На головну Інтерв'ю Про волонтерів, донецьку «Доцю» і новий «Принцип втручання»

Про волонтерів, донецьку «Доцю» і новий «Принцип втручання»

161

Письменниця з незвичним прізвищем Тамара Горіха Зерня своєю дебютною книжкою підкорила серця і читачів, і літературних критиків та зібрала найголовніші книжкові нагороди, з «Книгою року-ВВС» включно. Її роман «Доця» розповідає про молоду жительку Донецька, яка після окупації почала волонтерити для українських військових. Її історія розгортається на тлі драми, яку переживає місто, і яскраво показує, як змінювався Донецьк після приходу окупантів.

   Практично всі герої роману, включно з головною героїнею, волонтеркою з позивним «Ельф», мають реальних прототипів. Історії, які їм доводилося переживати, також переживали реальні люди. І хоч авторка не бувала в Донецьку після окупації, але завдяки свідченням тих, хто виїхав, і тих, хто лишився, зуміла відтворити картину життя міста. Свою «Доцю» Тамара Горіха Зерня представила на презентації книжки «Волонтери», до якої увійшли історії і самої авторки, і прототипа її героїні. А ми мали нагоду поспілкуватися про війну і літературу.

- реклама -

   Перші спроби переосмислити нову воєнну дійсність у художніх текстах зіткнулися з дискусією довкола літературного світу, мовляв, про війну можна писати лише з відстані років, а ветеранська література має цінність хіба як документальна фіксація подій…

   – «Доця» з’явилася як протест проти такої позиції. Ця точка зору мені категорично не подобалася, вважаю її шкідливою для України і для українців. Вона не в наших інтересах. Ми не знаємо, коли закінчиться війна, і якщо візьмемо паузу на 10-15 років, то ми повернемося не на білому коні, а в інформаційний простір, повністю зайнятися російськими наративами, їхньою літературою про цю війну.

   – Тому що там вона якраз активно пишеться…

   – Вони не рефлексують, не чекають, поки з’явиться їхній Ремарк. Мають своє завдання  й активно його виконують. А наші довго вагаються, чи гідні ми того, щоб писати про свою війну, чи не гідні. Чи, може, прийде хтось замість нас напише…

   Я вважаю цю думку шкідливою, але замість того, щоб сперечатися із нею, в момент граничного роздратування заявила публічно у фейсбуці, що у відповідь на таку дискусію напишу книгу про війну – таку, якою, вважаю, вона повинна бути з моєї суб’єктивної точки зору.

   Книга була написана і не тільки стала Книгою року BBC, але отримала багато інших нагород і відзнак, насамперед літературних – наприклад, від Літакценту.  Але важливіше, що вона стала дуже успішною в плані читацького сприйняття. Я отримала величезну кількість позитивних відгуків, зворушливих слів. Не так часто у читачів після прочитаної книги виникає бажання написати її автору. До мене ж писали просто у процесі читання.

   І це триває досі, доходить до кумедних випадків. От дорогою до Луцька моя видавчиня каже: дзвонить дід Петро з хутора і хоче поговорити з тобою про «Доцю». Виявляється цей дід знайшов її телефон. У нього на хуторі немає інтернету, він їздить у райцентр, там у книгарні «Є» читав книжку і, видно, замучив продавців, що дали номер телефону. Він хотів подякувати і сказати, що йому сподобалася книжка, і детально її обговорити.

   – Тобто тема війни серед читачів затребувана?

   – Про будь-яку тему можна писати. Цікава, захоплююча книга, яка притягує читача, може бути присвячена будь-чому – пологам, смерті, ув’язненню, диктатурі. Війні у тому числі. Це нічим не гірша тема за інші. Війна – це обставини, які хочеш-не хочеш вибивають людину зі звичного ходу подій, середовища. Війна змушує людей проявляти їхні якості – кращі, гірші. Проявляти інстинкти, переосмислювати дуже багато чого. Війна – той стрес і поштовх, який дуже добре лягає в художню канву. Письменникам у цьому сенсі пощастило. І Перша, і Друга світова війни були рушійним середовищем, в якому народилися цілі покоління європейських письменників, яких читаємо через 80 років і захоплюємося високим рівнем їхньої майстерності, вони залишаються популярними.

   Під час війни на поверхню виринають загальнолюдські теми. Тому не бачу проблеми в тому, щоб писати зараз про цю війну. Це все відбувається з нашими сучасниками, з нами. І нам дуже суголосно. Минуло достатньо часу, щоб робити якісь узагальнені висновки. Це не твір «по гарячих слідах», коли ти сидиш в окопі і занотовуєш те, що відбувається. Мислячій людині достатньо одного-трьох років, щоб зробити якісь узагальнення. А ми в цій реальності уже сім років живемо.

   – Водночас тема війни дуже важка емоційно. Письменнику неможливо не зануритися у ці емоції, але водночас доводиться якось зберігати дистанціювання, щоб не вигоріти. Як ви з цим справлялися?

   – Мені багато людей кажуть, що про війну їм страшно читати. Але від того страху війна ж не зникне. Книга дозволяє прожити чужий досвід так, ніби він свій, оцінити себе і свою поведінку, подумати, що б робив у цій ситуації. Книга написана від першої особи, щоб читачу було максимально легко поставити себе на місце головної героїні.

   Я не скажу, що «Доця» – сумна чи така, що давить на психіку, книга. У кожній ситуації наші трагедії супроводжуються комедіями. Смішне йде поряд зі страшним. І я не намагаюся “педалювати» страшне, воно завжди відтінюється чимось кумедним, життєрадісним, надихаючим. Коли писала, то і сміялася, і плакала одночасно. Буквально сьогодні отримала відгук від читача, який пише, що книга «багато чому вчить, залишає по собі віру, надію і любов».

   – У інтерв’ю ви згадували, що «Доцю» читають і в окупованому Донецьку, провозять туди книжку «контрабандою». Чи можна сказати, що це свого роду культурне українське підпілля?

   – Дуже багато наших людей звідти виїхали, і так само багато лишилися – з різних причин. Не так просто зірватися і поїхати в невідомість, особливо якщо зникла безпосередня загроза життю. Звичайно, багато людей воліють замкнутися у внутрішньому світі, у квартирі чи будинку. Їм дійсно дуже тяжко. Жити доводиться під величезним пресом, і це відчувається в усьому. Атмосфера жахлива. Але вони дійсно намагаються читати наше – в інтернеті, в книжках. Я дуже рада, що «Доця» прозвучала у форматі радіоп’єси в озвученні прекрасної Римми Зюбіної на каналі «Культура» – це той канал, який транслюється на окупованих територіях. Крім того, цю аудіоп’єсу можна завантажити на сайті, і язнаю, що дуже багато людей це зробили. Це теж наш внесок у донесення українського слова на окуповані території.

   – Ваша нова книжка уже не про війну?

   – Вона про нашу сучасність, в якій, звісно, присутня і війна. Книга називається «Принцип втручання», її презентація відбудеться на «Книжковому арсеналі» 27 червня. Це детективна історія. Вважаю, що важливі для нас теми треба подавати у популярному форматі. Нашим жанром має бути детектив, любовний роман, фентезі. Ми не продамо книгу про війну широкій аудиторії, якщо це буде просто книга про війну. Людина хоче зануритися у захопливий досвід, в цікаву історію. Тому і вважаю, що детектив для цього прекрасно підходить. І написала книгу у цьому жанрі.

   Події його відбуваються на Черкащині. Там, крім власне детективної історії, присутня тема, цікава мені з точки зору, так б мовити, літописця – тема співіснування світу, який уже відвоював або воює, і світу, який досі не почав воювати і заперечує сам факт війни. Ці два світи живуть в одній країні, одному місті, перетинаються на одиній крихітній «сцені» роману. Їхній взаємовплив, їхня ненависть, любов, страх, повага, комплекси, оте все, що відбувається на зіткненні цих двох світів – оця іскра і стала темою дослідження у книжці. Як вона вдалася – судитимуть читачі.

   Крім того, там порушено пласт інших питань, які цікавлять мене як людину і як автора. Дуже цікаво, як цю книжку сприймуть. Не стану її порівнювати із «Доцею». Для себе постановила, що пишу зовсім іншу книжку. І роблю це, бо хочеться, а не тому що від мене чогось чекають видавець чи читачів. Тому що живу з цією історією, яка непомітно зародилася в голові і потихеньку виросла так, що я зрозуміла: мушу її виписати, бо шкода буде втратити. Я не вважаю себе деміургом чи творцем світів, а радше каналом комунікації, через який певні історії та ідеї проходять до тих людей, яким вони потрібні.

Розмовляла Віталіна МАКАРИК.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

одинадцять − 9 =