Пам’яті Ірини Фаріон від міста Володимира,
де вона була, і місто її пам’ятає.
«Я до тебе горів, український народе. Тільки, мабуть, не яскраво горів» – ці рядки із вірша Василя Симоненко спали на думку, коли надійшла страшна звістка про смерть Ірини Фаріон. Так і вона горіла, мусила горіти, щоб стати зіркою і своїм життям спалахнути так, щоб розтала тьма, яка пнеться огорнути Україну.
І не могла вона інакше, бо було у неї, за Симоненком, щось від діда Тараса і від прадіда Сковороди. Вона знала своє призначення і виконала його – спалахнула яскраво, чисто і щиро, щоб осяяти українське небо і довести лакузам, що воно є і має українську мудрість, свою, не позичену, і не потребує чужинських підпорок. Як казав Іван Гонта: «Знаю, за що вмираю і не каюсь у тому». І на цей спалах вийшла Україна, щоб цю мужню професорку провести на українське небо, звідки вона буде світити своєю мудрістю. Вийшла Україна, а вороги пильно нас лічать, рахують у своїй бридкій рахубі, ставлять мітки: хто є потенційним у ході нашого українського двигу, до кого треба наступним підійти і підло упритул вистрілити в українську скроню.
«Як не крути,
на одне виходить,
слід би катюгам давно зазубрить:
можна прострелити мозок,
що думку народить,
думки ж не вбить» – такими співзвучними з тими трагічними подіями, що трапилися у Львові з Іриною Фаріон є і ці поетичні рядки українського генія Василя Симоненка.
Як би не рахували нас, не придивлялися до нас вороги, укркїнців є мільйони.
І як тут знову не процитувати Симоненка:
«Народ мій є,
Народ мій завжди буде.
Ніхто не перекрасить мій народ.
Пощезнуть перевертні й приблуди
І орди завойовницьких заброд».
Ми є на своїй землі і не будемо питати права на наше українське життя. Бо, як казав поет, який хоч боявся, але казав, бо мусив казати:
“Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.
Щоб жить – ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить – я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу”.
Тим духовним паралітикам, які світло хочуть зробили собі прислугою, щоб воно підсвічувало темряві робити діла темні, як би вони не пнулись у своїй пихатості, – ніколи вам своїм квачем, за Симоненком, не підмазати чистоту неба. Їм того не збагнути, що є Україна, на її вівтар поклали життя найкращі дочки й сини, які ніколи не благали пронести Україну мимо них. Спивали тую чашу до дна. І тому у тому спиванні криється, що ще не вмерла Україна, не вмерла і не вмре.
Від духовної Волинської ради Дмитро СЕБІЙ