Маленькі міста і села подекуди бережуть захопливі і зворушливі історії, достойні пера талановитого романіста чи камери голлівудського режисера. Та про них зазвичай знають хіба що місцеві мешканці й краєзнавці-ентузіасти. Тож коли я з колегами вперше приїхала до Поромова і дізналася, що в місцевій школі працює вчителька історії та географії Любов Манойло, то не могла не познайомитися із нею. «Розкажіть про Поромів щось таке, про що не пише Вікіпедія», – попросила співрозмовницю. І вона поділилася історіями про двох чоловіків, перший із яких вписав своє ім’я в історію, а другий, хоч був простим сільським жителем, у місцеву топоніміку.
Боцман УНР заснував «Просвіту»
Серед відомих українців, чиї долі пов’язані із селом Поромів, вирізняється ім’я Василя Пилишенка. Боцман Чорноморського флоту, учасник Першої світової війни, у буремні часи української революції активно долучився до побудови незалежної України. Був членом Української Центральної Ради та входив до складу Українського національного Конгресу, де представляв інтереси одеських моряків-українців. Після проголошення Української Народної Республіки саме завдяки активній участі Василя Пилишенка ряд бойових кораблів підняли українські прапори та перейшли під юрисдикцію Української держави.
«Історія Пилишенка мало вивчена, хоча основні відомості можна знайти і у Вікіпедії. Але про його зв’язок із Поромовом там інформація скупа, – зауважує Любов Манойло. – Наприклад, чому саме сюди він приїхав? Насамперед слід пригадати, що він був членом Центральної Ради, і коли УНР зазнала поразки, а на зміну їй прийшов Гетьманат Скоропадського, то більшість урядовців емігрувала. Хтось в Австрію, хтось – у Францію, а Василь Пилишенко переїхав на Волинь, яка за умовами Ризького договору відійшла до Польщі».
Найімовірніше, каже краєзнавиця, урядовець УНР прагнув бути непоміченим, уникнути переслідувань, але водночас лишатися достатньо близько до кордону із Наддніпрянщиною. Адже проукраїнські учасники революції не покидали надій збудувати Українську незалежну державу.
«Батько моєї свекрухи товаришував із Пилишенком, – веде далі Любов Манойло. – Тож вона переказувала чимало спогадів про нього. І з них можна простежити, як тихо, лагідно, непомітно, але переконливо своїми діями Василь Пилишенко утверджував тут силу українського духу».
Вплив цього чоловіка на життя села був дуже великим. Скажімо, він організував у Поромові першу крамницю – так званий споживчий союз. «На той час, аби купити товар чи продати продукцію, селянам доводилося їздити у Володимир на базар. На завжди вдавалося за одну поїздку вдало впоратися – спродатися і придбати, що потрібно. Пилишенко став свого роду посередником, який допомагав селянам збувати продукцію і привозив крам, затребуваний у селі», – розповідає Любов Манойло.
Також він організував у Поромові осередок «Просвіти», який став ковтком свіжого повітря для мешканців села. У поромівській «Просвіті», зокрема, ставили українські вистави, до участь в яких залучали і дорослих, і малих. Актори-аматори відтак читали тексти, вчили слова, відкривали для себе творчість українських письменників.
«Василь Пилишенко загалом був небайдужим до потреб і клопотів поромівців, завжди готовий прийти на допомогу. Свекруха розповідала, що був випадок, коли породілля не могли народити дитину, пологи були дуже важкі, то він сам доставив її до лікарні у Володимирі», – каже Любов Манойло.
Коли починається Друга світова війна, у 1939 році, Пилишенко, безумовно, має певні сподівання на прихід німців, які обіцяють відновлення української державності. Але, звісно, цього не стається. Будучи ще раніше під наглядом польської влади, яка теж несхвально ставилася до української національної ідеї, Пилишенко, мабуть, розуміє, що і совєтські окупанти цих ідей йому не подарують. Тож із відходом фронту на Захід, вирушає і собі туди.
Зрештою Василь Пилишенко оселився у США. Кажуть, часто писав з-за океану знайомим і друзям у Поромів, але тільки одна жінка, яка жила самотою, не боялася із ним листуватися. Всі решта остерігалися репресій совєтської влади. До села він більше ніколи не приїздив. Але сюди навідувався його син Володимир, уродженець Поромова. У США від здобув чудову освіту – закінчив Рочестерський технологічний інститут, був професором мистецтвознавства, очолював Комітет Фонду кафедри українознавства при Гарвардському університеті, а після здобуття Україною незалежності був гостьовим викладачем Києво-Могилянської академії.
У Поромів приїздив у 1980-х роках. Візит закордонного гостя у селі був справжньою подією – тим паче, що тодішня совєцька влада аж із шкури пнулася, аби продемонструвати: тут люди живуть не гірше, ніж на Заході. «Свекруха згадувала, що до цієї жінки, яка листувалася з Володимиром і до якої, власне, він і завітав, усе село зносило найкращі пожитки, хто що мав – килими, посуд і т.д. Такі «потьомкінські дєрєвні» будували, щоб продемонструвати, мовляв, тут і прості селяни живуть заможно», – оповідає Любов Манойло.
Коли відзначали 100-річчя Української революції, пані Люба загорілася ідеєю запросити у Поромів Василя Пилипенка. На жаль, від тодішньої влади підтримки не отримала – та й, мабуть, організаційно це непросто було влаштувати. А кілька років тому він помер. Лишилися у нього діти, внуки. Але вже ніхто із них не має цього особливого зв’язку із Поромовом.
Найвища гойдалка на Митіних горах
Туристична родзинка і візитівка Поромова – найвища в Україні гойдалка. Розташована вона у цікавому і мальовничому місці. Неподалік – дзоти часів Другої світової, а навколо – пагорби, порослі травами і кущами. У народі їх називають «Митіні гори». Хто ж такий цей Митя? Історія про нього, простого сільського чоловіка, – це водночас драматична історія про насильницьку колективізацію і те, як селянство їй протистояло.
«На тих пагорбах ростуть дерева – це залишки того чудового саду, який винищили у ході колективізації, – розповідає Любов Манойло. – У 1939 році розпочати її не встигли, потім прийшла війна. Про колгоспи говорили, але селян поки не чіпали, бо не знали, як то краще зробити. А вже по завершенню Другої світової, у 1946-1947 роках почали їх організовувати».
Ну як організовували – згідливіших агітували, а тих, хто впирався, переконували, тягнули силою. Прийшли до Миті і його родини, які жили на отих пагорбах. Землі там були не дуже родючі, але ж їхні. І в колгосп Митя ну ніяк не хотів. Тож коли озброєні «агітатори» навідалися до нього додому, взявся за вила, щоб себе і сім’ю захистити.
«Ми ж розуміємо психологію господаря, притаманну українцям: боронити те, що своє, – зауважує пані Люба. – Так і він вчинив. Серед тих, хто прийшов до нього, були військові, міліціянти. От один із них вихопив лопату і розрубав йому голову. Поранив важко, але Митя вижив. І зрештою йому дали спокій. Хоча почали називати таким собі сільським дурником».
Жінка розповідає цю історію, а на її очах бринять сльози. Згадує, як не раз спілкувалася із Митею – він був абсолютно врівноваженим і тверезомислячим. Але совєтська система людину, яку пішла проти неї, намагалася викреслити із суспільного життя. Тож Митю, який лишився вірним власним переконанням і глибинному бажанню бути господарем на своїй землі, принижували й утискали. Ні роботи толком не мав, ні сім’ї власної. Жив із мамою у хаті-напівземлянці під солом’яним дахом, без будь-яких благ цивілізації.
Незадовго після того, як матері не стало, у Миті приключилося ще одне лихо – від випадкової іскри зайнялася хата і згоріла. Сяк-так облаштував собі житло і жив самітником. На холодну пору року брат забирав його зимувати в Нововолинськ, та щойно наставало тепло, вперто повертався додому, хоч і вік, і здоров’я потребували кращих умов. Сільські діти говорили, що Митя сторожить ті гори. Ніби жартома, але була в тому жарті і доля правди. Бо цей простий чоловік, який мав всередині міцний стержень, опирався режиму, що силою намагався примусити його зробити небажаний вибір, і стояв на сторожі своєї землі і своїх переконань.
Віталіна МАКАРИК
