленого повенями Закарпаття, і з Алчевська, де серед зими виникла катастрофа із теплопостачанням.

Але були й такі діти, які, можна сказати, виростали у «Артеку», заможні родини, які мали добрі фінансові можливості, купували комерційні путівки, і то щоліта, а інколи – на декілька змін підряд. Врешті, вважає Юля, вистачало й разу, аби полюбити цю неймовірну табірну атмосферу на все життя. Це стосується і дітей, і вихователів.

«Тепер мені здається, що жити в такому шаленому темпі людина не може, а тоді запросто спали по кілька годин на добу, увесь час проводили у гамірному дитячому гурті, а про пляж, який був поруч, могли лише мріяти», – сміється Юлія та запевняє, що педагоги викладались на всі сто відсотків, аби дітям було цікаво й вони ні на мить не занудьгували. Наприклад, шкільне навчання відбувалось за можливості на вулиці, а не  у класі, практикували відео уроки, а домашніх завдань не задавали. В холодні сезони морське купання заміняв великий басейн, де діти із задоволенням проводили час. Постійні екскурсії, виїзди були обов’язковими для кожної зміни. А кричалки-привітання, пісні та легенди – це немов окремий епос. Деякі з переказів вигадували  заледве не на ходу. Так сталось із секвоядендроном, який хтось якось назвав «деревом бажань», і вже за кілька змін увесь табір вірив, що мрія здійсниться, коли по корі постукаєш і почуєш стук у відповідь. А оскільки діти завжди усе робили групами, то добрі знаки – зворотне постукування – чули практично всі.

   Два сезони на прохання директора табору Юлії Гладковій довелось попрацювати і за основною спеціальністю – психологинею. Це були нові випробування, каже жінка, бо на той час, та й навіть зараз, у нас не розвинена культура звернень до психолога. Ба, більше, вважається, якщо ходиш до такого спеціаліста, то з тобою щось не так. Тому доводилось боротись із початковим спротивом юних клієнтів. Зате саме там дізналась, як в ідеалі має виглядати робоче місце психолога, бо забезпечення необхідним було на високому рівні.

   А незабаром їй довелось спробувати себе і в адміністративній роботі – невтомну і відповідальну Юлію підвищили до посади заступника директора табору з виховної роботи. Їй потрібно було справлятись і з колективом, готуватись до заїзду і виїзду дітей, вести планування роботи і режиму дня, організовувати екскурсії та харчування. Загалом, пригадує, робочий день у працівників табору тривав до 16 годин на добу, але й оплата праці була достойною і відповідною до затрачених сил. Практично 12 років вона прожила у таборі, де надавалось і житло, і харчування. Тепер з сумом згадує, що віддаючи себе цілком роботі, вожаті і педагоги-організатори думали, що ще встигнуть відпочити і накупатись в морі. Мовляв, де воно подінеться… Ех, як вони помилились. 

  У Криму відбувався так званий референдум, на який працівники табору й не ходили, бо своїх справ доволі. Жили завжди у щоденних клопотах  поза політикою, навіть телевізора могли місяцями не бачити, тож вважали, що це несерйозно. Аж раптом в українському держпідприємстві «Міжнародний дитячий центр «Артек» розпочались зміни. Уже новий гендиректор привів власну команду, щоправда, керівників таборів не міняв, вочевидь, потрібні були фахові спеціалісти. А через деякий час у Криму почали видавати російські паспорти, втім при цьому відмовлятись від українського громадянства не змушували. «Дехто із колег подав документи на отримання паспорта. Це переважно корінні кримці, у яких там були домівки, діти. Їх усіх залишили на роботі. Я ж просто зібрала речі, бо для керівництва була «громадянкою іншої держави». Мені видали трудову із записом про звільнення з російського «Артеку», тобто, якщо розібратись, була прийнята на роботу до українського дитячого центру, звідки досі не звільнялась», – розмірковує Юлія.

У рідному місті стала на облік центру зайнятості, через півтора місяця знайшла роботу за спеціальністю теж у великій державній структурі – військовому комісаріаті. Юних призовників часто називає дітьми, каже, що з ними майже так само працювати, як із таборянами. Через її психологічну службу проходять і юнаки під час приписки до військкомату, і ті, хто планує вступ до військових вишів, і кандидати на контрактну службу. Адже всі ці категорії громадян, окрім обстеження стану здоров’я, мусять отримати й позитивний висновок з професійно-психологічного відбору.Роки  минають… У щоденних клопотах усе рідше згадує Юлія життя у Криму, от тільки зустрічі із колишніми вихованцями «Артеку» навіюють спогади і змушують серце частіше битись. Бо як співалось у одній із табірних пісень: «Артеківець сьогодні – артеківець завжди». Завдяки соцмережам бачить, що відбувається у житті в колишніх колег, з тими, з ким не знайшла порозуміння через їхню затятість, мовляв, ми повернулись у лоно Росії, контактів не підтримує. Інших розуміє, вони нічого не могли вдіяти.

А за втратою такого потужного дитячого центру Юлія дуже шкодує, бо, каже, ні гірська атмосфера «Артеку-Буковель», ні Миколаївський однойменний табір не можуть створити ту ауру й ті емоції, які вирували там, на кримському узбережжі. «Сумую за морем і деякими людьми», – підсумовує Юля. І все ж сподівається, що мільйони дітей і дорослих у всьому світі, які побували за 96 років існування «Артеку» у його таборах, для себе запам’ятали головне: Крим – це Україна!

Юлія ПАШКОВА.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

девятнадцять − дванадцять =