Асфальтованою дорогою з Володимира до Любомля їхав заквітчаний паперовими стрічками та живими жоржинами старенький вантажний автомобіль. У кузові час від часу вставав з саморобної пристосованої до переїздів лавки усміхнений наречений. Стрічний осінній вітерець розвивав Миколі білявий чуб. А поряд, притримуючи одне одного, теж стояли свашки зі сватами, оперезаний вишитим рушником дружба, інші весіляни. Дорога до коханої Марічки тоді здавалась довгою-довгою. Поблизу села Самійличі за Згоранами різко повернули у бік – на грунтовий шлях. А там вже дзвінко заграли музики, сполохавши у переліску птаство і маршем сповіщаючи: наближається весільний кортеж. Було це 55 років тому.
А ще раніше, два роки перед тим, у Зорю приїхали працювати жіночки з Любомльщини. Серед них були дві юнки – Марійка Чижевич із подружкою. Щойно закінчивши восьмирічку, вирішили поїхати в сусідній район заробити грошей і зерна для домашнього господарства. Жили в невеличкій хатині, куди заселив бригадир. Працювали в городній ланці. Очолював її знаменитий тоді овочівник Володимир Ващук. У той час у колгоспі “Зоря” був молодий яблуневий садок. Ранньою весною сіяли в парниках помідори, висаджували їх на полі. Вирощували і огірки. Возили цю продукцію у засолювальні цехи в Овадне і Володимир.
Як розпочалися жнива, частину приїжджих направляли на тік. Після роботи вечорами молодь ходила до клубу в кіно, на танці. Там і запримітив молоденьку симпатичну дівчину сільський хлопець Микола Гайковський, який працював кіномеханіком. Кіно демонстрували майже кожен день, телевізорів тоді в селі ще не було. Людей до клубу приходило багато, особливо – на індійські двосерійні фільми. Через пристрасті, що вирували на екрані, схлипували глядачі у залі. Запитала Марію: чи хоч безплатно хлопець проводив її на сеанси?
– Та де там! Завжди платили з подругою. Може, і не брав би гроші – та він білети не продавав. Стояв на дверях його помічник Мітька Троцюк, хлопчисько 13-річне, і обілечував. За це сам безплатно дивився кіно. «Та що там тоді то коштувало? 20 копійок. Тільки люди грошей не мали», – каже жінка.
Танці були безплатні. Хто бажав, той залишався. Залишалася і Марійка. А після них молодий безвусий парубок проводив дівчину до її гуртожитку. Марійці було лише 15, вона вперше закохалася. Восени, коли закінчили в колгоспі роботу, повернулась додому. І полетіли листи до Самійлич. Наступного року заробітчани працювали в Затурцях. З ними також була Марійка. Микола і туди писав. Правда, жодного разу не приїжджав. А листи ці і досі зберігаються у шафі в шухлядці.Трохи смішні, якщо читати зараз. Але щирі, з римованими віршиками.
“Добрий день, дорога Марічко! – розпочинався кожен лист. – Шлю тобі пламенний привіт”. У моді тоді була пісня “Марічка”. “Чуєш чи не чуєш, чарівна Марічко! Я до твого серця кладку прокладу”. То і освідчувався коханій у листах такими словами. Коли у 1967 році Марія закінчила десятирічку (вчилась у вечірній школі), поїхала ближче до коханого, у Володимир. Хотіла влаштуватися на швейну фабрику. Але до того потрібно було попрацювати підсобною працівницею на будівництві дитсадка, що зводився поряд. Зустрічалися з Миколою частіше. Тоді ж і покликав заміж. Дала згоду, але переживала, як же батьки (мама і вітчим) відреагують на її раннє заміжжя?..
На мотоциклі вдвох із товаришем приїхав уперше Микола до своєї Марічки, і попросив у батьків руки дівчини. А наступної неділі привіз і своїх батьків. “Запили могорич”, як кажуть на Любомльщині, і, щоб надовго не відкладати, вже у Білині у сільраду занесли заяву на одруження. Дату розпису поставили якраз на Спаса, а весілля мало відбутися 21 вересня, теж на Пречисту. Розповідаючи мені цю життєву історію, особливо пам’ятну кожній жінці, Маруся пояснила, чому так вирішили: її родина переживала, що молодий може передумати. Саме весілля з усіма традиціями вона вже і не пригадує, та добре пам’ятає, як з усього села сходились люди до їхнього обійстя – подивитись на духову музику. Бо такої в селі і не чули, і не бачили. А музики як вшкварять польку чи краков’як, то не тільки гості танцювали, а й «запорожці». Музик найняв Микола у Нововолинську. «Дуже гарна музика була, – згадує подружжя. – Гуляли одного дня у Самійличах, а наступного – у Пузові (хоч три роки минуло, як перейменували село у Зорю, а всі називали його за старою назвою).
Батьки Марії приготували «придане». На другій машині везли шафу, перину, подушки, постіль, різні речі. Шафа ця і досі в хаті Гайковських у доброму стані, як сімейна реліквія. Поселились у батьків Колі. У маленькій хатині, де ще жила і сестра Тамара. Але вона також швидко випурхнула з батьківського гнізда, доля закинула її вже більш як на пів століття у Санкт-Петербург. Молода сім’я не хотіла тулитись у тісних стінах разом із батьками. Почали будували хату зі шлаку. Тоді багато зорянців використовували такий матеріал, а згодом стіни покривали «шубою». Близько були нововолинські шахти, звідти його привозили. Сім років тривало це будівництво. Микола перейшов у тракторну бригаду, щоб більше заробляти. Марія також почала трудитися в селі. На квартиру в місті надійшло повідомлення, що можна працювати на швейній фабриці. Але така робота була вже Марії не потрібна. Вона працювала у ланці – вирощували льон. Рвали вручну, стелили, терли. Пригадує, як «взимку свекор дасть здоровенні «биті» валянки та іду на роботу, за колхозом була сушилка. Була і завідуючою дитсадком, а майже все життя пропрацювала санітаркою в сільському медпункті». Сільська фельдшерка Клава Тихонюк нікого не хотіла, крім Марії – спокійної, врівноваженої, не язикатої. А та на той час вже народила другу дитину. Тож доводилось наводити лад у новому, не так давно побудованому медпункті. І білила, і фарбувала, і через день прала фельдшерські халати,. «То було моїм святим обов’язком – оте прання. Ця білизна на медпункті іскрилася», – каже Марія. Кушетки, столи – все у білому, все чисте і накрохмалене. На подвір’ї з ранньої весни цвіли квіти. Любили охайність і чистоту ці дві жінки. Перед виходом на пенсію Марія ще підробляла прибиральницею у клубі. А в колгоспі «міряли» буряки – і цукрові, і кормові. Напрацювалась за життя добряче!
У 1976 році родину Гайковських поповнив син Сергійко. Якщо зі старшими дітьми (Олег народився у 1969 році, Олена – у 1971-му) не було проблем, то з народженням третьої вони виникли. У двотижневому віці малюк захворів пневмонією і його відразу відправили в лікарню. У ті роки так робили завжди, якщо дитина кашляла чи мала підвищену температуру. Відповідальність медиків була дуже велика. За тодішнім методом лікування уколи давали в голову. От ними і щось зробили, що дитині зіпсували здоров’я – хлопчик осліп. Лікарі розводили руками: мовляв, лікували пневмонію, а вона дала непередбачувані ускладнення з такими наслідки.
Сергійко підростав, возили його до лікарів у Ленінград, де відмовили в операції. У відомій Одеській клініці поставили на чергу, але та просувалася повільно. Якось фельдшерка Клава Тихонюк на курсах у Луцьку домовилася про огляд Сергія лікарем цієї клініки. Після огляду Гайковські погодилися на операцію в обласному центрі. Тепер 46-річний чоловік ходить у великих окулярах-лінзах. Батьки все робили, щоб хлопець хоч трохи бачив світ. У вісім років відправили на Львівщину у спецшколу школу, де навчався до її закінчення. Сергій проживає разом із батьками, має першу групу інвалідності, та за можливості допомагає по господарству.
Старші діти давно відлетіли з батьківського обійстя. Олег у Нововолинську разом із дружиною Олею виростили двох дітей – Таню і Рому, вже внучата Матвій і Стасик радують як батьків, дідусю з бабусею, так і прадідуся Миколу, прабабусю Марію. В Олениної доньки Ольги теж двоє діток – школярик Артем і маленька Ярослава. Коли з’їжджаються всі разом, гамірно стає і в хаті, і на вулиці. Біда тільки одна: через війну не зможуть усі зібратись разом – син Олег захищає Україну у ЗСУ на південних рубежах.
Коли я запитала подружжя, що запам’яталося їм найбільше у житті і коли жилося краще, то Гайковські, перебиваючи один одного, відповіли, що жити краще нині, хоч люди вони старші – Миколі 77, Марії 72 роки. І це не зрівняти з пекельною працею у колгоспі, тотальним дефіцитом і сімейними клопотами через хворобу сина при Радянському Союзі. Микола, як сів за кермо трактора молодим, так і все життя працював на гусеничному. Правда, декілька років був завскладом на тракторній бригаді. Пам’ятає про це і авторка цих рядків, бо працювала у колгоспі в бухгалтерії та проводила там інвентаризацію. Але переважно то все у полі пилюку ковтав, як каже сам Микола. Бо тих гектарів, що зорав його залізний кінь, не злічити.
І зараз обробляють своїми силами власну приватизовану землю, паї віддали фермерському господарству Ігоря Антощака. Мають у господарстві трактор, правда, старенький, тому потребує ремонту постійно, якого господар своїми руками робить. Але Гайковські не скаржаться, ще тримають господарство – свині, кролі, різне птаство. Корову вже продали. За молоком ходить син Сергій до кумів Андрія і Лесі Марчуків, які мають ще не одну корову. Бо село потрохи занепадає – люди не хочуть тримати худобу. Це затратно і невигідно.
Гайковські – одна із небагатьох пар у селі, яка прожила стільки літ дружно і щасливо. У юному віці одружилися, а вже в кінці 90-х, ніби на 30-річчя, пригадують, у щойно побудованій церкві Апостола і євангеліста Івана Богослова їх повінчав тоді сільський священик Ігор Бігун. На золоте весілля замовляло подружжя у церкві особливу службу з водосвятним подячним молебнем над «молодими». Поз’їжджались тоді діти і внуки. І тепер так буде – на Преображення Господнє подячну молитву відслужить отець Віталій Іванів. Він, як і Ігор Бігун, не просто священик, а і волонтер. Декілька разів на місяць жителі навколишніх сіл допомагають споряджати гуманітарні автомобілі. Гайковські теж долучаються, чим можуть.
Миколі та Марії – людям, яких я добре знала, проживаючи і працюючи змолоду в селі, хочу побажати з нагоди смарагдового весілля міцного здоров’я і ще багато літ у парі прожити, підтримуючи одне одного, міцності духу, витривалості. Хай збирають вже ваші діти, онуки і правнуки оті смарагдові роки докупи і примножують їх. З роси й води, дорогі «молодята»!
Антоніна СОЛОДУХА.
