Новини

Про що нагадала великодня фотографія

Лайфстайл
289 переглядів

 Зараз, коли життя розставляє свої оцінки прожитого, часто згадуєш все своє минуле життя. У чомусь бачиш ностальгію, у чомусь – певний сплеск емоцій і здивування. І постають у пам’яті картинки прожитих років – із глибокого дитинства до важливих віх сьогодення. Але найбільше спогадів викликають світлини – оті старенькі, побляклі від часу, які сумирно лежать у шкатулках, шухлядах. Чи часто ми їх дістаємо? Навряд, хіба вряди-годи, коли  захочеться заглянути у минуле, згадати, як було…

На цій старій фотографії моя родина: батьки, сестра і батьків брат із Маркелівки. Це 1963 рік. Маленьке село Вєров, про долю якого я колись писала. Його у 60-ті роки радянська система повністю знищила і не дала нікому будуватись. І всі вєровці змушені були залишати свої оселі і переїжджати в інші місця. Це окрема тема.

Великдень. Не пам’ятаю дати, минуло вже більше 60 років, коли було це свято. Але пригадую: цвіли садки, якраз вишні, бо їх у нас росло чимало – довгий рад. А ми усі без верхнього одягу – значить надворі стояла тепла погода. У селі був свій фотограф Микола Труш, по-вуличному називали «Трус». Мабуть, не було таких родин у селі, кого б він не фотографував. Вдячна йому, давно покійному, що такі світлини у нас збереглися досі.

І ось свято. Напередодні мама пекла паски, мазурки, тато коптив ковбаси і бочок, варились у баняках драглі та голубці. Традиційні страви, які готуємо і нині. Але окрасою святкового столу, звісно, були писанки і крашанки. Зазвичай варили їх у цибулинні, фарбували у чорнилі для письма– були фіолетові, але від такого красіння руки теж забарвлювалися у такий колір. Яєць було багато, бо тримали кури, та й у селі у кожного на подвір’ї їх ходило чимало. Тож яєць фарбували 50 і більше, залежно від сім’ї.

Як не згадати, що ми і писанки самі писали. Тато вмів, навчилася сестра і я теж. А за гарними узорами прибігала до тітки Наді Лисюк. Тож вона була головною, хто давав, як тепер кажуть, майстерклас з різні орнаментами, як тепер вже знаю, холмських візерунків.

Завжди на свято до нас приїжджав батьків брат Віктор з Марцилівки – так називали село в нас у сім’ї. І ось, поснідавши за столом, поцокавшись із рідними, я вибігала на вулицю для продовження такого цікавого для дітей дійства – «вицюкування яєць».

Але писанки ми «не били» і майже не цокались, їх дарували, а от крашанки йшли в розхід. Тож, вибивши вдома у всіх яйця, з ким цокалась,  з радістю на повторювала це на вулиці. Там, хто перемагав, той забирав те побите яйце. Тож усім цікаво було дивитися на мого «крепця» – так називали міцне яйце. Згодом воно було побите з одного боку, а інший ще «збирав трофеї». Отож додому принесла у подолі сукенки 31 крашанку. Сусідські хлопці, що не перемагали, щораз бігли додому за другим яйцем. І за кожним був, як говорять зараз, «облом». Побилось воно у мене десь на другий день.

Ось така історія пасхальна закарбувалась на все життя, бо з року в рік я її згадувала, згодом розповідала дітям, а тепер – і внукам.

   Антоніна СОЛОДУХА

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up