На головну Історія Соняшники для бабусі Мані

Соняшники для бабусі Мані

635

Історія жінки, яка вижила в Голокост, розказана її онукою

«Я чомусь уявляла Володимир у чорно-білих тонах, як на старих світлинах. А він такий зелений, такий красивий!», – каже Адена Бернштейн Астровські, письменниця із США. Її бабуся Маня Ліхтенштейн, у дівоцтві Тіш, народилася у Володимирі, у родинному будинку на вулиці Водопойній (нині Князя Романа). Їй було 17 років, коли прийшла війна і перекреслила всі її дівочі мрії. Маня дивом чи волею долі пережила Голокост –  єдина з сім’ї. Увесь її «маленький світ» лишився похованим з батьками, сестрами і бабусею у двох могилах у П’ятиднях. Її історія – не типова історія євреїв, яким вдалося вціліти.

- реклама -

«У дитинстві я не дуже заглиблювалася у цю тему, але й тоді, зовсім малою, не могла не завважити «присутність відсутності» родичів з маминого боку, – пише у своїй книжці «Living among the dead”, побудованій на бабусиних спогадах, Адена. – А згодом зрозуміла, що для мене важливо розповісти про бабусине життя. Для дітей тих, хто пережив Голокост, таких як моя мама, було надто важко слухати ці історії. Мені ж хотілося задокументувати їх. Коли народилися мої діти, я зрозуміла, що багато деталей втрачається: вони йдуть у землю разом із уцілілими у Голокості. А моя бабуся була жива, вона мешкала близько від мене. Я усвідомлювала: якщо  не задокументую її історію, можемо не дізнатися багатьох деталей. Адже її історія не схожа на інші: вона не була в концтаборі, але пройшла крізь гетто і табори праці».

Історія Мані Тіш, яку рідні називали Буббі, розпочалася у Володимирі, тоді ще польському Влодзімєжі. І спершу вона була дуже щасливою.

Було в аптекаря три доньки

Батько Мані-Буббі Гершон Тіш був власником аптеки. Гладенько поголений невисокий стрункий чоловік із цигаркою, який вдягався не у традиційний хасидський одяг, а сучасніше: носив модний капелюх дербі і стильне пальто. Мав непогані медичні знання, вдома говорив на ідиш або польською. Його хобі було садівництво. І довкола невеликої, але затишної садиби, він розбив садочок, де щовесни щедро цвіли вишні, огортаючи дім рожевою піною, підвіконня прикрашали барвисті гвоздики, а з-за паркану визирали золоті личка соняшників, які, ніби вартові, оберігали оселю.

Маму звали Гітла, але вона любила, щоб її називали на український чи польський манер – Катя. Була домогосподаркою, займалася вихованням дітей. Але також обожнювала виходи в світ, не пропускала жодної культурної події, на які був багатий тодішній Володимир – чи то приїзд єврейської театральної трупи, чи новий фільм у кінотеатрі на Фарній, чи то гастролі музикантів і виконавців. Катя дбала про зовнішність, була елегантною жінкою, мала колекцію капелюшків і черевичків на підборах.  До заміжжя працювала в аптеці і дуже пишалася своїми навичками – наприклад, умінням розшифровувати лікарські призначення. Була типовою «єврейською мамою» – дбала про доньок і затишок у домі. Готувала смаколики відповідно до приписів кашруту – по четвергах пекла солодощі, а вечеряла у цей день сім’я варениками з чорницями і сметаною, молочним супом і пудингом.

Було в аптекаря і його дружини три доньки: Рівка, Нехамка і Маня (Буббі).

Рівка, найстарша, для Буббі була не просто сестрою, а кумиром, “провідною зіркою”, вона належала до міської молодіжної еліти. Закінчила польську гімназію, де вивчала латину, англійську, французьку, українську і польську мови, а також давню історію. Не чекала принца, щоб вийти заміж, а поїхала до Львова, аби працювати вчителькою. Але на роботу влаштуватися не вдалося, то пішла вчитися на бухгалтерку. Після закінчення коледжу повернулася додому і працювала в польсьій компанії, яка мала стосунок до фармацевтичного бізнесу.

Нехамка, середня – найкраща компаньйонка по іграх для Буббі. Найбільше любили бавитися в сараї – великій дерев’яній споруді, де зберігалися різні речі. Найулюбленішими були саморобні санки, які терпляче чекали настання зими і з якими так весело було спускатися з довколишніх пагорбів. Влітку дівчата багато часу проводили біля Луги – влаштовували пікніки, купалися. Подорожували не часто, бо не мали забагато зайвих грошей і берегли їх для потрібніших справ. У вільний час любили читати або грати в ігри, які вигадували самі: наприклад, написати найдовше польське слово, яке знаєш, і скласти з його букв якнайбільше нових слів. У Буббі й Нехамки ніколи не було куплених ляльок, але вони часто робили лялечки з кухонних рушників.

По радіо звучало: «Юден! Юден! Юден!»

Єврейські дівчатка ходили в одну школу, християнські – в іншу. Через паркан від школи Бейт-Яаков, в якій навчалася Буббі, була «Червона школа» – для християнських хлопців. Хлопчаки на перервах приходили дражнитися: видиралися на паркан, обзивалися, кидалися бляшанками, але дівчата не здіймали бучі, бо все одно нічого хорошого це б не дало. «Польські діти були недобрі», – згадувала Буббі. Якось навіть кидали в неї та її друзів каміння.

Володимир з дитинства Буббі, попри все, був досить культурним  містом: з кінотеатрами, де показували голлівудські фільми, диско-холлами і театром. Володимир мав дві гімназії, сім загальноосвітніх шкіл і нову агрошколу, яку відвідували переважно хлопці. У місті діяла одна синагога і багато молитовних кімнат у будинках. Настоятелем синагоги був ребе Давид Моргенштерн. Був парк зі старими деревами, лавками і стежками для прогулянок. Щороку 11 листопада всі школярі йшли до Пам’ятника невідомому солдату (він стояв у сквері на Фарній).

У скромному будинку Тішів була одна розкіш – радіо німецької фірми «Telefunken». У вихідні сім’я обожнювала слухати програму «Кафе Парадіз», де звучали популярні пісні і мелодії. Радіо також давало розуміння того, що відбувається у світі. У 1938 році всі сусіди-євреї зібралися під вікнами Тішів і слухали промову Гітлера, який все повторював: “Юден! Юден! Юден!”. У місті змінилася атмосфера. Рівка почала сторонитися хлопців з гімназії, які приєдналися до антисемітських рухів. На вулицях залунали вигуки “Євреї, забирайтеся в Палестину!”.Ходили чутки, що поляки хочуть зібрати євреїв і вивезти на Мадагаскар.

Втім, ніхто не вірив, що нацистський режим буде аж настільки поганим: у голові не вкладалося, що хтось візьметься стерти з лиця землі цілу націю. Влітку 1939 року у місто ввійшли нацисти, почалася окупація. Три дні на місто й околиці летіли бомби, а потім Гітлер домовився зі Сталіним про поділ Польщі, і Володимир опинився під контролем росіян. Життя нібито повернулося до норми, але в культурному сенсі стало інакшим.

Буббі знову пішла до школи, але до російської. Росіяни любили танцювати і грати на мандолінах. Буббі з іще двома дівчатами і трьома хлопцями створили танцювальний ансамбль і виступали на святах. Під окупацією совєтів не було приватної власності – все належало державі. За продуктами стояли черги. Євреї з підконтрольної Німеччині частини Польщі рятувалися втечею в підконтрольну росіянам. Багатьох із них вивезли поїздами в Сибір. У Гершона конфіскували аптеку і відправили працювати у фармації в іншому місті, він приїжджав додому тільки на вихідні.

Рівка тим часом вийшла заміж за Муню Шафіра. Їхнє щастя тривало недовго: чоловіка мобілізували до Червоної армії, а за якийсь час оголосили зниклим безвісти. Довгі дні простоювала Буббі з Рівкою на розі вулиці, з надією виглядаючи його постать.

«Але потім, – каже Буббі –  прийшов Гітлер прибрав всі наші життєві проблеми. Разом із життями».

Гетто для живих і для мертвих

Німецькі війська заходять у місто 22 червня 1941 року. Буббі 17 років. Вона спостерігає за тим, як німці організовують два гетто – «для живих» і «для мертвих». Той факт, що їхній дім потрапляє в гетто «для живих», а батька та Рівку забирають працювати, трішки заспокоює: є шанси. Вона ще не знає, що в трьох погромах загинуть євреї і з першого, і з другого. У місті холодно, голодно. Вечорами сестри Тіш кутаються на ліжку у старі ковдри і мріють. Про те, як сміятимуться вголос, вільно гуляючи по Фарній. Без страху. Як колись.

Буббі третій день разом з іншими жінками збирає пшеницю на полі. Під зливою, грозою з блискавицями і нагайками наглядачів. Пізно ввечері змучених жінок вантажать на вози і відвозять з поля додому. Лише коли ворота гетто зачиняються за нею, Буббі розуміє: її помилково привезли в інше, «мертве». Благає охоронця дозволити їй повернутися до рідних, бо ж ті вважатимуть її загиблою, якщо не прийде на ніч, але він невблаганний.

У ту ніч у «живе» гетто увірвуться озброєні люди – німці та поліцаї. Розпочнеться перший погром. Нехамка, яка в цей момент гостює в сусідів, разом з ними намагатиметься сховатися у щілині біля димаря. Усі вони задихнуться від чадних газів. Батька, матір, Рівку і бабусю разом з сотнями інших євреїв завантажать у перевозки для худоби, відвезуть у П’ятидні. Змусять роздягнутися, поставлять перед величезною могилою і розстріляють. У першому погромі загине 19000 євреїв, серед них – усі кровні родичі Буббі.

Цю дуже довгу ніч Буббі проводить в домі свекрухи Рівки, з її-14-річною донькою Попою та іншими дітьми. Зранку стає зрозуміло, що їх оточили озброєні автоматами люди. О 6-й ранку вони заходять в гетто. Сім’я разом з Буббі ховається в таємному сховку на піддашші одного з будинків. Там вони проводять 15 днів, доки триває погром. Господиня будинку, не єврейка, крадькома кілька разів приносить їм трошки поїсти. Але вони страшенно зневоднені і виснажені.

Після цього погрому німці будують нове гетто, менше – на 7000 осіб. Знову ділять на «живу» і «мертву» частини. Організовують кухню, щоб давати євреям хоч трохи їжі. Буббі ділить кімнатку з іще п’ятьма дівчатами і щодня ходить на роботу. Іноді це робота, від якої розривається серце.

У «Червону школу» звозять одяг євреїв, розстріляних у П’ятиднях. Дівчат із гетто зганяють його перебрати. Серед купи лахів Буббі помічає переплетення рожевої і фіолетової барви. Це светр, який зв’язала собі її сестра Рівка. Неподалік дівчина бачить бабусин кардиган. Вона знає, що це означає. Але не проливає жодної сльозинки: її рідні на небесах, вони не бачать цього жаху, їм не болить…

У гетто стається новий погром. Буббі виживає тільки тому, що пішла тієї ночі ночувати до знайомих, у яких змогла врятуватися. Але щоб залишитися живою, треба спеціальні папери – аусвайс. Без них тебе застрелять на місці. Дивом роздобувши потрібний документ, Буббі стає до роботи у в’язальній мануфактурі. «В’язання добре поєднується із мріянням, – згадує потім вона. – Усі наші мрії починалися зі слів: «Якщо я виживу…».

Після одного з погромів Буббі вирвалася до рідного дому. Він був спустошений, розграбований. Лише вишні цвіли, як завжди, нагадуючи, що життя триває. Підлога в будинку присипана шаром пудри і тальку з аптекарських запасів. Буббі знаходить присипані порохом родинні фото і набиває ними кишені благенького пальтечка. Їх вона збереже крізь усі роки, бо це – єдине, що залишилося від сім’ї.

Третій погром стається грудневого ранку 1943 року. Буббі та всі інші збираються на щоденну працю, раптом здіймається хаос. Люди зі зброєю ввірвалися в гетто і стріляють все, що рухається. Євреї розбігаються, як мурахи на білому снігу. Більше 20 людей, разом з Буббі і Попою, набилося у сарай для дрів і проводять там день і пів ночі. Вночі все стихає, тільки пси гавкають, мов божевільні. Люди ризикують втекти. Дівчата о третій ночі зважуються постукати у двері полячки Яніни Завадської, і вона їх впускає.

Під старими ковдрами, якими накрите маленьке ліжечко, Буббі і Попа ховаються певний час, аж поки у сусідів Яніни не виникають підозри – чому постійно замикає двері? Вночі Яніна вивозить дівчат на підводі до лісу, присипляючи пильність вартових пляшкою горілки. Так починається їхня втеча.

Ліс. Шлях до свободи

Переховуючись під деревами, стоптуючи взуття, ранячи босі ноги сосновою хвоєю, стукаючи в двері місцевих поляків у пошуках роботи, хліба і новин, Буббі і Попа провели не один день. Якось зустріли в лісі двох хлопців – братів Мойшу і Джозефа Ліхтенштейнів, теж із Володимира. І почалося їхнє виживання вчотирьох. Тоді не існувало «я», були «ми» – на всіх ділили крихти їжі, разом шукали притулку, підтримували одне одного, втікали від бомб, навчилися забезпечувати себе необхідним.

Коли почули, що німці покинули Володимир – поспішили додому. «Чому не залишилися тут, удома?» – запитую в Адени. Вона говорить про те, що брати Ліхтенштейни, з одним із яких, Джозефом, побралася Буббі-Маня, сподівалися знайти своїх рідних серед визволених з концтабору в’язнів, про те, що в неї тут не залишилося рідні… Але в книжці знаходжу ще одну причину: місто зустріло вцілілих єврейських хлопців і дівчат неприязно. «Знову ви? Чого вам ще треба? Чому повернулися?» – кричали їм поляки. Так, наче самі євреї привели пекло війни на ці землі. Або так, наче місцевим жителям було до болю соромно дивитися в їхні очі.

Прощай, просякнута кров’ю Європа

Місто за містом мандрували Буббі, Попа, Мойша і Джозеф на захід. На певний час осіли в Берліні, де в таборі для переміщених осіб народилася мама Адени. Згодом за порадою друзів перебралися в Гамбург. Але Буббі не могла лишатися у Європі, просякнутій кров’ю. «Ці вулиці ніби замащені кров’ю моїх рідних і мільйонів таких, як вони». Тому молода родина спробувала переїхати у священну землю – Палестину, але не отримала на це дозволу. Зрештою з допомогою друзів відпливли в Канаду, у Монреаль.

   Джозеф через кілька років після цього помер від лейкемії. Буббі, яка знала шість мов, вивчилася на бухгалтерку і багато років працювала у цій сфері. Упродовж багатьох років відчувала підтримку чоловікового брата і біль від втрати рідних.  Мало говорила про це, але писала щемкі і зворушливі вірші і прозу про те, що їй довелося пережити, і тих, кого оплакувала. Згодом родина перебралася до США, і Буббі, живучи неподалік онучки, багато часу проводила з нею і її дітьми. Коли правнуки дарували їх букети жовтих соняхів, вона тішилася і водночас не могла стримати сліз.

***

– Бабуся часто казала, що вижила волею долі. І, здається, саме доля привела мене сюди, – каже Адена Астровскі. До Володимира вона приїхала з наймолодшою донькою Габі, а завдяки інтернету сконтактувала з Володимиром Музиченком, який став для неї провідником по місту – Колега моєї подруги, яка викладає курс з історії Голокосту, в останній момент скасувала поїздку, і я зголосилася їхати, бо давно хотіла побачити рідне місто моєї бабусі.

Буббі Тіш-Ліхтенштейн колись не змогла лишитися тут через ворожість місцевих жителів Її онучка Адена натомість зворушено говорить про приязних людей, яких тут зустріла, і витирає сльози, коли згадує всі емоції, які пережила за цю кількагодинну поїздку: «Ми пішли на вулицю, де жила моя бабуся, це був дуже емоційний момент – побачити місце, де, імовірно, був її дім, дивитися на цю вулицю, якою вона ходила, на це небо, під яким вона жила. Це так красиво і так важко! Ми зустріли чудову жінку, яка живе в будинку поряд, і вона дозволила нам зайти у свій садочок. Він такий схожий на садок з бабусиних віршів – квіти і дерева, про які вона розповідала, гвоздики і вишні. Я намагалася уявити, як це – бути  юною дівчинкою, жити тут. Пережити всі ті жахи, які пережила вона. Але небо досі те саме. Так само цвітуть дерева. Життя триває. І місто таке красиве, у ньому стільки історії. Я б хотіла  тут залишитися на довше, привезти сюди і старших дітей. Сподіваюся, нам це вдасться».

На згадку про Україну Адена зробила чимало світлин. Серед зафіксованих на фото церков і пам’яток на багатьох знімках є і  золотоголові соняхи під синім-синім небом. Українські соняшники для бабусі Мані.

Віталіна МАКАРИК.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

тринадцять + 1 =