Новини

Рушник із Тризубом і захоплива історія Литовежа

Історія, Литовезька
413 переглядів

Музей історії села Литовеж – місце, яке мені давно кортіло відвідати. Багато чула і про те, як музей вдалося відреставрувати та поповнити експонатами у рамках проєкту «Відновлення музею – запорука розвитку місцевого туризму», профінансованого в рамках Фонду підзвітності Міністерства закордонних справ Нідерландів, і про те, як дбайливо, з любов’ю опікується ним директорка Тетяна Іваницька та колектив місцевого ліцею. На жаль, із самою «господинею» музею зустрітися не вдалося, але цікаву екскурсію провела вчителька української мови й літератури, а ще – чудова знавчиня локальної історії Раїса Шушняк. Її батько Анатолій Турус був краєзнавцем – збирав розповіді старожилів, старі фотографії, документи. І від нього почерпнула не лише цікаві розповіді про минуле Литовежа, а й жагу до досліджень минулого.

Гарно відремонтоване приміщення музею історії села Литовеж зустрічає затишком. За вікнами тим часом блискає, гримить і гуркоче злива, а ми, переходячи із одного залу до іншого, і я відкриваю для себе цікаву і непросту історію Литовежа.

Місто з Магдебурзьким правом, яке «переїжджало»

Експозиція Литовезького музею розпочинається із з кам’яної доби – саме з тих часів була заселена тутешня територія. А Литовеж, тоді ще місто, в історичних хроніках та літописах згадується ще у 988 році – як і Володимир. Мав він і Магдебурзьке право, надане польським королем Сигізмундом І у 1501 році.

У Литовежі є урочище Замок. Від нього зараз тільки й лишилося, що пагорб. А поряд була Параскевська церква, про яку сучасники знають лише з переказів. За офіційною версією, вона згоріла у Першу світову війну. Але старожили згадували, що снаряд, який потрапив у неї, не надто її і пошкодив. Можливо, будівлю розібрали потім, коли прийшли «совєти». А стояла Параскевська церква у дуже гарному місці, над Бугом. Звідти відкривався гарний краєвид і чудовий огляд. Кажуть, за рікою стояли австро-угорські війська. І вояки буцімто побачили, що з дзвіниці на них хтось дивитися, та й бахнули снарядом.

На місці, де була церква,  на пагорбі стоїть кам’яний хрест, 1589 роком датований. Згідно з легендою, там похована донька місцевого мельника. Етнограф Леон Пучковський у свій час зумів розшифрувати напівстертий напис давньослов’янською мовою: «року 1589 представленню Тімофеіа Мельника». Цей хрест вважається найдавнішою матеріальною пам’яткою Литовежа.

Історію Литовежа із замком, давніми церквами та фортифікаційними укріпленнями можна відчитати на мальованій мапі. Тут видно і замковий пагорб, і «язики»-закрути, якими його оточує Західний Буг, і залишки ровів та валу, який підмиває річка. Але без пояснень знавців не обійдешся. «Буг нас потроху «з’їдає», – каже пані Раїса.  Вода вимиває землю, і нерідко буває, що із земляного насипу понад рікою проступає минуле – речі давнини. Іноді це монети, уламки посуду. А часом і цілі фрагменти цегляної кладки. Кілька років тому, пригадують, відкрилася ціла стіна. Менші знахідки часом опиняються і в краєзнавчому музеї.

На мапі можна побачити місцевість, що зветься Містечко. Оце там, в районі Замку, у ХІІ столітті було місто Всеволож, про яке згадується у  літописах. «А вже ХV століттіЛитовеж був уже гарнорозбудованим великим містом із Магдебурзьким правом. А що було упродовж трьох століть поміж ними, нам достеменно не відомо», – продовжує пані Раїса.

Навпроти залишків середньовічного валу стоїть Введенська церква, найстаріша із нині збережених – їй вже 400 років. Будувалася на межі укріпленого міста і поселення за його брамами, де мешкали селяни. На замковій території, де мешкала знать і ремісники, був костел, Миколаївська церква, яку потім забрали в сусіднє село. «І назвали  його Лішня, бо туди пішла лишня церква», – усміхається пані Раїса. Неподалік замку була пристань, адже Західний Буг був одним із важливих торговельних шляхів, яким сплавляли крам.

Узагалі у назвах урочищ і місцин, що оточують сучасний Литовеж, ховається багато цікавих історій та легенд. Наприклад, Попелище – територія неподалік колишнього замку. «Оповідають, коли наступали татари, люди сховалися в замок, за укріплення. Татари не могли туди пробратися, бо ж мури оточені ровами й валами, у рови була запущена вода з Буга. Зрештою татарське військо звідти пішло, люди вижили, та коли вийшли із брами, замість села побачили саме попелисько – спалене дощенту. Так його на тому місці і не відбудовували», – розповідає місцеву легенду пані Раїса.

При в’їзді в громаду з боку Нововолинська є місцина, що називається Жучка. Чому так зветься – ніхто не знає, але назву таку носить споконвіку. А далі звідти, ближче до боліт, – Страхівець. Там, кажуть, до людей блуд чіпляється. Ще й досі буває, коли йдуть тудою на роботу, заблукати можуть. Тому місцеві жителі намагаються зайвий раз там не ходити.

Сам же Литовеж кілька разів «переїждав» з місця на місце – зараз село зовсім не там, де було середньовічне місто. «Переїжджали» і батьківські та дідівські будинки, адже місцеві жителі кілька разів відчули на собі вплив «хутірських» реформ, спочатку царських, потім совєтських. «Ще мій дід розповідав, як їх на початку ХХ століття розселяли по хуторах у рамках Столипінської реформи. А через кілька десятиліть уже «совєти» зганяли назад у село», – розповідає пані Раїса. – «Бабуся тричі хату переносила – то з села у хутір, то назад».

Камяна сокира і кістка мамонта

Слухаючи про історію, роздивляюся артефакти в історичному залі музею. Цікаво, що стосуються вони переважно найдавніших часів. Серед них можна побачити досить гарно збережені посудини, що належать до лійчастої культури. Вона ширилася від Скандинавії до Західної Волині і Галичини в 5-3 тисячолітті до нашої ери. Є тут і найпримітивніші кам’яні знаряддя праці, і доісторичні бойові сокирки, і навіть відшліфована кістка мамонта. А далі, як і офіційна хроніка давнього міста, експозиція робить стрибок у часі ближче до ХІХ століття – у ній можна побачити предмети побуту і щоденного вжитку, якими користувалися пра-прабабусі й дідусі нинішніх мешканців Литовежа.

Попід стінами розмістилося найрізноманітніше начиння –плетені ємності для збіжжя, дерев’яні ночви, прядки і рублі для прання, сіварки й лопати для зерна. Є й старовинні підлогові ваги, на яких важили борошно чи зерно, ткацький верстат. Усі ці речі передали до музею місцеві жителі.

А на стінах фотографії – переважно чорно-білі, совєтського періоду. Пані Раїса розповідає: довго думали, що з цими світлинами на стендами робити. Адже це теж частина місцевої історії. Особливо світлини, які дають змогу сучасним дітям краще пізнати ті часи чи й упізнати на них своїх дідусів та бабусь. Зрештою вирішили більшість світлин та стендів лишити – звісно, очистивши від комуністичних ідеологічних нашарувань.

Окремий стенд присвячений Леону Пучковському. Для Литовежа він має таке ж значення, як Олександр Цинкаловський для Володимира – дослідник, краєзнавець, етнограф, він невтомно досліджував як матеріальну спадщину краю, так і свідчення та спогади старожилів.

Картини з фольги і сторічний Тризуб

В іншому невеличкому залі музею – справжня скарбниця культурної спадщини, адже тут зібрані рушники, вишиванки, обруси, різні елементи одягу. Є серед експонатів такі, яким уже й сто років ось-ось виповниться.

Серед рушників, гаптованих квітковими та геометричними візерунками, привертають увагу декілька дуже цікавих і нестандартних: датований 1938 роком рушник із квітками; рушник із написом «Люби одну, а не двох. Два серця один дух»; із цілою вишитою сюжетною картинкою, яка зображує юнака й дівчину, і підписом «Оце ж мій Гриць іде». Є і рушник, за який його власники зазнали репресій від совєтської влади: на ньому поміж геометричного орнаменту вплетені жовті тризуби на синьому тлі. Аж не віриться, що ці державні символи вишиті були багато десятиліть тому, коли про державу Україна тільки мріяли.

Розмаїттям вражають і сорочки. Найстаріші – прості, із домотканого полотна, які вдягали на роботу, на щодень. Найрозкішніша ж – густо гаптована квітчастим візерунком сорочка, яку вишила у 1918 році Катерина ЄрофеївнаСас.

Переходимо у третій зал, облаштований як світлиця – зі складеною у кутку піччю, застеленим столом, зеленим бамбетлем, вкритим покривалом. А тут на стінах свої дива і скарби – вишитий коврик із екзотичним сюжетом – папугами, що примостилися серед квітів, картини з фольги, які потемніли від часу, але досі дивують переливами кольорів, друковані ікони початку ХХ століття, які не вигоріли і не втратили чіткості зображень.

А ще чимало домашнього начиння – дерев’яні відра і маслобийки, залізні праски й інше добро, що вже без нужди валяється вдома, а ось в музеї створює оту неповторну атмосферу давньої української світлиці. Затишку і колориту додає гобелен на стіні – кажуть, такі були модними у 30-х роках минулого століття.

У світлицю частенько заходять мешканці Литовежа – чи то гарні фото зробити, чи експонатами помилуватися, чи відвідати тематичну виставку. Адже працівники музею стараються постійно оновлювати її відповідно до сезону, збирати й демонструвати якісь цікавинки. Вторік до зимових свят прикрасили ялинку вінтажними іграшками, якими поділилися жителі села. Серед них були дуже цікаві і старовинні прикраси.

У коридорі мимохідь помічаю на підвіконні рядочок настільних та настінних годинників. «А це ми хочемо ще одну колекцію зібрати», – пояснює пані Раїса, показуючи на вінтажні дзигарі. Жителі громади потроху зносять старі годинники, і їхня підбірка, цілком можливо, незабаром стане родзинкою музею.

На прощання ділюся, що захоплено спостерігаю за культурним життям Литовежа – тут постійно відбуваються благодійні заходи, впроваджуються різні ініціативи, а мешканці проактивні і захоплені своєю справою, як-от і моя співрозмовниця. Таке не завжди зустрінеш у сільських громадах. «Можливо, це наслідок того, що колись Литовеж був містом, – міркує пані Раїса. – Все-таки десь у нас зберігся цей міський менталітет, який спонукає бути активними і шукати можливості для розвитку».

Віталіна МАКАРИК

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up