На головну Війна Повернення у звільнений Гостомель, яке ніколи не забудеться

Повернення у звільнений Гостомель, яке ніколи не забудеться

125

Повертатися додому завжди приємно. Однак, одна справа, коли мчиш до рідної оселі з гостин, з відпочинку, з вікенду, зовсім інші відчуття – коли їдеш до Гостомеля після двомісячної розлуки, втікаючи від рашистів. Ці почуття, певно, важко порівняти з будь-чим у світі, бо вони запам’ятаються на все життя.

В’їждаючи по черзі у понівечені Немішаєве, Ворзель, Бучу, через які проходить шлях додому, у пам‘яті все прокручується стара плівка із фотографіями-спогадами. Їхати хоч приємно, проте страшно. Це про себе дає знати невідомість, бо ж ніхто, абсолютно ніхто не може бути впевненим у безпеці. Та все це вмить забувається, коли бачиш людей, які п‘ють каву, їздять на велосипедах, ходять до магазину і намагаються жити. По дорозі заїжджаєш у місцеву «Хатинку пекаря» і сльози навертаються на очі – усе, як було і раніше.  Лиш табличка із написом «До війни буханка хлібу коштувала 35 грн, зараз – кладіть стільки, скільки можете або, за потреби, беріть безплатно». Пекарня, зліплена із глини, зроблена за типом печі із бабусиного села, вистояла! І в ній, як і 23 лютого, пахне свіжим та духмяним хлібом. Правду кажуть, що запах дому не переплутаєш ні з чим. І тут я зрозуміла – нарешті вдома!

- реклама -

Під’їхати до рідного двору, зайти у дім і зрозуміти, що життя триває. Гостомель вистояв і з ним свою незламність показала і вся природа. Навколо цвітуть півонії, запах яких на стільки солодкий, що абсолютно  забуваєш про часи, коли виходила з підвалу і без надії дивилася на подвір‘я. Розпустився бузок – уперше заквітнули всі три деревця, які до війни мама так і не могла розвести. Зрештою всі дерева покинулися від затяжного сну війни, зокрема, і молоденька яблунька, що була пронизана уламками снаряду, який впав у городі наших сусідів, теж показала світові свій цвіт. Розчахнута, проте готова і далі боротися. Незламність – ось про що це свідчить!

Будинки, що під час окупаціі стояли сумні, враз ніби починають посміхатися, бачачи, що господарі нарешті вдома. І ми самі, відкриваючи свої оселі, переступаючи рідний поріг, розуміємо, що ось та частинка душі, якої так не вистачало упродовж двох місяців.

Звісно, не все так безтурботно, бо ж у наших будинках був штаб рашистів, а вони ж всюди лишили про себе нагадування у вигляді купи брудного посуду, перевернутих речей, безладу. Прибираючи хотілося перемити кожен куточок, аби ніколи не знати запаху «русского мира». Але водночас ще раз і ще раз я переконалася, що перемога за нами, бо у першу чергу ми розумні. Хіба ж українець відбивав би горлечко у пляшці з ігристим вином, щоб його відкрити? Орки ж вирішили уявити себе гусарами, та чомусь смакували вишуканим напоєм прямо серед речей у гардеробі. Певно, манери не дозволили зробити це деінде. Чи став би українець запускати хлопавку посеред кухні прямо над столом? Рашисти ж, певно, про її існування до приходу в Україну і не знали, то про що ж тут мовити? Ще довго гостомельчани ділитимуться історіями про «трофеї», знайдені після приходу орків.

Це все швидко забувається, бо навколо відроджується життя, яке ніби було на вимушеній паузі. Приємно бачити сусідів, які повернулися, і тих, хто і не виїжджав з міста з часів окупації. Перша зустріч із людьми, яких давно (здається, що вічність) не бачив, завжди щемлива – усі обіймаються, плачуть і кажуть: «Як добре, що всі живі!». Дійсно, ми стали цінувати такі прості речі. Це справді щастя бачити мешканців сусідніх будинків цілими, неушкодженими, але історії виживання, розказані ними, унікальні, бо, на жаль, нікого біда не оминула. Хтось ховався у підвалі із сусідами, дехто під час евакуації був змушений ночувати у підвалі колишньої в’язниці, когось рашисти виймали з льоху, погружуючи кинути гранату, якщо не вийдуть, а декого і взагалі замикали у підвалі, дозволяючи лише двічі на день сходити в туалет і годуючи їжею, яку самі собі готували.

Дивно, до війни ніколи не була в гостях у сусідів, а після окупації так незвично і водночас приємно побувати у будинку у дідуся і бабусі, що живуть поруч, і сісти за один стіл на обід. Ще ніколи приготовані картопля і смажені яйця не були такими смачними у колі людей, що тепер як рідні. Усі ми, гостомельчани, стали великою родиною, сімейне багаття якої намагалися загасити рашисти. Не менш зворушливою були і перші гостини у родини татового брата з вулиці Яблунської в Бучі, яку увесь світ охрестив «дорогою смерті». До війни ми всі були доволі зайнятими, зустрічалися лише на свята і часто запізнювалися або ж, посидівши годинку у сімейному колі, бігли у справах, бо ж, повторюся, зайняті. А тут зустрілися просто так, на вечерю. І виявилося, що чути рідні голоси не по телефону, а вживу куди приємніше, а обійми рідні після тривалої розлуки не зрівняти ні з чим у світі. Тепер вже точно знаємо про цінність життя і його моментів.

Втім, війна дає про себе знати і до нині. Бо ж було б абсурдно стверджувати, що все лишилося без змін. Буває, як бабахне щось, то де б і хто не стояв – усі прихиляються і прикривають голову. То розміновування дає про себе знати – сапери працюють. Однак, це розуміння приходить у наступні 10 секунд, у перші миті в голову знову й знову лізе одна єдина думка: «Не дай Боже знову!». Але з кожним днем навіть до таких неочікуваних вибухів звикаєш і намагаєшся не думати про погане, бо добро завжди перемагає зло, тим паче, якщо на світлій стороні стоять відважні і сильні ЗСУ.

Усі мешканці Гостомеля задають новий тренд – пересування виключно на велосипедах, адже пальне зараз занадто дороге і дістати його практично не можливо. Однак, усі віджартовуються, що це таким чином долучаються до здорового способу життя і заодно худнуть. А ще місцеві мають справжній квест під назвою «Де знайти найдешевші будматеріали?». Бо ж потрощені вікна самі себе не замінять, ворота самостійно не підіймуться, а дах не залатається.

Ось так і живе Гостомель, потрощений, але незламний. Тепер вже місто-герой він кожного дня приймає десятки рідних людей, які все ж повертаються, бо ж вдома – найкраще! Так само і я повернулася, тому що дім – місце, яке не можна проміняти ні на що у світі.

***

P.S. Я щиро вдячна гостинній волинській землі, яка надала прихисток для мене і родини на понад два місяці. Тут я змогла знайти щирих друзів, зокрема, колег із «Слова правди» – найкращої газети, яку я до сих пір зустрічала. Спасибі вам величезне за тепло, турботу і добрі серця. Я знаю, що абсолютно для кожної, хто працює над створенням свіжих номерів видання, виконання роботи – це більше, ніж обов‘язки, це поклик душі і вірне служіння вдячним і зацікавленим читачам! Пишаюся вами і вашим завзяттям! Щиро рада, що ці люди і журналістика мене зцілили і повернули до життя! Далі буде!

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

двадцять − 9 =