Минає 75 років, як закінчилася одна з найстрашніших трагедій людства у ХХ столітті – Друга світова війна, яка забрала життя мільйонів людей на Землі.
Особливо важкою ця кривава бійня була для України – за підрахунками кандидата історичних наук, провідного наукового співробітника Українського інституту національної пам’яті Ростислава Пилепця, за весь час війни у складі Червоної Армії воювало сім мільйонів українців, кожен другий з них загинув, а з тих, які вижили, кожен другий став інвалідом. Майже два з половиною мільйони наших земляків нагороджені медалями і орденами, а 2072 українці удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Українці були і серед відомих воєначальників – Семен Тимошенко, Павло Жимаченко та багато інших.
Волиняни теж стали жертвами цієї безглуздої війни. Вона торкнулася і моєї родини. Мій батько – Степан Євстафійович Янович (на знімку) – народився 1927 року у містечку Опалин на Любомльщині. У 1944 році його, як і тисячі однолітків, 17-річним призвали до лав Червоної армії. Спочатку відправили до російського міста Саратова, у табори для воїнів запасу. Хоча ці юнаки і не воювали на передовій, але теж зазнали тягаря воєнного лихоліття. Ці молоді хлопці страждали від голоду. Вони не мали, що їсти, тож харчувалися морквою, їли риб’ячі голови і вмирали від кишкових інфекцій. Батько вижив лише тому, що варив з тих голів якусь скромну юшку.
Тогочасна влада намагалася приховати такі сумні факти, тому у документах спотворювала прізвища українців. Про це розповідав у ефірі Волинського радіо один з воїнів останнього воєнного призову. Трохи легше стало, коли перевели їх до Калінінграда (Кенігсберга). У 1945 році війна закінчилася, а батько продовжував служити строкову службу до 1951-го, тобто всього сім років. «Уся молодість була втрачена…» – з сумом згадував тато. Згодом він навчався у Володимир-Волинському педучилищі і понад 30 років відпрацював учителем на Любомльщині. Я досі бережу його медалі і розповідаю своїм дітям про важке життя дідуся у роки війни.
Такої ж непростої долі зазнав ще один воїн останнього воєнного призову світлої пам’яті Анатолій Кузьма. Він був уродженцем Локачинського району, а війна закинула його аж до Маньчжурії, а згодом і до Японії. Все пережив, вистояв і повернувся на рідну Волинь, тут жив, створив сім’ю, працював. З того ж покоління і ветеран Володимир Сєдой.
Війна торкнулася і жінок, хоч кажуть, що у неї не жіноче обличчя. Напевно, багато володимирчан пам’ятають фронтову медсестру Оксану Євтушенко. Оксана Тихонівна народилася 1921 року на Сумщині. Рано залишилася сиротою, бо її батьки загинули у часи голодомору. У 1941 році закінчила Лебединський медичний технікум, і вже 22 червня була призвана на фронт, пройшла війну від початку до кінця.
Служила медичкою у евакогоспіталях у Ртіщево, Татіщево та інших. Жінка згадувала, що доводилося рятувати молодих солдатів, які благали про спасіння, а ні бинту, ні марлі не було, щоб перев’язати рани. Після війни Оксана Тихонівна багато років трудилася медичкою у Володимирі та довколишніх селах.
У той час, коли травень запалює свічки пам’яті на каштанах, а бузок дарує свої аромати, я згадую свого батька та інших ветеранів, на долю яких випало так багато випробувань.
Нинішньої весни у Росії і Білорусі планували провести паради з нагоди 75-річчя Перемоги. Можна ставитися до цього по-різному. Звісно, суть не у помпезних парадах. До речі, у Радянському Союзі у повоєнний час не проводили таких парадів, бо дуже болючою і свіжою була згадка – тогочасне радянське суспільство втратило понад 41 мільйон людей, а у світі ця війна забрала майже 80 мільйонів життів. Суть у вшануванні пам’яті тих людей – чоловіків, жінок, дітей – мужніх борців, які зробили і свій внесок у звільнення від ворога і України. Пам’ятаймо про це, бо, на жаль, і в ХХІ столітті українські землі страждають від війни.
Ці травневі дні мають бути часом вшанування тих, хто загинув, захищаючи мир на Землі.
Богдан ЯНОВИЧ, науковий співробітник історичного музею імені Омеляна Дверницького.
