Софія Налепинська народилася в сім’ї поляка і француженки 30 липня 1884 року у місті Лодзь. Дочка чиновника міністерства шляхів сполучення отримала ґрунтовну домашню освіту, добре знала німецьку та французьку мови, екстерном закінчила гімназію. Студіювала мистецтво в художній школі Яна Ціонглінського в Петербурзі, продовжила освіту в Мюнхені, а тоді виїхала на навчання до паризької Академії Рансона, де відбулося найдоленосніше знайомство її життя.
Кохання до чоловіка переросло у любов до України
Три подруги-польки приїхали до Мюнхена, в художньо-промислову школу В. Дебшіца та Академію професора Гейднера, студіювати в угорського живописця Шимона Холлоші. Як згадувала сестра однієї з них Ганна Налепинська, це був доволі сміливий вчинок емансипованих панночок у ту епоху, повну пересудів.
Восени 1908 року з Німеччини три Софії подалися на навчання в мистецьку академію Рансона в Парижі і поселились у кімнатах на третьому поверсі будинку № 9 на вулиці Кампань-Прем’єр, де навпроти були квартири українців і двері в двері з ними мешкав тернополянин Михайло Бойчук. Сусіди познайомилися – і в егоцентричного, часом кумедного чоловіка закохалися всі три Софії, але дістався Михась «третій Зосі» – Налепинській.
Висока, тоненька і струнка, молодша за Михайла на два роки 24-річна Софія до нестями «раз і назавжди», закохалася у Бойчука, повірила в його творчі ідеї та масштабні проєкти, залишилася з ним до кінця. «Так, можливо, він і був генієм, – писала у листах-спогадах Ганна Налепинська-Печарковська, – але з погляду, наприклад, матері, він був нещастям для моєї сестри, яка навіть чути не хотіла про те, щоб його покинути та повернутись додому… Але мама, хоч і страждала, розуміла, що Михайло – це велика мистецька індивідуальність».
Кохання Софії до чоловіка переросло в палку любов до його рідної культури – і вона почала називати себе українкою. В одному з листів її молодша сестра Ганна писала: «Софія вже зреклася, скажімо так, своєї національності, співала лише українських пісень, розмовляла українською й перебувала цілковито під впливом і у владі Михайла. Приїздила до нас, страшенно любила родину, для мене була як рідна матір, але всією душею була вже з Михайлом, і було відомо, що не покине ані його, ані його творчих ідей».
Професорка, засновниця школи сучасної української гравюри
У 1910 році Софія Налепинська разом із Михайлом Бойчуком і Миколою Касперовичем здійснила екскурс музеями Флоренції, Равенни, Венеції та Відня, приїхала в Галичину, де працювала за фахом – графіка, портрети, а також закріплення стародавнього живопису в музеях львівському і київських. Потім вона повернулась до Петербурга, він – до Львова, де працював у Національному музеї.
Тільки 1912 року Софія Олександрівна змогла поїхати до чоловіка на кілька місяців. Вона була закохана, загіпнотизована, старанно вивчала українську мову, співала і грала на бандурі, прикрашала будинок народними килимами. Два місяці вони провели разом із Михайлом Бойчуком і сестрою Яніною на курорті Закопане у 1914 році. Коли питали про національність, Налепинська відповіла: «Українка (батьки поляки)». «Треба пам’ятати також, що Михайло був цілковито захоплений українськими ідеями, – пригадувала сестра Софії, – бути і працювати з ним означало також відректися від своєї Батьківщини. Треба було так любити його, як моя сестра, щоб відректися від усього цього».
Коли розпочалася Перша світова війна, Налепинська повернулася до Петербурга, а в грудні 1917 року переїхала до Києва, де повінчалася з Бойчуком у греко-католицькій церкві. Чоловік став співзасновником Української академії мистецтв, займався закріпленням фресок у Софійському соборі. Після народження сина Петруся Софія виїхала до Миргорода, де влаштувалась вчителькою малювання в художньо-промисловому інституті. З 1922 року викладала у Київському інституті пластичних мистецтв, працювала в жанрі станкової та книжкової графіки, переважно в техніці гравюри по дереву, невдовзі очолила майстерню ксилографії цього інституту. За кілька років Софія стала співорганізаторкою поліграфічного факультету Київського художнього інституту – першої художньо-поліграфічної школи в Україні. У 1925 -1929 роках професорка Софія Бойчук-Налепинська очолювала ксилографічну (гравюри на дереві) майстерню цього ж факультету, виростила цілу плеяду відомих учнів, заснувала школу сучасної української гравюри.
Софія Налепинська відвідувала міжнародні з’їзди любителів книги й бібліотекарів, виставки гравюр. Вона створила ілюстрації до поеми «Катерина» Т. Шевченка, творів М. Гоголя «Ніч перед Різдвом» і «Страшна помста», С. Васильченка «Олив’яний перстень». Її графічні твори експонувалися на міжнародних виставках сучасної гравюри у Флоренції та Брюсселі, Відні й Лондоні, Берліні та Стокгольмі, Венеції, Цюріху, інших європейських культурних центрах.
Власну працю поєднувала зі співпрацею з чоловіком: мала провідну роль в Асоціації революційного мистецтва України, працювала в майстерні монументального мистецтва, була співавторкою багатьох фресок і монументальних робіт, знищених після засудження «бойчукізму». Роботи Софії Налепинської 1920-х – 1930-х років вражають не лише талантом, але й соціальною спрямованістю. Дереворити «Голод», «Пацифікація України 1932 року» показують поневіряння українців під різними владами. Художниця була авторкою нереалізованих проєктів грошей та інших державних паперів доби української революції 1917–1921 років, які експонувалися на «Виставці сучасної української графіки» Асоціації незалежних українських митців.
За звинуваченням у шпигунстві
1936 року Михайла Бойчука заарештували і, вибивши в нього тортурами зізнання в участі у міфічній контрреволюційній організації українських націонал-фашистів, розстріляли. Софію ув’язнили 12 червня 1937-го. Енкаведисти знали, що вона навчалася у Франції та Німеччині, тому незабаром їй висунули обвинувачення у тому, що вона була «членом контрреволюційної української націонал-фашистської організації і провадила шпигунську роботу на користь іноземних розвідок». У ті роки всім, хто бував за кордоном, інкримінували цю статтю. Софія не стала винятком. Пів року її мучили допитами, проте вона знайшла у собі сили вистояти. Була так знівечена, що навіть передсмертного фото для «справи» не робили, але змогла витримати знущання, винною себе не визнала і не підписала зізнань. Навіть не сказала, що вісім років не підтримували стосунків із Михайлом Бойчуком, який на той час знайшов собі іншу музу.
6 грудня 1937 року за звинуваченням в участі в антирадянській націоналістичній терористичної організації і співпраці з іноземною розвідкою Софію Олександрівну засудили до розстрілу, а через п’ять днів 53-річну графикиню, професорку Київського художнього інституту розстріляли.
Ім’я Софії Налепинської-Бойчук є одним з понад 40 інших, викарбуваних на Пам’ятнику репресованим митцям і мисткиням, відкритому у 1996 році у сквері Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури..
Ангеліна АНДРІЙЧУК
