Випадкове відкриття  затертих грубим шаром штукатурки архітектурних  деталей у північній стіні музею стало таким собі  часовим хідником  у минуле.  Дві вузькі  віконні арки, обрамлені   ступінчатим порталом, віконні ніші закладені широкими кам’яними блоками, на одному  з яких чорною фарбою  нанесено декілька цифр та напис латинськими літерами…

Ця знахідка ніби вертає нас у ХVII та першу четверть XVIII століття, коли  Володимир (вкотре за свою історію) відроджувався і ставав центром духовного  пробудження.  Церкви з дзвіницями,  комплекси монастирів, залишки середньовічних укріплень, обсаджені дубами та фруктовими деревами і вистелені  грубим камінням вулички, будиночки  покриті  гонтом та черепицею… Кам’яні будівлі в центральній частині міста, яка  з північного заходу  була оточена подвійною півдугою земляних валів, об’єдналися в досконало скомпонований архітектурний комплекс.

- реклама -

У місті було декілька чудових монастирських парків-садів з зимовими оранжереями. Орієнтовно з 1675 року  у місті створено  василіанський колегіум –  освітянський заклад середнього рівня  європейського взірця.  Навколо міста росли розкішні липові гаї. А  недосліджена  стіна капуцинський муру з 18 століття, що поступово руйнується,  пов’язана з напівтаємничим  монастирським орденом.

Монастир ордену святого отця Франциска Ассизького.

У 1751-1752 роках у Володимирі організовано місію братів-капуцинів, що передувало створенню монастиря. Фундаторами виступили луцький священник  Адам Оранський та заможна шляхтанка з Устилуга Розалія Поцейова – дружина стражника Великого князівства  Литовського з роду Загоровських. У ті ж роки закінчувалося будівництво костелу святих  Якима та Ганни, і монахи  з дозволу єпископа до північної сторони костелу прибудували великий будинок. А для молитовних обрядів капуцинам  відвели один із бічних олтарів у новозбудованому костелі.

Майже десять років капуцинський орден на Волині готував папери, отримував грошові пожертви на монастир. 9 травня 1761 року польський король  Август Третій Фрідріх таки видав дозвіл-привілей на користування ділянкою у Володимирі-Волинському. А через два роки  повітовим війтом Франциском Чацьким укладено запис монастирю від громади міста на безстрокове володіння цієї землею. А інакше він не міг вдіяти – адже ясновельможний  король дозволив. Тож  можна вважати, що своїм підписом Чацький забезпечив гуманітарні інвестиції,  адже капуцини організовували школи та шпиталі.

З  червня 1765 року розпочалося  будівництво кляштору. У ті часи ця велика ділянка майже  на окраїні  межувала зі середньовічними  і  майже зруйнованими земляними укріпленнями.

На планах міста 18- 19 століть безліч цікавих містобудівних деталей.Так, згідно з  позначеннями картографів минулого, на одній із околиць існував василіанський монастир з недобудованою церквою. А за фрагментами плану  за 1833 рік, навколо  парку, де тепер будинок музею, зведено  високу цегляну  огорожу,  яка охоплювала не тільки території парку, а також частину  ділянки на теперішній вулиці Івана Франка. У цім периметрі розташовувалося  декілька будівель, а посередині великого подвір’я (фрагменти бруківки проглядаються під теперішнім асфальтом навпроти музею)  – глибока студня. Через десяток метрів – одноповерховий будинок  для вчителів. До нього прибудовано зимову оранжереєю. Майже по центру – двоповерховий цегляний будинок. У стіні широка вмурована  брама для проїзду возів.З північної сторони  – приміщення для робітників, далі солодовня-броварня для варіння пива,  корівник,  конюшня.

Матеріал  для будівництва постачали цегельні, які знаходилися у північній частині  міста (теперішня територія військових містечок та гаражних кооперативів).У капуцинів був знак, яким маркували цеглу. Рівнораменний хрест власник мануфактури ставив на замовлених монахами цеглинах. Монастирський будинок  з костелом поєднувала невеличка одноповерхова прибудоваз аркою. В ній знаходилася маленька капличка, освячена під титлом Св. Фелікса, а також під час відправи  співав хор. Фрагменти цієї  арки знаходяться  на північній стіні костелу.

На плані міста, але вже 1798 року, окреслено кам’яний костел Якима та Ганни з дзвіницею  та дві споруди, котрі притуляються до нього. Тут виділяється чіткими обрисами велике, витягнуте на північ (майже на третину парку), приміщення монастиря з прибудовою зі східного боку.  Воно  огороджене високою стіною з  хвірткою, а метрів за шістдесят на північний захід знаходиться великий, з двома бічними прибудовами-виступами будинок, орієнтовно на місці теперішнього музею, який пізніше, 1833 року, місцеві урядники вирішили перебудувати під школу.

Капуцини в одній  із будівель, що поруч  великого  костелу (попередній, дерев’яний, знищила пожежа 1736 року), організували  хоспіс (шпиталь) для хворих та немічних. Згідно з тодішніми традиціями, орден капуцинів здійснював благодійну діяльність. Як і греко-католики (василіани), монастирські провізори у своїй аптеці виготовляли лікувальні препарати з трав. Також володіли броварнею і  давній топонім – вулиця Броварна, вказував місцезнаходження таких міських мануфактур.

Вісімнадцяте століття – епоха гуманізму, однією з тогочасних чеснот було милосердя. Поруч з костелом,під довгим,покритим тесаним гонтом навісом, монастирські служки  могли роздавати бідним великі житні хлібини та розливати по мисках пивний суп. У прибудові обладнали  велику кухню, а мурована піч знаходилася надворі. Вірогідно, тоді  монахи і започаткували епоху пивних наїдків. Можливо, саме з Володимира розійшовся Європою рецепт поживного та простого у виготовленні блюда: залишки пивної гущі розводилисяз кістковим чи м’ясним бульйоном. В киплячий розсіл додавалися цибуля, морква та товчені житні сухарі. Популярною стравою серед вважалася  і пшенична каша з грибною підливою на житній муці.

Декілька років тому у музейному парку під час земельних робіт вдалося побачити у землі, на глибині до сорока сантиметрів, залишки основи під огорожу та фундаменти споруд.  Виявили, що вціліла частина муру є західною стіною приміщення колишньої дитячої молочної кухні та приватного будинку.

Монастирська територія була у формі багатокутника. В цегляній огорожі з внутрішнього боку облаштовані  ніші-заглиблення, призначення яких поки невідоме.

Уже у 1775 році в монастирі проживало восьмеро священників та троє  монахів. Декілька кімнат, згідно із записами за 1765 рік, за потреби,  використовував повітовий суд. Навколо двору капуцини розбили парк, що вважали праобразом біблійних садів, невід’ємною частиною побуту. Володимир у ті часи прикрашали кілька таких парків – поруч Успенської церкви, при домініканках та єзуїтах. На жаль, жоден з них не зберігся.

Про монастир  й діяльність капуцинів у Володимирі мало інформації, багато її знищено у двох світових війнах. Та й монахам заборонялася публічність. У господарстві вони користувалися підвалами. Викопували на триметрову і більшу глибину  і з’єднували підземними переходами. Такі підземелля у глиняному ґрунті здебільшого слугували  холодильними камерами для  продуктів, а також для захисту під час військових  дій. У цих підземеллях, при потребі, могла знайти сховок майже половина жителів тодішнього Володимира. Можете уявити: більшу частину парку біля музею прорито на глибину до трьох і більше метрів тунелями. Окрема ділянка підземель, та що ближче до костелу та під ним, призначалася для поховальних крипт, на що вказують кілька неглибоких западин-провалів на газоні з північного боку костелу.

Старожили розповідали про два вузьких тунелі, котрі розміщені паралельно під вулицею Ковельською. Поєднуючи костел Якима та Ганни з  єзуїтським костелом Послання Апостолів, вони,  вірогідно, забезпечували безперешкодні проходи під вулицями для монахів чи інших духовних осіб. Ще одна версія:  можливо, у тунелях знаходяться поховальні заглиблення для благодійників цих церков.

13 жовтня 1781 року останній король Речі Посполитої Станіслав Август Понятовський дорогою до Вишнівця, де мав зустрітися з імператором Павлом, вдруге прибув до Володимира. Він відвідав кляштор та обідав у монастирській трапезній.

Будинок капуцинів

Згідно з  описами, капуцини у Володимирі володіли кількома будинками. Зберігся один, перебудований після пожежі 1830 року. 7 квітня 1833 року вчитель житомирської гімназії Юзеф Шебвалє намалював план території вже неіснуючого монастиря, а також подав на розгляд проект адаптації одного з будинків для повітової школи. Можна припустити, хоч підтверджуючих  документів не бачили, що до 1830 року тут вже була школа, тому що після ліквідації кляштора  в описі майна значаться будинки для потреб школи, проживання вчителів та ботанічна оранжерея. Отож можна вважати, що теперішня будівля музею за загальними обрисами відповідає відображеній у книзі та на планах міста до 1830 року.

Збираючи по крупинках відомості, виявили, що фундаменти будівлі музею закладені  давніше, ніж вказано у паспорті пам’ятки архітектури. Про це свідчать великі, нетипових розмірів цеглини з клеймом капуцинів, які закладено у підмурівках та стінах, товщина яких подекуди понад метр.

За старими описами,багато років тому будівля значилася серед найкращих у місті. Двоповерхова з цегляними поштукатуреними стінами, з глибокою пивницею, довжиною 31 метр та  до десяти метрів шириною, з бічними виступами-прибудовами, вирізнялася високим дахом.  Вікна нижнього поверху були загратованим, віконниці  зсередини закривалися засувами. Ця будівля практично не зазнала суттєвих архітектурних змін і  залишається чудовим зразком забудови Володимира початку дев’ятнадцятого століття.

Цитуємо дослідника історії капуцинів в Україні отця Патріка Янкевіча:

Був то будинок  двоповерховий, з підвалом. Сходи в обох  крилах виконано з дерева. Крім того вони ще розміщувалися на південному добудованому крилі. Вікна на двох поверхах  прямокутні, підлога дощана, стіни внутрішні білі, дах гонтовий. До східної стіни будинку в його південні частині коротшим боком доставлений одноповерховий будиночок у вигляді прямокутника довжино сім і шириною п’ять метрів в якому знаходилася диванна (вітальна- приймальна). Вхід до кляштору влаштований зі сходу через двір плебанській…»

На другому поверсі монастиря коридор йшов посередині будинку і по обидві сторони розмішувалися кімнати, чотири з яких монахи використовували на  свої потреби  – в одній виготовлялися ліки. Далі – велика кімната-лазарет з великою грубою. Не будемо вдаватися до детального опису будинку, але монастирська, а пізніше шкільна бібліотека заслуговує на нього. Розміщувалася вона в окремій кімнаті. В 1774 році священик ордену Прокопій Мангуєвич  у Римі отримав у дарунок величезну кількість книг, більшу частину яких лишив у Володимирі. Звісно, якась частина літератури розпорошилося ще в ті часи у приватних збірках.  Але 1803 року у монастирській бібліотеці нараховувалося 120 книг, в 1816-го – вже 566. Чимало з них надруковані кількома мовами, серед яких  підручник  з арифметики, котрий уклав директор Кременецького ліцею Юзеф Чех, книга з правознавства єпископа та філософа Ієроніма Стройновського. Що сталося з книгозбірнею після ліквідації монастиря невідомо.

Покарання  з  підтримку антиросійського повстання

У листопаді – грудні 1830 року в монастирі  кілька разів збиралася шляхта для обговорення рішення про підтримку повстання проти росіян. Зимою монахи утримували на дворі повстанських коней, весною 1831 року допомагали загонам з корпусу Йосипа Дверницького провізією. Нібито капуцини у підземних сховках зберігали гроші та зброю.

Перебували капуцини у Володимирі майже століття. Російський уряд ліквідував монастир 1832 року за підтримку  антиросійського повстання. Все майно перевели до державної казни. Повітовий суд звернувся до генерал-губернатора Андрія Римського-Корсакова з проханням про передачу кількох кімнат кляштору для судової канцелярії, архіву та інших установ. Роком пізніше віддали в оренду монастирські парк та сад.

Фігура святого в капуцинському парку. Скульптуру знесено на початку сімдесятих років.

1833 року пожежа пошкодила будівлі. Через деякий час їх потроху почали ремонтувати. Але після приєднання до Російської імперії місто почало занепадати і бідніти. Тому ремонт припинили і будівлі поступово руйнувалися. В одній із вцілілих кімнат другого поверху проживав відставний унтер-офіцер інвалідної команди, який вірогідно був доглядачем на цвинтарі. У російських архівах серед інших володимирських справ зберігається його опис про деякі, на наш погляд містичні, події, що відбувалися  на старих могилках біля валів.

Після 1860 року майже всі будинки монастиря розібрано, розтягували по цеглинах і огорожу. Але на цвинтарі продовжували ховати католицьких священників та монахів. Можливо, це і врятувало від остаточного руйнування східну частину капуцинського муру. До 60-х років ХХ століття на кладовищі знаходилася скульптура Богородиці та декілька пам’ятників, а біля  стіни, ближче до костелу – дерев’яна фігура святого.

У фондах музею знаходиться таємний лист польського урядника, в котрому розповідається про частину скарбу Польської корони, який гіпотетично переховували капуцини у Володимирі до 1831 року.  Була не одна спроба  знайти скарби, котрі під час останнього поділу Польщі у 1795 році таємно від росіян вивезли з Краківської скарбниці монахи цього ордену. Є згадки і про 1842 рік, коли відбувалися пошуки російськими спецпосланцями з Петербурга, та 1920-й – більшовиками під час короткочасної окупації міста. У документі згадується, що з костелу дійсно винесли декілька великих скринь та завантажили на віз. Але про їхній вміст і дату урядовцю невідомо.

На початку двадцятого століття територію парку з напівзруйнованою двоповерховою кам’яницею придбав місцевий дворянин, суддя  Омелян Дверницький. Облаштував тут садибу-палац у стилі пізнього модерну, котра збереглася і донині.

Володимир СТЕМКОВСЬКИЙ,

директор історичного музею імені Омельяна Дверницького.

 

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

13 − шість =