9 вересня минуло 80 років, як під стінами Новозагорівського монастиря прийняла нерівний бій із гітлерівськими карателями чота Берези.
Про одну й ту ж подію у моїй домашній бібліотеці є дві книжки. Обидві з автографами авторів. Перша – це повість-хроніка Петра Боярчука «Бій під стінами храму», друга – поема Миколи Холодного «Пам’яті 29-ти». Про що ці твори? Це оповіді про смертельний бій чоти УПА, що відбувся у волинському селі Новий Загорів восени 1943 року біля стін монастиря Різдва Пресвятої Богородиці.
Спочатку про сам монастир. Про історичну пам’ятку культури і архітектури Волині 16 століття писано-переписано. Я хочу нагадати читачам про основні віхи з довгої історії цієї споруди.
Загорівський монастир, за народними переказами, заснований у ХІІІ столітті. У період татарської навали київські монахи змушені були залишити місто. Багато з них, засновуючи нові монастирі, поступово осіли на окраїнах Київської Русі. Деякі прийшли і в Загорів.
Історія монастиря нерозривно пов’язана з чудотворною іконою Богоматері, яку, за переказами, принесли у Загорів київські монахи. Але більш достовірні дані про її чудотворну силу знаходили у ХYI столітті. Тоді ж відбулося перше відоме в її історії зцілення. Зцілився сам майбутній фундатор монастиря Петро Загоровський. У дитинстві він переніс важку хворобу, і засмучена мати прийшла з малям до ікони, яка вже була відома своїми дивами…
Дослідники давньої історії Волині стверджують, що зцілень було більше десятка. Останнє відбулось 8 січня 1812 року. Тоді молитва перед іконою Богоматері повернула людині мову.
Минули роки, і своєрідною подякою від Петра Загаровського стало спорудження кам’яної церкви. У ній цей луцький ключник та городничий був похований разом зі своєю дружиною Федорою, донькою Федора Сангушка, теж фундатора монастиря.
У 1696 році в житті монастиря сталася неординарна подія. Для розпису нового кіоту благодатної ікони Божої Матері запросили ієромонаха Білостоцького монастиря Іова Кондзелевича.
Після закінчення будівництва храму зведено два монастирські корпуси. У них знаходились келії, трапезна, школа, бібліотека та архів, кімнати для квітів, кухня, пекарня, комори та льохи. На подвір’ї, що утворилося між церквою і корпусами, був сад для прогулянок.
Монастир часто переходив з однієї віри в іншу. У 1839 році він став власністю православних. Тут розмістили монастирську в’язницю для ченців-василіан, які не погодилися зректися католицької віри. У 1921 році монастир став василіанським, а в 1922 – православним. У 1926 році обитель знову була передана уніатам.
Не так давно я натрапив на фотокартку монастиря, зроблену у 1936 році. Такий знімок я бачу вперше. Він був опублікований у католицькому журналі «Місіонер», що його видають у Львові отці василіани.
Фатальним у історії монастиря став вересень 1943 року. Тут відбувся бій між вояками УПА чоти Берези і німецькими нацистами. Із 9 по 11 вересня, як згадують старожили Нового Загорова, тут було, як на фронті. Стрілянина не вщухала ні вдень, ні вночі. Завершив бій літак, якого німці викликали з Луцька. Бомбовими ударами сильно пошкодили приміщення монастиря. Відтоді він стоїть у руїнах. Що сталося із Загорівською чудотворною іконою Богоматері після цього бою, достеменно не відомо. Її копія зберігається у храмі сусіднього села Старий Загорів.
Детально про вересневі події волинський журналіст Петро Боярчук описав у художньо-документальній повісті-хроніці «Бій під стінами храму». Героями цього твору є цілком конкретні люди, яких автор змальовує у невигаданих тогочасних обставинах. Книга захоплює сюжетною гостротою, документальною переконливістю та життєвою правдою.
Героїчну поему про цей бій написав також поет із Чернігівщини Микола Холодний. Вона має назву «Пам’яті 29-ти». Це маловідомий широкому загалу, але високохудожній твір поета-шістдесятника. Він особливо актуальний тепер, бо ніби стоїть на передовій лінії боротьби за територіальну цілісність держави, її краще майбутнє. Микола Холодний – єдиний в Україні, хто оспівав цю подію поетичним словом.
Автор порівнює бій під стінами монастиря з подіями сивої давнини, під час греко-перських воєн у 480 році до нашої ери. В останньому розділі поеми поет порушує питання відбудови Новозагорівського монастиря, пише, що, як він дізнався, вже був виготовлений реставраційний проєкт, складений кошторис, виділені кошти. Але нічого з цього не вийшло. Якби то Верховна Рада, пише автор, продемонструвала турботу про національну святиню та й заклала в бюджет відповідну суму. Але нині у неї інший клопіт – як побороти корупцію. А поки що прихожани моляться до Всевишнього, аби Він послав на нашу землю Божу благодать, і Новозагорівський монастир, наче міфічний фенікс, воскрес із попелу.
Закінчує поет поему словами:
«А тим часом храм стоїть без даху,
І дощі кислотні б’ють йому в лице,
Може, пожалітись в небо птаху,
Й на ремонт Він кине золоте кільце».
Володимир САЛАМАНЧУК.
член Спілки журналістів України, колишній редактор локачинської газети «Селянське життя»
