На головну Війна Розстріляний Шевченко і голодні пси: історії з Бородянки

Розстріляний Шевченко і голодні пси: історії з Бородянки

332

У Шевченка стріляли тричі – два постріли в голову, один на рівні серця. Розстріляне погруддя Кобзаря у Бородянці – ще одна пам’ятка огидних злочинів російських військових, які, окупувавши Київщину, перетворили міста і селища на пекло.

«Коли вперше після звільнення міст і селищ від орків відвідав рідну Бородянку, не міг стримати сліз», – зізнається Володимир Король, який евакуював сім’ю до нашого Володимира. Пошрамована кулями скульптура, дотла спалений «Епіцентр», розстріляні автівки, зруйновані будинки і розграбовані помешкання – такими жахливими картинами зустріли його рідні краї. Але обіймами і сльозами радості зустрічали рідні, сусіди, знайомі і незнайомі місцеві жителі, які вижили у пеклі війни і яким Володимир привозить тепер гуманітарну допомогу, передану небайдужими володимирчанами.

- реклама -

«Я народився і виріс у Бородянці. Там живе і працює моя мама, лікарка-терапевтка вищої категорії. А ми з дружиною мешкали в Бучі, в новенькому ЖК, у власній квартирі, на яку складали копійка до копійки і якій так тішилися, – починає розповідь Володимир. – 24 лютого у нашій Бучі було видно, як російські війська зайшли на територію України безпосередньо через повітря – літаки, вертольоти, десант. Того ж дня ми забрали маму і поїхали».

У Бородянці лишилися тітка Володимира, мамина рідна сестра, і бабуся, якій скоро виповниться 83 роки. Вони були в хаті і на власні очі бачили, як розпочалися всі жахіття. Російський винищувач, пролітаючи дуже низько над хатою зірвав шифер з будинку. Згодом почали падати бомби.

 За якийсь час дивом, з допомогою волонтерів, вдалося вивезти тітку. Спочатку в Піски, де не було боїв. Там вона добу провела у підвалі, а вже звідти волонтери доставили її на Рівненщину. Бабуся, яка через стан здоров’я дуже обмежена в пересуванні, лишилася вдома. На Волині, у Володимирі, сім’ю прихистили батьки дружини – Володимир та Світлана Прогонюки.

«Ніхто з жителів Бородянки не думав, що таке творитиметься безпосередньо в самому селищі. Ніхто навіть уявити не міг. На власні очі бачили, як іде колона військової техніки – 80-100 штук, та все одно не вірили, що можливі такі жахіття», – каже мій співрозмовник.

Але повірили, коли почалися руйнівні втрати… Першим подих війни відчув на собі будинок при в’їзді в селище – його просто знищили.

Із 29 багатоповерхівок у Бородянці 8 знищено вщент, 21 будинок зазнав руйнувань. Найбільше горе в тому, що в кожному з цих будинків були підвали, де ховалися люди, зауважує Володимир. І там, де найбільші руйнування, вони так і лишилися під завалами, які неможливо розібрати без спеціальної техніки…

«Було дуже тяжко усвідомлювати все те, що коїлося в Бородянці, у Бучі. Але там лишалася наша бабуся, її треба було рятувати. Ми дзвонили на всі можливі «гарячі лінії», піднімали усі волонтерські контакти, залишали свої заявки. Натомість отримували відповідь: «Жодних гуманітарних коридорів у Бородянці не відбулося». Перший раз, коли росіяни буцімто дали можливість виїхати людям з 9 до 14 години, за фактом цей коридор пропрацював лише  півтори години. І то фактично дозволили вивезти лише пацієнтів з будинку для літніх людей, попередньо перевіривши його. Також люди намагалися власними силами на своїх транспортних засобах покинути Бородянку. По дорозі туди я бачив дуже багато розстріляних ущент автомобілів», – ділиться чоловік.

Просто сидіти і чекати, розуміючи, що в окупації рідні люди, що там твій дім, – нестерпно.

«У мене було велике бажання допомогти людям, – каже Володимир. – Через маму тримали контакт з тамтешніми медиками й розуміли всю важкість ситуації. Бородянка була повністю окупована. Туди не могли дістатися ані рятувальники, ані лікарі. Там була російська армія, буряти, кадировці. У приміщенні дитячого садочка облаштували свою базу. Він тепер зруйнований. Повністю знищена інфраструктура. Бородянка – зруйноване селище. І найгірше – дуже багато життєвих втрат. І це все чиїсь батьки, брати-сестри, діти, кохані, рідня…»

Тож щойно стало відомо, що окупанти покинули селище, Володимир Король вирішив їхати туди – завезти продукти, потрібні харчі, побачити на власні очі, що там відбувається, а головне – знайти бабусю.

Перша поїздка відбулася 5 квітня. До цього дня з допомогою депутатки володимир-волинської міської ради Оксани Виваль зібрали гуманітарну допомогу, долучилися й інші небайдужі люди. Володимир їхав своєю автівкою, завантаживши її по-максимуму. Була одна ціль: завезти допомогу мешканцям Бородянки, безпосередньо в руки. Згадуючи підготовку до поїздки, чоловік поділися ситуацією, яка його надзвичайно вразила:

«Напередодні заїхав на Володимир-Волинський хлібозавод, бо знаю, що в Бородянці проблема з харчами, зокрема з хлібом, тож хотів замовити партію. Був здивований, коли керівниця сказала, що підприємство оплатить половину вартості. Я наполягав, що хочу купити за повну вартість. А поки чекав керівника, підійшла працівниця і просто віддала гроші готівкою зі словами «Купіть вашим сусідам, що потрібно». Я віднікувався, бо ніколи цим не займався і гроші збирати не планував. Але вона пояснювала, що хоче зробити добру справу для мешканців Бородянки. А ще більший сюрприз на мене чекав, коли приїхав вночі забрати замовлення, а з мене відмовилися брати кошти взагалі, сказавши, що все оплачено… Зворушує, наскільки володимирчани і працівники хлібзаводу зокрема щирі і щедрі у своєму прагненні допомогти. Це те, що нас, українців, об’єднує, завдяки чому ми сильні».

У далеку дорогу вирушив, натхненний підтримкою, а до рідних місць доїхав з важкою душею. І шлях був складний, бо ж багато мостів підірвано, довелося прокладати маршрут манівцями. Та ще важче було побачити руйнування. Чим більше наближаєшся до Бородянки, каже Володимир, тим частіше помічаєш їх довкола – воронки від вибухів у полях, нерозірвані міни, спалена техніка, розстріляні машини…

«Коли приїхав туди і побачив ці руйнування… Коли знаєш, що стояло три будинки в ряд, а середнього вже нема, замість нього гора побитої цегли й бетону… Коли бабуся розказує, як над домом пролітали «гради», скеровані на селища Піски і Загатці… Я не міг стримати сліз. Це було дуже тяжко – усвідомлювати, як було людям, які там в той час знаходилися. Я навіть не знаю, що важче, – бачити місто таким чи дивитися в очі людей, які всі ці дні не знали, чи залишаться живими. Ти просто даєш їм хліб – а вони плачуть, дякують Господу, обіймають тебе…»

Розповіді Володимира про побачене, перемежовані кадрами, зафіксованими на фото, проймають до глибини.

Звісно, поїхавши раз, туди й назад, він не міг не поїхати знову. Допомогу також організував через Оксану Виваль та інших небайдужих людей. Навантажив не лише власне авто – долучився ще один чоловік з великим вантажним бусом, тож допомогу змогли доставити не лише в Бородянку, а й у Загатці, Бучу та інші селища.

Цього разу з Володимиром поїхала дружина, і вони нарешті добралися в Бучу, до своєї квартири. «Наш будинок  повністю новий, біля нього розташований торговий центр, куди можна потрапити по переходу, не виходячи з будинку. Зараз він поруйнований, обстріляний міноменами. У деяких людей від вибухів квартири буквально «вивернуло» назовні. У нашій три балкони – всі повністю розбиті, у квартирі були уламки від снаряду, багато битого скла. Неймовірно холодно, бо місяць житло стояло без опалення. Залишилися ночувати, то спали під трьома ковдрами, в шапках і одязі», – ділиться чоловік.

Зміг відвідати і мамину квартиру, в якій, судячи з усього, жили окупанти: «Двері виламані, все зламане, відчинене, речі перериті, переглянуті фотоальбоми. Вони стелили постіль, робили собі каву, їли. Відкрили цукерки й горішки. Напередодні війни мама мала летіти за кордон на міжнародну конференцію, спакувала валізу, а коли евакуювалися, так її і лишила, взявши іншу, зі зручним повсякденним одягом. То ту валізу забрали. Але залишили, наприклад, дорогу шубу. А найабсурдніше – що оці жлоби забрали два з п’яти кухонних стільців. Вивезти в росію не встигли: помітив ці стільці біля спаленого БМП при в’їзді в Бородянку».

В одну із поїздок Володимир Король завдяки допомозі Анастасії Азанової завантажив авто кормами для тварин. Бо домашнім тваринкам, які пережили окупацію і багато з яких лишилися без господарів, теж непереливки.

«У притулку в Бородянці до війни було більше 500 собак. Коли я приїжджав оце зараз, виявилося, що їх залишилося близько 150, – розповідає чоловік. Доглядачі не мали до них доступу, собаки залишилися у зачинених вольєрах, багато з них померли. А скільки конюшень на Київщині, де були пожежі, і коні просто згоріли заживо! Про це страшно думати».

Володимир зізнається: дуже любить «хвостиків», собак вважає найкращими друзями людини, а до війни завжди возив у багажнику корм чи якусь їжу і підгодовував безпритульних тварин. Так і зараз, побачивши пса, зупинявся, виходив з машини, виймав корм. Каже, що собаки, які пережили окупацію, настільки голодні, худі, сухі, що важко дивитися. Вони бояться людей, лякаються різких звуків. Так само, як і люди, травмовані пережитим.

Тож Володимир з товаришем продовжують волонтерські поїздки. Координують плани з тамтешніми соціально-гуманітарними центрами, позаяк місцеві люди краще знають, де яка потреба: комусь треба дитяче харчування, а десь дітей нема, тож ні суміші, ні підгузки не знадобляться, натомість потрібні будуть ліки, продукти тощо. Гуманітарною допомогою забезпечують і в координаційному центрі, і волонтери, а от на пальне кошти потрібні, бо його витрачається дуже багато. Але люди підключаються, допомагають. Чоловік зізнається: за час війни познайомився зі стількома класними, небайдужими, крутими людьми, з якими, якби не війна, ніколи б не зустрівся.

У нашу розмову втручається сигнал тривоги. Але не перериває її: за час війни володимирчани звикли до цих звуків і в укриття, зачувши їх, не біжать. «І в цьому є своя небезпека, щодо якої я хотів би застерегти, – каже Володимир. – Бо з досвіду міст і селищ Київщини можу сказати, що «все спокійно» дуже швидко може перетворитися на «все погано». Коли в Бородянку заходили колони окупантів, тітка була ще там, телефонувала нам і запевняла, що в селищі тихо, вони просто пройшли крізь нього. Але дуже скоро на житлові будинки почали падати бомби, а в ту ж Бучу прийшли нелюди і принесли справжній жах. Тож безпекою нехтувати не варто.

Бородянку покинули окупанти, але не війна. Вона там – світить кількаповерховими дірками в стінах висоток, відлунює болем свіжих могил, висить у повітрі запахом згарищ, причаїлася на замінованих ділянках, у нерозірваних снарядах, в розтяжках, гранатах та інших «подаруночках», залишених російськими військовими у під’їздах і квартирах місцевих мешканців. Тож для тих, хто зумів виїхати, іще не йдеться про повернення додому.

Віталіна МАКАРИК.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

18 − 11 =