На цій безжальній і жорстокій війні втрачаємо юнаків, сповнених сил і енергії, які стали взірцем не тільки для своєї родини, але і для всієї країни. Таким був Володимир Голядинець – молодий, сміливий, харизматичний, щирий патріот, який любив Україну та вірив у її незалежне майбутнє…
У шість років він вмів уже читати й рахувати, тому мама привела сина до школи, щоб записати до першого класу. Шкільний психолог запитала, чи хоче він тут навчатися, на що хлопчина відповів: «У школу не хочу, хочу в армію».
Класовод Наталія Пом’яновська добре пам’ятає свого учня: «Називала його «Вовчик-братик». Вражав виразними світло-зеленими очима, якими, здавалось, міг обійняти увесь світ. Спокійний і добрий, ніжний і чуйний до інших – таким його пам’ятатиму я та однокласники. У моїй уяві він мав бути лікарем або ж священником. Мав би. Але довелось стати Героєм, закривши собою від ворога те, що було для нього найдорожчим, – свою Батьківщину».
Дитячі малюнки Володі були лише на військову тематику: танки, солдати, вибухи, поранені воїни, терикони. Ніби бачив і малював своє майбутнє. Коли вже вмів писати – завів щоденник, де одним реченням записував дитячі думки, чи щось побачене. «Ми всі будем воювати за мир» – один із перших дитячих записів.
Хлопець відвідував недільну школу при храмі святих мучениць Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії. А ще – займався бальними танцями, неодноразово перемагав у багатьох конкурсах та змаганнях.
Після закінчення 9-го класу поступив у агротехнічний коледж, де отримав диплом з відзнакою. Та дитяча мрія бути військовим не полишала. Батьки ж мали надію, що син виросте, і плани зміняться. Та він сам пішов до військкомату і попросив, щоб призвали на строкову службу. Йому відмовили, бо не мав ще 18 років. Юнак настирно ходив і просив… Після маминої заяви його взяли на строкову службу.
Володя Голядинець потрапив у Житомирський навчальний центр підготовки десантно-штурмових військ ЗСУ, після чого був направлений до 80-ої десантно-штурмової бригади у Львів. Після строкової служби вступив на навчання до Національної академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного. Під час навчання займався спортом, відвідував секцію кікбоксингу, багато читав літератури на військову тематику. Його улюбленою була книга адмірала Вільяма Г. Макрейвена «Код Героя», яка є одночасно і даниною глибокої поваги до героїв, й ідеальним посібником для тих, хто прагне навчитися долати перешкоди, бути прикладом для інших, розвиватися та досягати заповітних цілей. А ще посилено вивчав англійську мову і казав, що буде миротворцем.
– Володя дуже серйозно ставився до навчання, за рейтингом входив у 30-ку кращих курсантів академії, тож і закінчив її з відзнакою. У Львові зустрів своє кохання – красиву, ніжну і добру Олю. «Моя Ола» – так він її називав. Удвох будували плани на майбутнє. Коли ж приїздив додому, то щодня ходив на міський стадіон і по дві години займався спортом. Міг по декілька днів голодувати, так загартовував організм, – розповіла мама героя Ольга Мартинюк.
З перших днів повномасштабного вторгнення академія достроково випустила четвертокурсників і відправила спочатку на Яворівський полігон, а згодом на фронт захищати Донеччину. Потрапивши в 110-ту окрему механізовану бригаду імені хорунжого Марка Безрукого, наш захисник до кінця своїх днів стояв на захисті міста Авдіївка.
Перша позиція, яку прийняв молодий командир, мала назву Камінь, власне у честь неї побратими вирішили дати позивний Володимиру. Цей позивний дуже влучно підкреслював його характер та тверду силу духу. А ще він постійно говорив: «Під час виконання будь-якого завдання дрібниць не буває. Потрібно вміти швидко все прорахувати і передбачити». І ці слова підтвердились, коли його позиція була майже повністю оточена через втрату зв’язку із вищим командуванням. В такій критичній ситуації офіцер не розгубився і попри велетенські ризики вивів сімох побратимів. Володимир вчинив розсудливо, що ризикнув, і попри щільний танковий, артилерійський, мінометний та фосфорний обстріли зумів вивести хоч сімох побратимів і врятуватись самому, отримавши контузію та осколкові поранення.
Збереження життя особового складу для молодого офіцера було найвищою місією впродовж всієї служби, а моральні цінності та людяність завжди стояли вище страху та навіть смерті. На початку літа 2023 року прийняв роту, а 19 липня отримав звання «капітан».
– Коли Володя дзвонив, розмови були короткі. Частіше скидав голосові повідомлення. Коли ж запитували, чи щось потрібно, чи щось передати, то завжди відповідав «Нічого не треба, у мене все є». Ніколи не жалівся, що йому важко. Він навіть не сказав про свої контузії. А їх у нього було аж чотири, і щоразу відмовлявся лягати у госпіталь. Володя переживав і піклувався за підлеглих, а про себе не думав, – розповіла сестра офіцера Юлія Голядинець.
У серпні минулого року Володимир приїхав додому у коротку відпустку, але постійно був на зв’язку із побратимами. 18 жовтня він подзвонив коханій дівчині і, як ніколи, довго розмовляв. А вже 19 жовтня під час одного з найбільших ворожих штурмів м. Авдіївки його життя обірвалося. Близько десятої вечора Володимир здійснив останній та найвищий подвиг у своєму житті. Попри щільний шквал ворожих обстрілів молодий капітан залишив КСП та виїхав на допомогу пораненим побратимам, але під час транспортування важкопораненого до машини почався танковий обстріл, який і забрав життя захисника. Проте навіть в останній момент Володимир встиг прикрити собою пораненого і так врятував його від смерті, але, на превеликий жаль, пожертвувавши собою.
Родина декілька днів не знала, що його вже забрали небеса. Та материнське серце відчувало, що щось погане сталося.
– З 19-го числа мені дуже важко було на душі. Син декілька днів не виходив на зв’язок, та ми знали, що таке може бути. В суботу пішла до церкви, але не змогла купити свічку, щоб поставити за здоров’я сина, хоча це робила щотижня. Стояла і дивилась, як горять поминальні свічки і тут з’явився та почав кружляти над полум’ям гарний метелик. Ледь дочекалась закінчення служби і, прийшовши додому, почала плакати… А вже 22-го сповістили, що Володі вже немає в живих, – розповіла пані Оля.
За час служби молодий командир отримав медаль «За оборону рідної держави», почесну відзнаку командира військової частини А4007 «За оборону Авдіївки», нагрудний знак «Знак пошани» від Міністерства оборони України, відзнаку президента «За оборону України».
У день поховання, 26 жовтня, засяяло сонечко. Таким же ясним поглядом з фотографії із чорною стрічкою дивився на всіх, хто прийшов його провести в останню дорогу, юний Герой. Матір у своєму безмежному горі трималась лише завдяки сильним рукам сина Дмитра і чоловіка. Обидва вони теж воїни ЗСУ.
Петицію про присвоєння звання Героя України (посмертно) капітану ЗСУ Володимиру Голядинцю на сайті президента України підтримало багато людей. 6 травня цього року капітану Володимиру Голядинцю “за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння українському народові присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).
У День Української Державності нагороду президент вручив мамі полеглого Героя Ользі Мартинюк, Володимиру Голядинцю присвоїли звання “Почесний громадянин Володимир-Волинської міської територіальної громади” (посмертно).
Людмила МАКАРЕНКО,
завідувачка бібліотекою ліцею №2
