На головну Новини Волонтерство як зцілення – для себе та для інших

Волонтерство як зцілення – для себе та для інших

310

Психологи Ірина Товстенко-Забєліна, Володимир Лукашевич, Наталя Романенко та юрист Юрій Чіх приїхали до Володимира як переселенці, проте знайшли в собі сили стати до лав волонтерів і віддано надають допомогу у часи, коли добро переможе будь-яке зло.  Їхні розповіді про пережите стати дуже близькими і журналістки  нашої газети  Дарина Хаміна, яка теж вимушена була тікати з окупованого Гостомеля і тимчасово прийшла працювати до нашої редакції.

«Мені дуже приємно, коли я можу бути потрібною  людям», – Ірина Товстенко-Забєліна з Києва

- реклама -

До війни жінка працювала дитячим та сімейним психологом. Зізнається, шо у професію прийшла вже у свідомому віці: «Хоча  здобула освіту психолога в університеті, але потім зайнялася маркетингом, тобто гроші заробляла. Та коли народилася друга дитина, відчула, що практичні і теоретичні знання, які вдалося напрацювати із появою дітей, можу дарувати іншим і, власне, працювати». Однак, війна раптово порушила всі плани та змусила втікати із рідної столиці.

«З Києва виїхали з сім’єю 25-го лютого вночі. Ми просто втікали за місто: сіли в машину о другій ночі, захопивши лише речі, які були під руками, і усі– діти, мама, котик, собачка, кішка, як у тій рукавичці з дитячої казки, рушили не знаючи куди – поки за Київ. Але потім зрозуміли, що треба їхати туди, де є знайомі», – пригадує Ірина.  Прихисток спершу знайшли в Трускавці, де і пробули чотири дні. Наступною зупинкою ще на п’ять діб став Борислав.

«Там зрозуміли, що треба бути корисними, а просто відсиджуватися. Так співпало, що мій чоловік якраз за тиждень до війни став членом церкви п’ятидесятників у Києві, тому він написав знайомим, які відповіли, що можуть прийняти всю нашу сім’ю – навіть з собачкою і кішечкою – у Володимирі», – розповідає волонтерка.  Так і розпочалася її історія у новому місті. Далі Ірина зареєструвалася у міській раді, а вже за тиждень отримала пропозицію долучитися до лав волонтерів як психолог.

«Як для психолога для мене це новий досвід, бо вивчаю, спостерігаю, спілкуюся. Це дуже цікаво!» – зізнається Ірина Товстенко-Забєліна. У Володимирі вона стала корисною не лише для переселенців, що так само, як і її сім’я, опинилися далеко від дому, а й для всіх, хто цього потребує. «Ми тут робимо, що можемо. І спілкуємося, і допомагаємо людям пережити емоційні травми, особисті трагедії, стаємо у пригоді батькам, найчастіше матусям, яким непросто розібратися зі своїми почуттями…»

Психологиня зауважує, що у людей, яким допомагає, відчуває бажання змінюватися і ставати свідомішими. І щаслива, що після першої консультації до неї звертаються і за другою, третьою, дотримуються її рекомендацій.

«Мені класно від цього! Знаєте, є така притча. Хлопчик іде  узбережжям, де після шторму багато морських зірок валяється. Він кидає їх назад у море. А дідусь поруч підходить і запитує: «Навіщо ти це робиш? Ти ж усім не допоможеш?» Хлопчик відповідає: «Проте я допоможу хоч деяким тим, що зміг!» – із усмішкою мовить волонтерка і додає, що психологія – це її життя.

Обставини не зламали Ірину, а, навпаки, загартували.  Жінка нізащо не хоче покидати рідну Україну, а вже в наприкінці травня планує повертатися до любого Києва. До речі, надання безплатної психологічної допомоги – не єдине, що робить, разом із сім’єю активно долучається і до виготовлення тушонок для військових та цивільнихмешканців постраждалих регіонів.

«Проповідники володимирської п’ятидесятницької місії «ФівестВіфезда» – це неймовірні люди! Разом із пастором Олександром Ткачуком та іншими членами церкви розробили цілий технологічний процес – нарізаємо м’ясо, чистимо і тушкуємо моркву-цибулю, розкладаємо у банки, додаємо крупи, а потім по домівках стерилізуємо. За два місяці  виготовили вже кілька тисяч банок. І потім це все везеться в такі міста як, наприклад, Буча та роздається і військовим, і цивільним. Хоча зараз тут волонтерю як психолог, але вранці ми з сім’єю вже законсервували 64 банки тушонки», –  каже Ірина з вірою в перемогу і розумінням, що, на жаль, війна сильно впливає на психіку людей, тож їй та колегам вистачить роботи. Втім зауважує, що завжди готова ставати корисною, адже разом можна зробити багато  добрих справ!

«Допомога людям –  це для мене самотерапія», – Володимир Лукашевич з Краматорська

Психолог, гештальт-терапевт, сексолог Володимир Лукашевич до війни  мав улюблену роботу в Краматорську та Дніпрі. «Певний час займався бізнесом, потім плавно все перейшло в подорожі, нові знайомства, відвідування психологічних груп, фестивалів. Далі пішов насиченіший проміжок буття, коли подивився на життя людини як на цілу історію, яка є живою, динамічною. Відтак і пішов вчитися на гештальт-терапевта», – ділиться волонтер і додає, що у мирний час допомагав людям створювати родини, гармонізувати стосунки подружнім парам та екологічно проживати  конфлікти.

Початок війни застав його у робочих справах в Києві. Стояв на столичному вокзалі і неймовірно хвилювався, бо у Краматорську лишилася вся родина. Війна вже раніше впритул підходила до нього і буквально дихала в спину. «У нас був досвід 2014 року, коли почалася війна на Донбасі і Краматорськ на певний час опинився у окупації. Тоді психологічно якось це легше пережили. Хоча, коли були сильні обстріли, на декілька днів виїжджали із міста», – пригадує Володимир. Ввечері 24-го лютого йому вдалося добратися до сім’ї.

Почалися нові обстріли, нові тривоги, нові прильоти… До 29-го березня вистачило якихось внутрішніх сил залишатися в місті, але потім зібралися і поїхали у безпечніше місце. Прихистком став Володимир, де чоловік мав знайомих, в яких вдалося перебути певний час. Потім родину волонтера поселили в гуртожитку.

«Як тільки тут облаштувалися, я прийшов до міськвиконком, запропонував послуги психолога, гештальт-терапевта. Зрозумів, що важливо бути корисним для людей, щоб відчувати свою затребуваність», – ділиться волонтер і зауважує, що його професія в цей час, як ніколи, актуальна.

До того ж, гештальт-інститут, в якому він навчається, провів тижневе навчання щодо надання першої психологічної допомоги і кризисного консультування. За словами Володимира, саме це тепер дає йому можливість працювати і з цивільними, і з військовими. Тож фахівець щиро вдячний Міжрегіональному інституту гештальт-терапії і мистецтва, Вадиму Гречці, Оксані Сиченко, Сергію Міщуку, Ірині Сауловій та Вінницькому педагогічному університету ім. М. Коцюбинського за знання.

Психолог розповідає, що у такий складний час до кожної людини потрібен індивідуальний підхід, адже кожен має власну історію: хтось потрапив під обстріли, хтось втратив близьку людину, хтось просто лишив свою оселю.

«Я мав змогу попрацювати безпосередньо із військовими. Робота із чоловіками має свою специфіку, бо їм дуже важко говорити про почуття. Це йде від нашої культури і суспільства. Чоловіки є стриманішими і намагаються вирішити все самостійно. Коли людина розуміє, що її можуть зрозуміти, почути, тоді відкривається і в ході діалогу отримує внутрішнє полегшення», – пояснює фахівець та зауважує, що військові можуть відчувати стрес не лише від впливу бойових дій, втрати побратимів, а й через тривале очікування щодо дислокації із частини на передову.

Звісно, психолог надає консультацію таким біженцям, як і він. І люди приходять не лише із проблемами, які виникли під час війни, а й з негараздами з минулого життя. «Допомога людям зараз –  це для мене самотерапія, тобто це підтримка самого себе, коли можу приносити користь іншому», – зізнається волонтер.

«Коли турбуюся про інших, то перестаю думати про себе», – Наталя Романенко з Києва

Наталя народилася на Київщині, у селі Лютіж. Однак, з пятирічного віку столиця стала для неї рідним містом. За першим фахом жінка швачка-кравець, а вже за другим – психологиня. «Із 17 років я із задоволенням волонтерила у дитбудинках.  Бачила потреби дітей, але не знала, як допомогти. Тому і вирішила здобути другу освіту вже у зрілому віці. Вийшло, що моя робота стала хобі, а хобі – роботою», – зізнається волонтерка. Вона до війни працювала і в дитбудинках, і в благодійних організаціях, допомагала дітям та мамам, викладала в Київському університеті культури і мистецтв.

Із перших днів війни її родина залишалася в столиці, яка мужньо тримала оборону. Перші два доби йшли в укриття, що у семи хвилинах ходьби від їхнього кварталу. «На третій день у дитини стався панічний напад – вона не могла там перебувати, не могла дихати. Місця було мало, а людей з кожним днем більшало. Тому вирішили сидіти в квартирі, в коридорі. Але довго не витримали. В одязі було тяжко, роздягалися і лягали спати. А там, як буде…» – пригадує Наталя. Виїжджати вирішили, коли квартали в Оболонському районі, де  вона мешкає, почали приймати на себе удари ворожих снарядів. Хотіли зберегти психологічний стан дітей. Проте це було вже майже неможливо.

«Бензину бракувало. У кого були машини – повиїжджали. Тому пастор мого чоловіка з Мюнхена знайшов людей з Києва, додзвонився до них і вони зв’язалися з нами. Сказали, що евакуюватимуть, призначили час, але ми не могли туди під’їхати – таксі не працює, громадський транспорт не ходить. Якраз оголосили тривогу, тож вирішили лишатися. Подзвонили віруючі, сказали, що є хлопець, який недалеко ремонтував антену. І він приїжджає і забирає чоловіка, мене, двох дітей, ще й собаку. У нас було лише по рюкзаку, тобто все те, що за 15 хвилин встигли з собою взяти. Виявилося, що так в житті мало треба», – зі сльозами на очах мовить Наталя. Першим пунктом порятунку для родини став Кривий Ріг. Там перебули дві доби, поки чекали, щоб хтось підвіз до кордону, бо знайомих в Україні особливо і не мали. Через два дні все ж вдалося дістатися кордону.

«Чоловіка спершу пропустили, у нього астма. Мені після мікроінсульту без чоловіка мені тяжко бути, тим паче на руках діти десяти і тринадцяти років. Нас спочатку пропустили, але потім, сказали, що є п’ять хвилин на прощання. Коли дочка побачила, що батьку не дозволяють виїжджати, то в неї стався напад – почала задихатися, перелякалася. Хоча до цього в неї ніколи такого не було. Показувала на груди, що не може дихати, що там болить. Ми тоді швидко пішли назад, обійняли, почали молитися», – ділиться Наталя і зазначає, що всі були страшенно налякані. Жінка спохватилася, взяла у польських волонтерів чай, солодощі та розмальовку і олівці для доньки, щоб її відволікти. На щастя, все обійшлося.

Наталя пригадує, що сама була в такому стресі, що навіть і не помітила, у якому взутті вибігла із квартири: «Тільки коли приїхали,  побачила, що у мене два різних черевика – один осінній, а другий зимовий, один чорний, а інший– синій. Навіть не знаю, як так виїжджала…»

Проте, не перестає повторювати, що світ не без добрих людей. На пункті пропуску до них підійшов прикордонник і запропонував допомогу. На тиждень їм надав прихисток пастор церкви. «А потім прийшов той прикордонник і сказав, що його сестра з двома дітьми виїхала. Дав ключі від оселі – користуйтеся. Будиночок малесенький, але комфортний. Я за це дуже вдячна Богові. Правда, там все ламалося, бо жила жінка з дітками. То чоловік то насос ремонтував, то кран, то бойлер. Але це нічого!»

Наталя зізнається, що волонтерство було в її житті завжди –звикла допомагати людям. Тож випадково, вперше у житті просячи ліки для себе на пункті видачі гуманітарної допомоги, стала до лав волонтерів у Рівному. «Побачила, що там гуманітарна допомога приїжджає, а молоді люди геть не знають, як фасувати її. А я до цього працювала в благодійній організації, яка займається гумдопомогою, розбираюся в медикаментах. Гукнула дітям, вони прибігли і ми сортували це все. Коли  працювала, то помітила, що нормально дихаю. Тільки перестала працювати – мені знову перекривається дихання», – розповідає Наталя і зізнається, що дивну реакцію організму помічала  не раз. Зовсім забувала про проблеми зі здоров’ям, коли разом із іншими небайдужими облаштовували місця для ночівлі для переселенців.

Наразі Наталя, як і до війни, працює з дітьми: «Волонтерю все життя і з дитинства знаю, що не все за гроші. Не можу відмовити, навіть коли бабуся просить спідницю підшити, а дітям і поготів». На допомогу психологині приходить її улюбленець – песик породи золотистий ретривер, якого залучають до проведення терапії.

«У цієї породи немає гену злості. Вони зазвичай самі страждають від того, що їх ображають. Це певна магія. Діти потім інші стають – щасливі та натхнені. І це працює!» – зауважує фахівчиня та розповідає, що тваринки позитивно впливають на подолання стресу і в дорослих. «І навіть хлопці-військові, мужні здоровані, бачачи нашого песика, починають його гладити, стрибати разом із ним. Бачила, як чоловіки враз робилися такими маленькими хлопчиками з песиком», – з усмішкою ділиться спогадами волонтерка.

Наталя, допомагаючи іншим, переймається кожною історією. Пригадує, як вивела дітей під час заняття на подвір’я. Одна дівчинка дуже злякалася шуму газонокосарки: «В її очах я побачила жах. Наші діти – це діти війни. Як моя мама, яка в 1941 році народилася. А це забувається через 4-5 поколінь. Не хотілося такої долі нашим дітям і Україні!» – каже Наталя. Жінка вірить, що спільними зусиллями ми здолаємо всі негаразди і житимемо в мирній країні.

«Це дійсно професійний виклик!» – Юрій Чіх з Немішаєве

Юрій – успішний юрист та адвокат. До війни він працював в Києві та області, зокрема, в Бучі, Бородянці, Ірпіні, Гостомелі, про які всі знають як про місця бойової слави. Чоловік опинився у Володимирі після вторгнення росії, бо тут живе бабуся, якій майже 100 років, та мати, що доглядає за нею. «Коли все почалося, я був один чоловік, який міг до них приїхати. Бо батько і брат лишалися в інших окупованих областях», – ділиться волонтер і розмірковує, що насправді йому дивом вдалося оминути пекла, що вирувало на Київщині.

«У нашій родині чотири дні народження у лютому. У батька 11-го, він якраз був тут і я приїхав, потім поїхав. А 27-го лютого –  в мене. І вже з 19 лютого був у Володимирі. У нас є група в Телеграмі, де написали, що окупанти повністю захопили наше Немішаєве, стояли у кожному дворі. По суті, мені не було куди їхати», – ділиться Юрій і зауважує, що дружина із дітьми теж народилися в сорочці, бо в момент наступу гостювали в Полтавській області в тещі.

Опинившись у не зовсім чужому Володимирі, бо ж навіть один семестр у 9 класі вчився у місті, юрист не зміг сидіти без діла. «Пішов до військкомату, хотів іти в ТРО, але там усі місця були заповнені на 150%. Проходив і співбесіди в педучилищі, і на швейній фабриці. Але, зазвичай,  у нас юристи-жінки. Розумію такий  вибір керівників, тому що в будь-який момент можуть чоловіків мобілізувати», – розповідає волонтер. Чоловік не міг сидіти, склавши руки, рятувався весняними роботами на подвір’ї, але професію надовго закидати і не довелося.

«Був дуже радий, коли мені зателефонували з міськвиконкому, зокрема Вікторія Юхимюк. Вона запропонувала стати волонтером. Було приємно, що мене не забули. Я ж, по суті, тут працюю за спеціальністю. Це дає підтримку і надалі розвиватися, тому що воєнний час вніс для всіх юристів щось нове», – мовить адвокат і дякує за можливість займатися тим, що робить професійно.

«Приходять різні люди, це і ВПО, і всі охочі. Уже було декілька місцевих мешканців. Звертаються із різними питаннями. Це і спадщина, і виплати, і справи, які затяглися – відшкодування майна, сімейні питання. Останнім часом, більше трьох років, я в основному займався саме сімейними справами», – ділиться Юрій і планує наразі лишатися в Володимирі.

Чоловік дуже сумує за дружиною та дітьми, з якими може спілкуватися лише через Telegram чи Viber, адже не має ані коштів, ані транспорту, щоб поїхати до них на Полтавщину. У квартирі в рідному селищі теж ще не був, боїться, що не буде куди і повертатися: «Із інформації, яку чув, у нас пряме потрапляння в будинок на четвертому поверсі в нашому під’їзді. Поки що і не знаю, що там».

За словами самого Юрія, робота і волонтерство насправді йому допомагають відволікатися. «Це допомагає моєму професійному розвитку. Тому що кожна справа, кожен клієнт – це досвід, це дійсно професійний виклик!». А ще чоловік вірить, що навіть в такий складний час треба продовжуватися йти перед!

Об’єднані війною

Ірину, Володимира, Наталю та Юрія об’єднала спільна для всієї України біда – страшна війна. Проте, ще їх пов’язує волонтерство і нестримне бажання ні в якому разі не бути осторонь та допомагати, ділитися власними знаннями та наближати нашу перемогу. За короткий термін вони встигли стати один для одного по-справжньому близькими людьми. «Ми вже родичі!» – зауважила Наталя, а Володимир у свою чергу додає, що ділять один пакет цукерок на всіх, бо по-іншому ніяк. Самі волонтери зізнаються, що стали надійною опорою для людей і для самих себе. «Це і підтримка, це нові друзі, нові професіонали, в яких можна щось запитати чи поділитися чимось своїм!» – мовить Ірина. Водночас, Володимир переконаний, що один в одному вони знаходять і джерело енергії.

У свою чергу Юлія Мисіна, психологиняВолодимир-Волинського центру соціальних служб, що працює разом із волонтерами, із усмішкою на обличчі відгукується про волонтерів: «Усі волонтери швидко увійшли в роботу. Вони позитивчики, чуйні, відкриті, душевні люди. Чула і бачила деяких людей, що спілкувалися і працювали саме з нашими волонтерами, то відгуки були позитивними. Уся команда душею відчуває тих, хто звертається за допомогою!». До того ж Юлія додає, що і сама отримує задоволення від спілкування із кожним, бо має змогу переймати і особистий, і професійний досвід.

І хоча доля поєднала цих людей не за кращих обставин, вони всі вірять, що навіть після перемоги неодмінно продовжать спілкуватися.

Дарина ХАМІНА.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

1 × один =