У 1940 році батькового молодшого брата Костянтина забрали на строкову службу в Червону Армію, розповідає житель Устилуга Анатолій Сідловський. Потрапив новобранець аж до Казані. З ним призивалися і разом служили двоє його друзів – Григорій Мосорук із Микитич та Василь Гарах із Мосира, який був таким добрим та щирим, що, казали, й горіхом поділиться. Тоді, у столиці Татарстану, усі утрьох і сфотографувалися напам’ять.
Коли на Радянський Союз напав Гітлер, хлопців із Західної України направили на воєнний завод, де доводилося тяжко працювати для потреб фронту. Слава Богу, виснажених і напівголодних солдатиків постійно підгодовували місцеві робітниці. Переважно татарки, жіночки й дівчата, які трудилися поруч у цеху, не раз ділилися власним обідом.
Після 43-го року, особливо, як радянські війська перетнули Буг, почали брати на передову і таких, як Сідловський, то ж хлопчина й собі зібрався, було, на фронт. Однак його підрозділ одержав наказ підготувати казарми для війська, яке мало йти на Японію. Коли Костянтину наказали мурувати грубки, він знітився: « Та я ж не вмію».
– Навчишся, – заспокоїв командир і зауважив, – навіщо тобі німецька війна? Дивись, листи приходять – тому руку відірвало, тому ногу, хтось загинув… Працюй, поки тут є робота.
Молодий волинянин виявився кмітливим до ремесла і незабаром вже самостійно майстерно клав добрі й акуратні грубки, які не чадили, а гарно обігрівали приміщення.
Згодом солдата направили на курси трактористів, а звідтіль – у Марійську автономну республіку, у ліспромгосп – заготовляти ліс. Там завзятий до праці й до пісні Костянтин познайомився із дівчиною Ніною, котра працювали у конторі. Незабаром одружилися. Жили у батьків дружини, вихідців із Білорусі. Місця було малувато, тому молода родина почала заготовляти ліс для власної хати. Побудувалися у селищі Суслонгер, завели корову, свиней. Демобілізувавшись, після закінчення війни Костянтин разом із вагітною дружиною приїхав до рідних на Волинь. Провідав маму, товаришів по службі. Тут тоді саме організовували колгоспи, людям жилося не з медом.
Пізніше уже микитичівські родичі – брат Макар, сестра Ліда з чоловіком Семеном їздили до Костянтина. Ніна працювала лісничою, жили заможно. А сусіди про їхніх гостей казали: «Хахляндія приїхала!». Старшому братові сподобалося, як господарює Костя, однак, обійшовши обійстя, зробив деякі зауваження.
– Як вони, так і я, – відповів на те молодший, пояснивши, що живучи серед марійців, дотримується їхніх звичаїв
– А ти живи по-своєму!
– Е, ні, – заперечив Костянтин, – не зрозуміють.
Він ще не раз із дружиною приїздив в Україну. Гостювали на весіллі племінниці Валі. Побачивши, яку гостину підготували батьки наречених, Ніна здивувалася:
– Если бы у нас стояло на столе столько водки, все бы – и мужчины и женщины перепились и передрались!
Помітивши у хатах микитичівських родичів нові меблі, серванти, шафи для одягу, питала: «Зачем эти гробы?». Адже у Марійському краї одяг зберігали тоді ще у скринях. Ніна дбайливо піднімала яблука-падалиці, садок тоді зародив рясно і ними годували кіз. Помітивши таке, племінник Анатолій, котрий розповів у редакції газети «Слово правди» цю історію, відтоді щороку сушив і висилав у Марійську автономію кілька посилок сушених яблук.
– Де ж у тебе та машинка, що так рівненько яблука ріже? – запитав якось у нього дядько Костянтин.
– Ось вона! – показав Анатолій Макарович свої натруджені руки.
Він також побував в гостях у родичів – їздив у Кіров на весілля двоюрідної сестри Тамари. Усю ніч тоді проговорили із дядьком Костею, якому цікаво було послухати про все, що діється у рідному селі. А коли вранці йшли містом, почувши українську мову, на вулиці підійшла до них жінка: «Мій чоловік родом зі Львова і взяв би на роботу українців. Приходьте, підприємство квартирами забезпечує, заробітки хороші, не пошкодуєте». Однак волиняни відмовилися, мали тоді вдома і сім’ї, і пристойну роботу.
Минуло багато літ. У далекому краю вже відійшли у кращі світи Костянтин і Ніна. Їхня донька писала на Волинь, що батько, якого після смерті матері забрала до міста, все рвався у Суслонгер, де у молодості збудував дім і прожив основну частину життя. У останні дні все згадував Україну, всіх родичів… Помер Костянтин у 2002 році. У Марійській автономії проживають дві його дочки та онуки. Останній лист від них прийшов 15 років тому.
Зі слів Анатолія СІДЛОВСЬКОГО записала Ірина Надюкова.
