Новини

Роман Івана Корсака «На розстанях долі»

Архів
126 переглядів

На сході і на півдні України ідуть запеклі бої з російськими загарбниками. Світ дивується з хоробрості українців. Кадирівці, буряти (які занапастили свою націю і забули, що в них є своя мова) шукають Степана Бандеру. Вони вважають, що він досі живий. Насправді ж залишилися нащадки, молоді повстанці.

Понад 70 років тому завершилася Друга світова війна. Документи, пов`язані із діяльністю УПА, її лідерів залишались невідомими для дослідників, бо засекречувалися. Кожна українська родина випробувала на собі щедроти радянського режиму: репресії, національні та релігійні утиски, депортацію, русифікацію, примусову колективізацію, а як помсту відмови від колективізації  – голодомор. Саме про це книги українського письменника з Волині – Івана Корсака. Зміст його творів спонукає до роздумів.

Іван Корсак помер п`ять років тому на 71-му році життя. Він був талановитою  людиною та отримав багато нагород.  Автор ретельно опрацьовував архіви, а тому вводив у тексти цитати з офіційних джерел, щоденників, спогадів. Він відкривав Україні невідомі імена, які були десяток років під забороною. Приховування правди  формувало в українців комплекс меншовартості. Іван Корсак прагнув у своїх романах відродити цілий культурний пласт, якого нас позбавила радянська влада. Прочитайте хоча б одну книгу – і переконаєтесь у цьому.

Роман «На розстанях долі» розповідає про трагічні і щасливі долі інтелігенції в середині ХХ століття, серед яких командувач УНА Павло Шандрук, засновник УПА Тарас Бульба-Боровець, Андрій Лівицький, Федор Богатирчук, Борис Балінський, про кохання Віри та Григорія. Автор не просто переповідає життєвий шлях цих та інших українців, він змушує читача перейматися їхніми переживаннями.

Автор писав: «…Вони робили все для землі, на якій народилися. Навіть більше, ніж в силі людини. Вони вперто простували до мети, перечіплювалися не раз і падали, та піднімалися знову і знов ішли, а як не ставало сили, то карабкалися, здираючи до крові долоні та обламуючи нігті вони не доларами чи злотими, марками ти карбованцями за мету платили, а власною долею та долею найближчих своїх і найдорожчих. Вони наближали мету, не завше пошановані нами».

   Уривок із книги Івана Корсака «На розстанях долі»:

«Обачно ступаючи поміж могил, Віра йшла попрощатися із Надійкою — завтра вона з вояками має далі іти. Раптом Віра, як вже близько була біля могилки рідної, забачила якусь тінь. она не знала, кого тепер більше боятися, живих чи померлих, чого там, померлі шкоди не завдадуть, а від живих напасті можна чекати.

   –  Не бійся, я ще не мрець…

   Власне, Віра й не мала страху особливого, бо стільки всього було за останні часи, що перебоялася, міра страху не безконечна теж, як і міра страждання, і не могло чогось бути гіршого в світі чи страшнішого за Надійчину смерть, тож спитала

   –  Що ви тут?.. Хто ви?

   – Повстанець я – поранений я… Гангрена… Вмираю…

   Кожне слово для нього тяжче було свинцю, але Віра не відчула в них ляку смерті, він говорив якось так, як би колись розмірковував, що треба сьогодні он те поле зорати чи сіножать викосити.

   –  Мені жити не більше доби.

   Він говорив тим тоном, який завше Віру дивував у людей похилого віку, які приймали чи готові були приймати смерть із душевним спокоєм цілковитим, мовби смерть та завше десь близько була чи жила по-сусідству і лиш он тепер судилось зустрітися.

   –  Бог мені тебе послав… Закопай мене.

    Господи, тільки тепер жахнулася Віра, такого досі не чула, оповідали, як втрапляли повстанці в полон, то емгебісти змушували перед розстрілом копати собі могили. Чоловік простягнув їй лопату, а вона тільки тепер біля Надійчиної могили завважила темінь свіжої ями.

   –  Я не можу іти до людей, щоб горе рідні вчинити. А в лісі не хочу, щоб кості мої вовки або здичавілі собаки тягали. І не хочу втрапити в руки зайд, щоб тіло моє десь під паркан для впізнання шпурнули.

    Він помовчав, мов розмірковував далі про поле те чи сіножать.

   –  Я навіть по смерті їм втіхи такої не подарую… Наді мною зневаги.

   Раптом стало йому чомусь говорити легше, і він, майже не затинаючись, ділився з Вірою тою крихтою радості, що лишилась на денці душі.

  – Я вистелив дно гілками ялини, вона пахнути буде мені і там… То рідне для мене, рідне з дитинства й впродовж життя, бо багато літ перед війною лісником проробив.

   Не все розбирала Віра, що бурмотів чоловік далі сам до себе, чула тільки “вільхи мої і клени, мої папороті і вереси…”

   Він неспішно, аби ями не завалити, спустився униз, ліг і примостився зручно, аби часом не муляло, а тоді вистрілив собі в груди.  …Ще дві ночі ходила Віра на доньчину могилу, сторожко пробираючись в темені кладовища поміж похилених підгнилих хрестів…».

За усіх найважчих часів інтелігенція завжди була стрижнем нації, який дозволяв вистояти, вижити, пройти всі незгоди і в найбезнадійніших ситуаціях був маяком, який не давав загубитися народові. Українські інтелігенти свою національну ідею несли гордо, як прапор до мети. Волинянин, лікар за професією, Василь Кархута, що разом із Тарасом Боровцем перебував у таборі «Березі-Картузькій», писав: «… у переповненій камері рука мовчки шукає руки друга. Зв`язуються нитки побратимства, дружба в біді. Снуються сміливі плани. Люди не ламаються, не скавулять, лише ще більше тверднуть». Саме такими були і є борці за Україну. Саме такою є підтримка одне одного серед українців сьогодні за вільну Україну.

Тетяна ГІЛЕВИЧ,

бібліотекарка  міської бібліотеки для дорослих.

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up