На головну Війна Розстріляний Маріуполь помічника капітана

Розстріляний Маріуполь помічника капітана

124

Маріуполь. Ранок 12 березня. Внаслідок ворожого авіаудару два влучання у дев’ятиповерхівку. Упала стеля, зруйнувалися стіни, повилітали вікна у людських оселях. Ярослава «накрило» плитою. Він вижив, постраждала лише ліва нога, а його мама загинула. З охопленої вогнем квартири на восьмому поверсі був єдиний вихід – на балкон, і допомоги чекати нема звідки. Лишитися та згоріти живцем, чи попри загрозу впасти та розбитися хоча б спробувати врятуватися – кілька секунд вагання, а тоді прийняте рішення діяти.

Чоловік врешті зумів вибратися і зі зруйнованого будинку, й із понівеченого війною міста… Зараз проживає у Володимирі. Він погодився поділитися пережитим, хоч говорити про таке непросто.

- реклама -

У 26 років всесвіт Ярослава перевернувся. Здається, наче усе було в минулому житті: він – моряк торгового флоту, помічник капітана у міжнародній компанії, яка має своє представництво у Херсоні. По пів року проводить у плаваннях, милується красою сходів і заходів сонця над безкраїм океаном, відвідує різні країни світу та знайомиться з портовими містами. Займається улюбленою роботою, якою марив змалечку. У колі однодумців набуває професійних навичок, переймаючи досвід бувалих службовців флоту. А у період між рейсами поспішає дому – до рідного Маріуполя, де чекає мама. Постійно провідує дідуся із бабусею, зустрічається з друзями… І хто ж знав, що спокійне мирне життя в одну мить може так кардинально змінити ця клята війна. Тепер його світ інакший – з іншими краєвидами та людьми, з минулого він взяв лише багаж тілесних і душевних ран.

Життя «під обстрілами»

14 лютого Ярослав, повернувшись з рейсу, приїхав у відпустку додому. Через деякий час мав укласти черговий контракт і знову вирушити у плавання, але не довелося через російську навалу. Чоловік розповідає, що з 2014 року його земляки не відчували цілковитого спокою, бо ж загроза загострення ситуації на Донбасі не минала, та й зона проведення ООС була так близько. Та цього разу у рідному місті він помітив зростання активності військових і зрозумів, що наближається щось недобре. Та тоді ніхто не вірив, що розпочнеться повномасштабна безжальна війна. Аж до трагічного ранку 24 лютого, коли усіх розбудили ракетні удари.

Ворожа армія штурмувала місто, активно наступала зі східного збоку (від Донецька), згодом зі сторони Мелітополя і Бердянська, а через кілька днів окупанти оточили його. Повсюдно було чути вибухи та стрілянину.

Зникло світло, відключили воду, газ й опалення. Сім’я Ярослава обговорювала варіант виїхати з міста, але бабуся з дідусем не могли наважитися покинути свій дім та на схилі літ шукати деінде прихистку, мама не хотіла залишати їх самих у місті, а Ярослав, відповідно, нікуди без дорогих людей і не поїхав би.

У перші дні війни в тому районі, де проживав чоловік, було відносно спокійно. Його телефон де-не-де на вулицях міста ловив мережу «Київстар», а вночі – навіть у квартирі, тож мали зв’язок та доступ до інтернету. Сім’я зробила певний запас продуктів,консервів.

Дуже згуртованими стали місцеві жителі. Ми разом із сусідами, як і багато інших маріупольців, облаштували біля під’їзду місце для приготування їжі. Аби розпалити вогнище, рубали дерева, що росли неподалік. Розтоплювали сніг, щоб мати технічну воду (правда, деякі люди згодом навіть пили її). У квартирі було дуже холодно. Вдень, коли виходило сонце, ставало тепліше, а на ніч ми одягали на себе по кілька светрів, штанів, куртку, закутувалися в ковдру, – пригадує чоловік.

Від авіаудару зайнялася квартира

З кожним днем вибухи чулися гучніше й гучніше, адже «прильоти» відбувалися все ближче. 9 березня від війни став потерпати уже його район. За словами Ярослава, на той час евакуюватися було не можливо, тож пересиджувати загрозу вирішили у коридорі. Через три дні почалися авіаудари й одним із перших в околиці постраждав саме  його будинок. Близько четвертої години ранку один снаряд пробив дах і поцілив у шахту ліфта, а другий – у сходову клітку, порушивши цілісність будинку. Сильних руйнувань зазнали квартири з дев’ятого по п’ятий поверх цього під’їзду і майже у кожній із них перебували мешканці. Унаслідок «прильоту» спалахнула Ярославова квартира, вогонь швидко перекинувся до сусідів зверху.

Чоловік опинився під плитою перекриття. Він дивом уцілів, адже удару буд дуже близько. Отримав перелом двох кісток лівої гомілки. З-під завалів, як йому на той момент здавалося, вибрався швидко, хоч насправді  минуло більше часу. Квартира уже була охоплена вогнем. Він кинувся до мами, намагався її рятувати самостійно, а потім вирішив кликати на поміч. Побачивши, що вихід з квартири перегородила плита, на одній нозі дострибав до балкона, ковтнув свіжого повітря і гукав про допомогу. Відразу зрозумів, що чекати її немає від кого, бо навіть у найближчих будинках від вибухової хвилі повилітали вікна, а люди й самі тільки оговтувалися від  вибухів.  Відразу повернувся до рідної людини. Зрозумів, що вона померла…

Пасткою для Ярослава стала власна квартира. Вогонь дихав у спину, коли  знову дістався балкону. Біль, паніка, страх – усі найгірші відчуття переплелися… Він не знав, що робити: вистрибнути з восьмого поверху чи лишитися в оселі й згоріти живцем. Поглянув униз, побачив, що сусідський засклений балкон уцілів, повернув голову – у сусідньому повилітали шибки, тож став перелазити туди. І навіть з травмованою ногою йому це вдалося. У тій квартирі не було ні стіни, ні дверей, але пробивалося світло з коридору, тож пішов на нього.

У напівзруйнований під’їзд стали виходити сусіди, які й допомогли вибратися. Збіглися до місця трагедії мешканці навколишніх будинків, і стали  допомагати з евакуацією. Найважче було дістатися до охопленої вогнем квартири на останньому поверсі, де проживала багатодітна сім’я. Пробираючись через сусідній під’їзд, стали діставати постраждалих. Врятували, на жаль, не усіх – лише маму і трьох дітей, які отримали чимало опіків, тато і ще двоє малюків загинуло. Також тоді постраждало троє мешканців квартири навпроти. Їх травмували  важкі металеві двері.

Зламану ногу прооперували через понад два тижні

Ярослав пригадує, як важко було отримати негайну медичну допомогу. Люди боялися везти постраждалих до лікарні, адже обстріли не вщухали. Та виходу не було,  довелося ризикувати. До найближчого медзакладу вирішили не їхати, адже у тому районі, за інформацією самих мешканців, мали відбуватися бойові дії. Хтось з сусідів побіг у найближче сховище, де був педіатр, але повернувся  без очікуваної допомоги. Хоч і розуміли небезпеку, все ж вирішили прямувати у центральну частину міста, де також знаходився медзаклад. Як згодом з’ясували потерпілі, він спеціалізувався на кардіопатологіях, та на час війни дещо перепрофілювався. Дехто з постраждалих там отримав першу допомогу, дітей з опіками згодом доправили до іншої медустанови, а Ярославу лікарі давали лише знеболювальне і антибіотики. За тиждень, що він там був, йому навіть не замінили тієї шини, яку з підручних матеріалівнаклали сусіди.

У цій лікарні була складна ситуація. Харчів мало, тому двічі у день усім пацієнтам давали невеликий перекус. Постійно туди звозили травмованих і загиблих, тож морги були переповнені цивільними і військовими.

Коли російські війська дійшли до центру міста, узявши його під контроль, то там уже не стріляли. Сусідки, які травмувалися внаслідок удару дверима, трохи підлікувавшись, стали пішки ходити до своїх рідних, які жили у нашому районі. Ці люди мали авто і погодилися перевезти мене в іншу лікарню, ту яка знаходиться найближче до нашого дому, –  пригадує мій співрозмовник. – Там мені наклали гіпс, правда, він тричі ламався. Через тиждень мене знайшли друзі, які змогли евакуюватися і поверталися у місто, щоб вивезти своїх знайомих.

Так, долаючи безліч блокпостів, Ярослава, який не мав жодних документів, таки змогли перевезти до теж окупованого Бердянська – у лікарню. Йому відразу зробили таку давно необхідну операцію на нозі. У цьому медзакладі отримував допомогу півтора місяця – до 12 травня. Тут познайомився з місцевими волонтерами, які допомогли речами, дали телефон, щоб можна було сконтактувати з ріднею. Дуже підтримували друзі.

Небайдужі люди допомогли чоловікові дістатися Запоріжжя, тоді він рушив на Черкащину, а звідти до Львова, куди його виїхали зустрічати далекі родичі з Харківщини, які тимчасово оселилися у Володимирі. Так чоловік опинився у незнайомому йому раніше місті. Тут він у місцевому ТМО продовжує отримувати медичну допомогу, потроху поновлює документи й вчиться заново жити в нових реаліях. Його бабуся з дідусем досі у Маріуполі. Лише днями вони змогли похоронити свою доньку, адже нещодавно розібрали завали цього будинку й дістали тіла загиблих.

 Розповідь Ярослава – це не тільки трагічна історія однієї української сім’ї, це приклад того, як війна зруйнувала весь звичний світ простої людини.  Ім’я цього молодого чоловіка на його прохання змінено.  

Валентина ТИНЕНСЬКА.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

чотири × 5 =