Софію Парфанович зазвичай згадують як першопрохідницю: перша студентка-українка у Львові, одна з перших лікарок, яка відкрила приватну практику. Проте діяльність її така різнобічна, а масштаб творчого й наукового доробку такий колосальний, що їх слід вивчати та описувати детальніше, ніж скупі статті у медичних виданнях, які час від часу, але виходять останніми роками.
Європейські подорожі не лише з дитинства
Софія народилася на зламі двох століть – 7 червня 1898 року в родині львівського інженера-залізничника Миколи Парфановича. Побудована ним дорога до Карпат через Самбір на Турку існує й нині. Батько подбав, щоб усі його п’ятеро дітей здобули вищу освіту. Софія та її брати стали лікарями, а сестри – вчительками.
У збірці «На схрещених дорогах» Софія згадує про європейські подорожі, що були звичною справою її дитинства. Та Микола стомився від «бюрової» паперової роботи й купив ділянку у бойківських Карпатах, де оселився на самоті. Спогадам про навідування Розлучі донька згодом присвятила повість-хроніку «Попід кичерами та над потоком».
Блискуче закінчивши жіночу гімназію у Львові, 1917 року Софія вступила на медичний факультет Львівського університету. Її найвидатніша попередниця в академічній кар’єрі й лікарській професії Софія Окуневська, про яку розповідала наша газета, стала першою жінкою в Україні, яка склала іспити на атестат зрілості у Львівській академічній гімназії, але університетську освіту здобула в Цюриху. Таким чином жіночу лікарську традицію заклали ці дві Софії. А це було непросто, надто для дівчини в Галичині на зламі століть.
З початком українсько-польської війни 1918–1919 років, у Львові стало не до навчання, Софія переїхала до Праги, щоб скласти фахові іспити, де вступила до Української академічної громади та Жіночого студентського товариства. Тоді ж написала свої перші літературні твори. Але лишитися в Європі не планувала і згодом продовжила навчання у Львові.
Акушерка-гінекологиня, редакторка і борчиня за здоровий спосіб життя
1926 рік став у житті Софії таким, про який кажуть «рік за десять». Вона завершила студії, отримала диплом докторки медицини і почала безоплатну лікарську практику як акушерка-гінекологиня у «Народній лічниці» Однак і громадську діяльність, за якою встигла засумувати після Праги, не покинула, стала членкинею Союзу українок та Українського лікарського товариства.
Енергійна Софія однією з перших лікарок відкрила власну гінекологічну практику у Львові. А за два роки стала співзасновницею Українського гігієнічного товариства й очолила протиалкогольне «Відродження», де розгорнула просвітницьку кампанію, створила й почала редагувати журнал.
Усі роки життя у Львові Софія публікувала статті й вела рубрики не лише у фахових лікарських, а і в «світських» виданнях на теми громадського здоров’я, особливо жіночого. Перші «дракони», з якими стала на двобій, – алкоголь і тютюнокуріння. Чимало статей, присвячених шкоді цих звичок, належало самій Софії Парфанович. Не оминала і теми правильного харчування. У 1932 році вийшла її праця «Овочі, ярини та безалкогольні напитки», 1936-го – «Правильна віджива». Важливі їй були й теми харчової гігієни. У статті «Як же зуби шанують?» вона дає свої шість порад. Разом із колежанками із Союзу українок Парфанович видала «Гігієнічний календар». А чи не найпомітнішою стала її брошура «Чоловік та жінка – статева гігієна»(1930) – фактично перший україномовний нонфікшн на тему статевих стосунків, який витримав кілька перевидань. Сама авторка так прокоментувала видання: «Молодь довідається, як правильно жити та зберегти своє здоров’я, а на статеві справи дивитися як на природні речі, а не як на сороміцькі таємниці…» Ці слова написано 1930 року.
Доцентка університету, директорка медтехнікуму
Наукові й дослідницькі напрацювання спонукали продовжити академічну діяльність. У 1941 році Софія Парфанович дописала й захистила дисертацію на тему «Метастази злоякісних новотворів яєчників до центральної нервової системи». Їй запропонували посаду доцента у Львівському університеті імені Івана Франка. На той час вона вже два роки працювала при університеті – як викладачка й директорка оновленого її ж зусиллями навчального закладу. Бо ще у 1939 році Софія почала замислюватися, як реорганізувати процес підготовки фахівчинь-гінекологинь та акушерок, адже у Львові діяла заборона на середню медичну освіту для українок. Функціонувати легально могли лише курси, організовані громадськими осередками, де Парфанович активно викладала. Невдовзі їй запропонували посаду директорки медтехнікуму. Тоді ж більшовицька влада, яка прийшла на зміну польській, скасувала заборону на середню медичну освіту для українських жінок і дівчат. Медтехнікум реорганізували у фельдшерсько-акушерську школу. У червні 1941 року її закінчили перших 20 студенток акушерського відділення.
Софія Парфанович налагодила зв’язки з колегами з «великої України» і у 1940 році поїхала у відрядження до Києва, щоб дізнатися, як організовано навчання у школах для акушерок, медсестер, подивитися, як живуть у «новій радянській Україні». Та зіткнулась з бюрократизмом наркомату здоров’я та зневажливим ставлення київських колег.
У чужих країнах, на іншому континенті
Перший випуск фельдшерсько-акушерської школи в червні 1941 року став і останнім. Львів окупували німці, і в житті Софії почався тяжкий період. Спочатку звично не опускала руки: спільно з колегою добилися дозволу продовжити навчання акушерок, фельдшерів/-ок і медсестер, але тривало це недовго. Професорка Парфанович відновила приватну практику як гінекологиня та повернулася до волонтерства у «Народній лічниці». Рятуючи та допомагаючи хворим, якийсь час ще могла закривати очі на жахіття, які відбувалися. Та коли чоловік Пилип Волчук захворів раком шлунка, родина 1944 року переїхала до Відня.
Там лікарка влаштувалася на роботу, і знову поринула в круговерть праці й напруги, підготувала до друку три збірки новел – «Мандрівкою», «Загоріла полонина» та «Інші дні». Проте жити в Німеччині стає нестерпніше, і Софія та пасинок Роман вирішують переїхати до США.
Перший клопіт після приїзду в Америку – відновити лікарську практику. Для цього треба не тільки вдосконалити англійську, а й нострифікувати диплом. Зробивши це, 58-річна Софія відкрила в Детройті гінекологічний кабінет. Займаючись науково-публіцистичною діяльністю у чужій країні, знаходить й можливості для громадської активності – очолила Українське лікарське товариства Північної Америки, стала членкинею об’єднання українських письменників «Слово». Пише, видає й перевидає художні книжки.
Припинити на рік приватну практику змушує операція – лобектомія легень. Невдовзі здоров’я знову підводить – розшарування сітківки ока. Але Софія залишалася активною в громадській діяльності ще п’ять років. Затяжна хвороба урвала життя її на 71 році 27 грудня 1968-го.
Ангеліна АНДРІЙЧУК
***
Довгий час про Софію Парфанович мало згадували: участь в антиалкогольному і чи не більше націоналістичному товаристві “Відродження”, тривала еміграція робили її персоною нон грата в радянський час. Велику кількість її праць львівського періоду знищено. На щастя, чимало збереглося і тепер вони є у відкритому доступі в мережі. Тож нині можна почитати і науково-популярні медичні статті, і магічно-реалістичні оповідання, і мемуари, і наукові праці однієї з найвидатніших діячок медицини, науки й громадського активізму свого часу. Важко повірити. що все це написала й осягнула одна людина.
