Похмурого недільного листопадового дня мій шлях проліг в напрямку села П`ятидні. Воно близько від Володимира, але мало знаю про нього, а відкривати для себе щось нове завжди цікаво.
Запросила мене в гості колишня моя односельчанка Марія Назарук (Войтович), обидвоє колись були жительками Зорі, дружили в юності, повиходили заміж, та й долі нас розвели на довгі роки. Якось побачила і впізнала Марічку на ринку, вона продавала лишки продукції з власного господарства. Сільське життя та невеликі пенсії змушують людей викручуватись, щоб полегшити життя, то ж продають все з городу. Якась копійчина перепаде від продажу, та й з людьми поспілкуюся, бо вдома сумно самій у чотирьох стінах великої хати, каже вона. Хати, яку колись давно збудували разом з чоловіком.
У П`ятидні доля її закинула у 1976 році, коли вийшла заміж за Василя Назарука, який працював агрономом у Зорі. Там вподобали одне одного, покохали і одружились, а жити пішли у П`ятидні. Марійка – медикиня за фахом, то тут і роботу надали, очолила фельдшерсько-акушерський пункт. Тисячі разів ішла на виклики і в дощ, і в сніг, та й досі ще кличуть найближчі сусіди, знають, що дасть пораду і допоможе. Останні роки перед пенсією очолювала Товариство Червоного Хреста району. З чоловіком виростила двох дітей Володю і Олену. Василь вже відійшов у Вічність, а Марія сама у великій хаті, бо діти теж пішли, створивши сім’ї, з дому. Володя з сім’єю живе у Володимирі, а Оленка на Івано-Франківщині біля Яремча, в Делятині. Внучат має, але вони не поряд. Володимир зараз захищає нас на Донеччині, серце матері щодень крається від звісток звідти. Отак живе сама, тримає господарство: «куряче царство» бігає по подвір’ю і собака.
Отож на запрошення Марії, яка кожен раз зустрічаючись на ринку, просила приїхати до неї в гості, по новому відкриваю для себе П`ятидні, бо колись я була тут, на престольне свято, їздила до однокласниці Олени Мамасюк і дівчат однокласниць Клави і Наді, але тоді села й не запам’ятала. А зараз мені відкрилась панорама гарного, добротного села, заможного, то й не дивно, і зараз, коли Валерій Діброва тут господарює, так і колись, як і колгосп був, то П`ятиднівське господарство було за різними показниками у передовиках, люди працювали та добре заробляли.
У селі місцями гориста місцевість, церква Святої Покрови розташована на крутому узвишші, можна навіть припустити, що хтось колись копав цей ставок, а поряд і насипав цю гору, а згодом будівничі на ній спорудили церкву. Якщо розглядати з точки географії то можна сміло сказати, що тут у П`ятиднях, Хрипаличах розпочинається Волинське плато, яке тягнеться до Нововолинська і Іванич, Локач і так далі, все більше і більше. Це звичайно не якесь відкриття, то лише мої бачення і роздуми.
Але мова тут про село, сама назва «П`ятидні» свідчить про щось, пов’язане з п’ятьма днями. І це давня історія заснування села. За переказами старожилів, село отримало назву через те, що дорога від Києва до Варшави займала п’ять днів. Це був шлях і навіть економічний зв’язок з Європою.
Урочище П`ятидні вперше згадується у Іпатієвському літописі за 1261 рік, у зв’язку з тим, що тут зупинявся золотоординський воєвода, монгольський намісник Бурундай під час свого походу на Південно-Західну Русь. Перша згадка про село належить до 1547 року. Як вже згадувала, на пагорбі красується Свято-Покровський храм, який є найдавнішою пам’яткою архітектури. Побудований у 1835 році на честь Покрови Пресвятої Богородиці з благословення архієпископа Волинського та Житомирського Інокентія, поміщицею (полячкою) Марією-Дарією Леванідовою і її сином Олексієм Леванідовим, які тримали двір у селі і володіли землями П`ятидень і навколишніх сіл. Цегляна церква побудована у вигляді хреста, пізніше жителі села добудували дзвіницю з дерева. Нині біля неї побудована капличка і будинок для її потреб. Храм бачив на своєму віку владу імперської росії, Польщі, роки воєн Першої і Другої світових, владу тоталітарного режиму. Навіть у 60-роки, коли масово закривались храми, церква була діюча, одна з небагатьох в окрузі.
На території храму є декілька поховань священників, хто там під цими могильними плитами, мешканці й самі не знають, один новий пам’ятник небайдужі парафіяни нещодавно встановили на місці того, що руйнувався. Там покоїться подружжя священників Євгена і Марії Коноплянків. У грізному 1944 році їх було підступно вбито в своєму помешканні поряд х церквою. Загинули від рук бандитів, як мені розповідали, навіть місцевих. Чому, навіщо? Нині про це вже ніхто не розповість, та й чи знали достовірно люди про ці події правду…
Якщо говорити про історію церкви, то найбільше відомостей є про отця Федора Комаревича, який служив у П`ятиднях у 20-30-х роках минулого століття. Усі служби, хоч це не завжди подобалось полякам, священник правив українською мовою. Він був грамотним, вчителював у школі. Мав двох братів, також священників. Сім’я отця Федора проживала на хуторі Березина. До нього приїжджали на маївки члени товариства «Просвіта», «Союзу Українок», пласту. Відвідували ці заходи подружжя Арсен і Ніна Річинські, Іван Зубович, Хризант Озеров, Всеволод Березовський, Олександр Цинкаловський та інші. Тут ставили вистави, декламували вірші, знайомились з творами відомих авторів Волині, творили незалежний місячник церковного відродження «На варті», де друкувались статті з історії православної церкви, нариси про Т. Г. Шевченка, Огієнка, Петлюру. І в цьому була велика заслуга протоієрея Федора Комаревича.
У п`ятиднівській церкві зслужило багато священників. Із підпорядку московського патріархату лише у 2019 році церква остаточно перейшла до ПЦУ, а до того десяток літ частина парафіян, що підтримали проукраїнську позицію Київського патріархату, молилися в приміщенні будинку, що знаходиться на території храму. Богослужіння проводив настоятель отець Микола Гінайло, о. Віталій і інші. Із прийняттям томосу релігійна громада у лютому остаточно полишила УПЦ московського патріархату. Зараз у П`ятиднях духовно згуртовує вірян отець Василь Максимович. Під час нинішньої війни він разом з отцем Віталієм Іванівим постійно їздять на Схід і Південь України, де точаться бої, у різні розташування військ і возять різнобічну допомогу для воїнів.
Мій приїзд у П`ятидні і відвідуваня вранішньої служби, хоч і припізнялась, співпав з сумною дниною для отця Василя – напередодні, у суботу, похоронив на малій батьківщині на Львівщині рідного брата – воїна, який помер від захворювання у військовій частині. У своїй кінцевій проповіді розповів про безлад у деяких підрозділах, зокрема там, де служив брат. Він щиро вдячний парафіянам з П`ятидень, які згуртувались і поїхали в неблизьку дорогу на похорон, щоб підтримати свого священника, а також вдячний і священникам благочиння, які підтримали його і теж приїхали провести воїна в останню дорогу. І з гіркотою константував, що не так все як повинно бути в нашій державі, все мало би бути організовано так, щоб за таких сумних обставин по мінімуму випадало клопотів для рідних… Отець Василь відслужив панахиду по брату, а ми постояли, помолились. З сумними обличчями ішли додому до Марійки, тільки й розмов було про нинішній стан війни і її непередбачувані наслідки.
До Марійки прийшла моя однокласниця по школі №2 в далекому 68-70 роках Оленка Ясинська (Мамосюк). Ми довго сиділи за столом розмовляли, згадували юні літа, школу, молодість. Швидко пролетіли години спілкування, зовсім недалечко, але вперше відвідала я подругу юності. Сутінки огортали наше місто, коли я поверталась 21-ю маршруткою додому. Трошки змерзла, але втішена і задоволена від зустрічі.
Антоніна СОЛОДУХА
Ця стаття стала можливою за підтримки програми підтримки “Голоси України”. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
