У 16 столітті назва села Орані, що нині належить до Зарічанської ОТГ, була відома далеко за межами країни – у Європі великим успіхом користувалась вода «Оранська», що б’є із тутешнього джерела. Нині колишня вотчина панів Оранських на берегах річки Студянка у суцільному запустінні – на все село залишилось лише три хати в яких мешкають сім людей. Майже всі пенсіонери.
«Восьмаки», «чвораки» та Поклінна гора
87-річна Ганна Огороднічук уже понад тридцять років живе з родиною дочки у Новосілках. Від батьківської хатини, що стояла на одному із оранських хуторів, вже і сліду не лишилось, адже коли у селі створили колгосп, людей змусили селитись поближче один до одного.
Пані Ганна одна із тих місцевих уродженок, яка покинула рідне село, бо після того як радянська влада нарекла його «безперспективним», заборонивши тут будуватись, воно таки почало занепади. Утім вона і досі пам’ятає Орані багатолюдними, живими і квітучими. У 1940-му тут було близько 70 будинків, де мешкали 400 людей.
«Були в селі такі хати, які ми називали «восьмаками», адже збудовані як вісім будинків під одним дахом, а ще були такі ж, але менші – «чвораки», де жили вже чотири сім’ї, – розповідає панні Ганна, поринаючи у спогади дитинства, – Добре пам’ятаю польських панів Рихлєвських, котрі мешкали в Оранях. То були файні люди, дружно жили з українцями. Потім у їхньому маєтку облаштували сільську школу, до якої я ходила. В селі мирно співіснували люди різних національностей – українці, поляки та євреї».
За старим кладовищем, яке і досі збереглось, до 60-х років минулого століття стояла дерев’яна церква Покрови Пресвятої Богородиці, збудована у 19 столітті на місці ще старішої з 16-го століття. Храм був один на Орані і сусідній Ласків. Його «совєти» змусили місцевих жителів розібрати, а дерево використати на потреби колгоспу. Відтоді і почався поступовий занепад села.
Розповідає пані Ганна і про інші місцеві визначні місця, зокрема, про дещо міфічну Поклінну гору, частину якої зрізали, коли будували дорогу. Ще за давніх часів Київської Русі тій горі буцімто поклонялись, аби вберегтись від татарів, котрі завойовували та розграбовували наші землі, а пізніше там була братська могила часів Першої світової війни. Знайдені під час будівництва дороги останки перепоховали на сільському кладовищі.
«Є в Оранях і цілюще джерело, куди з’їжджались звідусіль по воду. Коли я працювала на фермі, що знаходилась неподалік, то щодня туди ходила із трилітровою банкою, аби набрати води, з якої потім варила їсти. Така вона добра була», – додає місцева старожилка.
Про джерело, яке кілька років тому відновили ченці Низкиницького монастиря, існує легенда про те, що завдяки цій воді одна із доньок пана Оранського вилікувала свою спотворену хворобою шкіру обличчя. Відтоді слава про дивовижну криничку почала ширитись і, аби набрати цілющої води, сюди приїжджали здалеку, а потім навіть почали експортувати її як мінеральну воду до Європи. І це не дивно, адже ця вода хлористо-карбонатна за хімічним складом і справді має чимало лікувальних властивостей. Колись на Водохреще тут було особливо людно, коли проводився обряд освячення води, а нині, попри старання ченців, стежка до джерела майже заросла.
По молоко корови приїздять і з Новосілок
«Старші люди кажуть, що Орані колись було більшим селом, аніж Новосілки», – розповідає депутат районної ради Сергій Квашук, котрий погодився стати нашим гідом по рідній для нього місцевості.
Ледь виїхавши з Новосілок, не зчувшись, опиняємось у тих самих Оранях, перша згадка про які з’явилась у 1545 році завдяки Оранським, котрі панували на цих землях і на честь котрих і було назване село. При в’їзді у населений пункт жодного покажчика. Не видно і жодної душі. Про те, що колись тут буяло життя, свідчать старі поодинокі хатини. В одній із перших садиб проживає найбільш чисельна на селі родина Свиридюків – під одним дахом тут мешкають четверо людей.
Поруч із будинком – доглянуті грядки городини. Гавкає, зустрічаючи непроханих гостей, припнутий до буди пес. Нам на зустріч виходить дещо здивована пані Валентина. Знічено знизує плечами на наше прохання розповісти про село, втім, слово за словом, розмова зав’язується.
Валентина Свиридюк народилась в Оранях. Хоч і має квартиру у Нововолинську, але живе у селі з чоловіком та сином заради своєї 88-річної мами, яка нізащо не хоче покидати рідної домівки. Виживають завдяки пенсії та чималому господарству – тримають курей, качок, мають коня та єдину на все село корову, чиїм молоком полюбляють ласувати і у сусідніх Новосілках, тож спеціально приїжджають до пані Валентини за слоїком парного. Щоправда, каже жінка, доглядати за худобою щоразу стає важче, тож не виключено, що невдовзі продадуть свою годувальницю.
Найближчі сусіди по селу живуть далеченько, тож вночі часом моторошно буває, особливо коли трапляються неполадки із електромережею, зізнається Валентина. Решта ж сусідів приїжджають до своїх хатин лише, як на дачу, аби посадити та обробити город.
«Коли я ще була маленькою, то в Оранях було не менше вісімдесяти хат, – пригадує пані Валентина. – Була потужна тваринницька ферма, магазин, словом, життя вирувало, а зараз немає нічого… Люди повиїжджали в основному на Заріччя та інші навколишні села, бо Орані визнали неперспективним, тож тут забороняли будуватись».
Попри це пані Валентина не вважає своє село «забитим», адже через Орані часто проїжджають автомобілі, котрі прямують на Хотячів, Ласків або ж до місцевих ставків. Родина теж місці не сидить – регулярно їздить по закупи до Володимира. Благо, що останні кілька років із Новосілок ходить до міста автобус, тож до зупинки треба пройти лише кілометр.
«Втікаю з Орань, бо жити тут неможливо»
Рушаємо далі у пошуках решти тутешніх «останніх з могікан». Проїжджаємо повз чагарники, в яких складно нині упізнати житлові будинки. Та не усі хати в Оранях погано збережені. Деякі виглядають так, наче були покинуті зовсім нещодавно. Осиротілі будинки тужливо поскрипують забитими на глухі колодки дверима та вікнами. Можливо, надіються, що одного дня нові господарі знову вдихнуть у них життя?
Зупиняємось біля одного з таких обійсть . На подвір’ї тут льох, сарай, літня кухня та два будинки – один збудований приблизно у 60-х роках, а другий, що навпроти, набагато раніше, мабуть, батьківський. Непроханих гостей тут «відлякує» табличка про приватну територію та відеохоронну систему.
Але, як нам розповів Сергій Квашук, господар обійстя уже два роки як відбуває покарання у місцях позбавлення волі за те, що погрожував бутафорною зброєю продавчині одного з володимирських магазинів. Очевидно, що і табличка про відеохорону теж бутафорна…
А ось 60-річному Василю Жизномірському ніяка охорона не потрібна. Адже і сам чудово справляється зі збереженням на своєму подвір’ї міні-музею раритетного транспорту – тут і автомобіль «Запорожець», і мотоцикл «Муравей», бус польського виробництва «Ниса» та вантажівка 50-х років минулого століття «ГАЗ-51». Причому усе на ходу.
Майже тридцять років тому пан Василь купив в Оранях стару хатину і переїхав із шахтарського Нововолинська, де працював на заводі СТО. «Зайшов на своє теперішнє обійстя, пробираючись крізь хащі у людський ріст, які викорчовував довго та нудно, – розповідає чоловік. – Це був час, коли назрівав розвал союзу, рублі потрохи почали діватись і пішли чутки, що незабаром введуть купони, за які нічого не купиш, тож, аби зберегти свої заощадження, вирішив придбати хату на селі. Бригадир на заводі порадив Орані, бо тут дешеві хати. Купив будинок за чотири тисячі рублів, а вже за два місяці жінка, в якої придбав житло, бідкалась, що продала хату за коробку сірників, адже гроші знецінились».
Розповідає, що кликав з собою господарювати на селі і тодішню дружину, але та відмовилась, подала на розлучення і виїхала до Італії. Тепер має іншу дружину, з якою разом уже 25 років. Пригадує Василь, що наприкінці 80-х років в Оранях налічувалося близько 17-ти заселених будинків. Дороги не було, але збудували її вже за його пам’яті. Тоді ж протягнули і нову лінію електромереж та планували проводити газ. Усі ці роботи велись, адже в село мали заселятись півсотні чорнобильців. Утім ці плани так і не реалізувались.
«Жити тут добре і я б звідси не переїжджав, якби в селі були люди. Чисте повітря, гарна природа, але навколо ні душі. Дорогу взимку як замете, то береш дві сумки, наплічника і півтори години бредеш кучугурами до автобусної зупинки», – жаліється чоловік.
Наступного року Василь вирішив переїжджати з Орань, адже, каже, що жити тут уже неможливо. Проте вертатись до міста теж не бажає, тож придбав собі дерев’яну хату, яку перевіз до сусідніх Новосілок та потихеньку її облаштовує. Позбувається поступово і свого колись потужного господарства. Іще кілька років тому у нього була чималенька кроляча ферма – тримав півтисячі голів, з яких торік лишилось 90, а тепер є лише десяток. Зараз, розповідає, уже не має на це здоров’я. А свого часу кроляче господарство добряче виручало – мав багато покупців, тож за виручені кошти придбав і автомобіль, і нову хатину.
Взимку найкращий друг – телевізор
За декілька хат від пана Василя мешкає 65-річний вдівець Тарас Редько. Він також народився в Оранях, але мешкає в батьківській хатині лише протягом останніх 14 років. Так само, як і сусід, працював на заводі «СТО» у Нововолинську, потім на 8-й шахті і на бавовнопрядильній фабриці.
«Маю таку пенсію, на яку в місті самому прожити важко, тож вирішив повернутись у село, а квартиру в місті віддав дочці, – каже чоловік, котрого ми застали за готуванням обіду. Смажив свій нещодавній улов із місцевого ставка. Пан Тарас досвідчений рибалка, тож в сезон цілі дні проводить на водоймі. Жодного господарства, окрім пса, не тримає. Лише вирощує біля дому сяку-таку городину. Поки дає собі раду, то планує жити в Оранях, а в майбутньому можливо перебереться до Львова, де мешкає його син-бізнесмен. Час від часу їздить у Нововолинськ до доньки на своїх стареньких «Жигулях». «Влітку на селі завжди роботи вистачає, а найгірше тут взимку, коли єдиним другом та співрозмовником стає телевізор», – зізнається пенсіонер.
Від обійстя Тараса Редька до місцевого кладовища – рукою подати. Розташоване на невеликому горбку, порослому чагарником, на який підійматись потрібно імпровізованими сходами. Кілька сотень могилок, серед яких майже нема нових сучасних пам’ятників, є тією ниточкою, яка досі об’єднує колишніх оранців. Завдяки цьому лише раз на рік на третій день Великодня у селі знову людно, звучить дитячий сміх, гуркотять автомобілі тих, хто звідусіль приїздить провідати могилки своїх рідних.
Тетяна ІЗОТОВА.
