Новини

Сергій обіцяв, як і дід, повернутися з війни з перемогою

Архів
99 переглядів

Його назвали Сергієм на честь діда, який був воїном Другої світової війни й мужньо боровся із нацистами. Зустрівши перемогу на німецькій землі, воїн повернувся додому. Пройшов фронтовими дорогами й прадід Сергія – учасник Першої світової. Часто приклад своїх предків наводив військовослужбовець із Володимира Сергій Іванов, який із 2017 року брав участь у боротьбі з російськими окупантами, коли заспокоював близьких: «Мої дід і прадід пройшли війну й повернулися. І я повернуся. З перемогою»… На жаль, додому воїн повернувся на щиті. Життя захисника, якому назавжди 35 років, обірвалося торік 1 травня у результаті ворожого обстрілу в районі села Новосілка Волноваського району на Донеччині. Указом Президента воїна відзначили орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). У січні цього року представники військкомату вручили його матері Героя.

Мрія бути військовим

Про військову службу Сергій мріяв з дитинства. Хлопчаком любив із однолітками долати умовних ворогів на полі бою. Здавалося, це його стихія, тож коли настав час строкової служби, охоче став до лав 80-го окремого аеромобільного полку, що дислокувався у Львові. Гордо носив звання десантника. Мама Валентина Йосипівна розповідає, що коли син проходив вулицями її рідного села Тумин Затурцівської громади, куди часто приїздив до бабусі, то всі оглядалися – таким мужнім воїном він став.

Сергій із захопленням розповідав рідним про службу в армії, про муштру й стрибки з парашутом. Йому пропонували продовжувати служити на контрактній основі, однак тоді вирішив повернутися додому, хоча згодом пошкодував про своє рішення. Попрацювавши деякий час в охоронній фірмі, у скло-центрі, вирішив все-таки іти на військову службу за контрактом. У листопаді 2017 року він почав її у 14-ї ОМБр, три роки служив на посаді водія-електрика радіовідділення взводу зв’язку мотопіхотного батальйону. Весною 2021 року підписав другий контракт, став водієм-механіком БМП.

Ротації у зону АТО/ООС

За увесь період служби Сергій Іванов здійснив кілька ротацій у зону АТО/ООС. Мама пригадує, що, бувало, упродовж восьми місяців виконував завдання на Донбасі.

-Він рвався на Схід. Постійно розповідав, наскільки там усі військовослужбовці дружні. Не раз ділився історіями й про те, як реагувало на воїнів місцеве населення, і взагалі про настрої, що там панували. Коли разом із підрозділом перебував в одному з селищ на Луганщині, то казав, що не ризикували купувати у місцевих овочі й городину, бо бувало всіляке… Коли спалахували пожежі у прифронтових селах, військових не раз долучали до їх гасіння, тож син пригадував, як одного разу в крайній на вулиці хаті господарі не дозволили їм набрати води для ліквідації займання. Люди різі бувають, були дуже хороші, а були й протилежно інші, – каже жінка. – Та найбільш важко на передовій сприймалися втрати. Якось доводилося Сергієві супроводжувати востаннє додому загиблого побратима, тоді ніяк не міг психологічно сприйняти ситуацію, що має привезти до матері єдиного сина в домовині. Все повторював: «Як це зробити, адже я живий, а його немає».

Там, у зоні АТО/ООС, Сергій отримав травму ноги – якось під час обстрілу потрібно було швидко стрибати в окоп. Його оперували у Сєвєродонецьку. Довго лікувався та проходив реабілітацію. Згодом нога час від часу боліла й набрякала, особливо, коли доводилося багато ходити, та Сергій службу не полишив. Часто повторював, що його професія – захищати Україну.

У пекельних боях за Україну

Коли розпочалася повномасштабна війна, Сергій разом із побратимами із полігону вирушили захищати терени України, на які так нахабно зазіхнула росія. Підрозділ, у складі якого воював Сергій Іванов, громив ворогів на Київщині, згодом виконував бойові завдання на Миколаївщині, а опісля – на Донеччині. Де б не був, син завжди старався дати про себе вісточку й при можливості телефонував матері.

– Якось не мали зв’язку 18 днів. Не знали, де Сергій і що з ним. Тоді вдалося поспілкуватися з командиром взводу, дізнатися про ситуацію, а через два дні зателефонував син. Мені нічого не розповідав, лише одному з родичів сказав про запеклі бої, описуючи, що «побував у м’ясорубці», – пригадує Валентина Йосипівна.

Найріднішим Сергій завжди казав, що у нього все добре. І у які б страшні перипетії не потрапляв, не припиняв жартувати, тож недарма побратими називали його гумористом. Коли перебував на Донеччині розповідав коханій Наталії, що слухає спів пташок, а якось спантеличив співрозмовника історією про свою Катеринку. Виявилося, так він назвав свою БМП.

Одного разу Сергій розповів, що підрозділ харчується сухпайками, отже знаходиться близько до зони розмежування. Тривожилося материнське серце…

Чорний трагічний день 1 травня став останнім у житті Сергія Іванова. Артилерійський обстріл обірвав молоде життя, завдавши захисникові множинних ран. Того дня постраждали ще п’ятеро побратимів володимирчанина – вони отримали різного роду поранення. Поспілкуватися з ними Валентині Йосипівні поки не вдалося, тож не знає усіх подробиць загибелі сина. Про трагедію сім’ю сповістив через два дні командир взводу, який у ці дні лікувався у медзакладі Львова й у зоні бойових дій не був.

– Загинув Сергій близько 17-ї години. О 15-й він спілкувався з другом, до цього – зі своєю дівчиною. Я із ним теж розмовляла вранці того дня. Розповіла, що йде на кладовище, адже це була провідна неділя. Ми за два тижні до цього встановили пам’ятник на могилі батька, на що кошти дав Сергій. Напередодні, у суботу, теж розмовляла із сином. Я його тоді так добре чула, як ніколи раніше, – пригадує мама.

Вічний спочинок полеглий захисник знайшов11 травня на алеї Героїв на Федорівському кладовищі.

Мамі передали чимало його речей – документи, банківську картку, і навіть годинника, який все ще рахував час, а плями крові на ньому багрянцем кричали, що цей час уже без Сергія…

Валентина Йосипівна розповідає, що син був добрим, дбайливим і уважним. Допомагав коштами і їй, коли потрібна була офтальмологічна операція, і сестрі Лілії, яка боролася з недугою. Коли мама відзначала 60-річчя, замовив для бенкету кафе, придбав нову сукню.

У Сергія було стільки мрій і планів. Він хотів одружитися з коханою Наталею, створити сім’ю, та не судилося…

Мама Героя розповіла, що хоч син народився і зростав у Володимирі, навчався у школі №2, а згодом в Оваднівському ВПУ, все ж часто бував на її малій батьківщині – у селі Тумин, був там прописаний, жив два роки, коли навчався у 7 і 8 класі тамтешньої школи, мав багато друзів. Тож гірка звістка про загибель його сколихнула усе село й спонукала до радикальних рішень. Тамтешні жителі організували збори й проголосували за перехід релігійної громади з упц московського патріархату до Православної церкви України, щоправда, без священника.

Після загибелі сина жінка щоразу приходить віддати шану й проводжати в останню дорогу усіх Героїв з Володимира, які, як і її Сергій, віддали життя за Україну, вона збирає публікації із газет, де ми розповідаємо про полеглих захисників, щоб берегти пам’ять про кожного.

Валентина ТИНЕНСЬКА.

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up