Новини

Рік Щура-1936: Побудувала районну лікарню і пів вулиці Ковельської

Архів
28 переглядів

Сильна та вольова жінка, попри свій поважний вік та хронічні хвороби, не втрачає життєвого оптимізму та дає і собі раду і домашньому улюбленцю псу Амуру. Більшість свого життя Ніна Слащук пропрацювала на керівних посадах, очолювала Володимир-Волинський та Іваничівський райони, де плоди її праці і досі відчутні.  

Ніна народилась в білоруському селі Ремезчі, що на Гомельщині. В роки війни батько воював у партизанському з’єднанні Олександра Сабурова і в 1944-му, коли було звільнено Білорусь та Україну, переїхав з родиною на Волинь, оселившись в селі Стенжаричі. Після закінчення Львівського сільськогосподарського інституту Ніна Олександрівна працювала економісткою у  тамтешньому колгоспі. Вийшла заміж за місцевого хлопця, з яким народила двійко синів.

Здібну економістку призначили парторгом колгоспу, звідки у 1972 році її запросили до Володимира на посаду другого секретаря райкому партії, а згодом Ніна Слащук стала головою райвиконкому та районної ради. На той час це була дивина, що сільська жінка, не маючи патронатів у верхівках влади, так стрімко піднялась у кар’єрі. На керівній посаді пані Ніна почувалась, як риба у воді – хоч і важко було та відповідальність чимала, але із своїми обов’язками справлялась на відмінно,  про що свідчили високі познаки розвитку району.

Саме на час керівництва Ніни Слащук припала активна розбудова у місті та районі – очільниця райвиконкому причетна до будівництва лікарні та ряду інших об’єктів, в тому числі і більшості багатоповерхівок на вулиці Ковельській.

Через десять років плідної роботи талановиту керівницю відправили працювати на посаді першого секретаря райкому партії сусіднього Іваничівського району, який вона невдовзі очолила і вивела у тогочасні передовики. Зараз Ніну Олександрівну дивує стиль роботи сучасних чиновників, каже, що колись і думки не було про те, щоб брати чи давати комусь хабарі. Доводилось їй неодноразово їздити до Москви, аби, до прикладу, «вибити» елітне зерно пшениці. І досягала свого лише завдяки наполегливості та переконливим аргументам.

Попри постійну зайнятість та хронічну нестачу часу, Ніні Слащук вдавалось тримати вдома чимале господарство та обробляти городи, хоча більшість хатніх справ лягали на плечі  уже покійного чоловіка та дітей. Усі вони щодня отримували «рознарядки» від мами, завдяки чому лад був не лише на роботі, а і вдома.

У 90-х роках Ніна Олександрівна, двічі нагороджена орденами Трудового Червоного Прапора, медалями та грамотами уже незалежної України, пішла на пенсію, проте не залишилась за бортом активного громадського життя –її постійно запрошували долучатись до роботи у виборчі штаби. А в Іваничах і досі пам’ятають – часто телефонують і вітають з усіма святами.

Половина пенсії пані Ніни йде на медикаменти, адже вже багато років страждає на цукровий діабет. Проте час від часу не може відмовити собі в улюблених ласощах. Через болі у суглобах рідко виходить з дому – востаннє ходила у місто своїми ногами два роки тому. Але без руху пані Ніна не може, тому досі садить біля дому грядки з городиною та залюбки доглядає песика поради хаскі Амура, якого їй подарував син Степан. Він, до речі, перейняв гени матері, адже також свого часу очолював районну раду та РДА. Зараз працює начальником Центру з надання безоплатної вторинної допомоги та щодня провідує маму.

У Ніни Олександрівни троє внуків та одна правнучка. Мріє усіх одружити, адже внук та онучка іще не мають других половинок. Кожної зими завжди каже: «Аби дожити до весни…». Адже коли після зими пробуджується природа,  жінку наче наповнює нова життєва сила і бажання чимось займатись та будувати нові плани.

Тетяна ІЗОТОВА.

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up