Попри те, що у Володимирі близько 80 людей з інвалідністю пересуваються на візках, побачити їх на вулицях міста можна вкрай рідко. Адже більшість життя вони проводять у своїх чотирьох стінах. Та для 21-річного Олександра Ващука не існує жодних бар’єрів у вигляді бордюр чи сходів, які навчився долати. Його найчастіше можна побачити на стадіоні, у спортзалі чи на майданчику, де він постійно тренується. Непосидючий юнак на власному прикладі доводить, що інвалідність – це не вирок. Адже навіть прикуті до візка можуть жити на повну, реалізовуючи себе у різних сферах.

   Олександр втратив можливість ходити незадовго після того, як почав робити перші кроки. Перенесена в дитинстві вірусна хвороба дала ускладнення у формі паралічу нижніх кінцівок. Пам’ять про те, як Сашко ходив на своїх ногах залишилась лише на відеозаписі, який відзняли батьки, коли йому  виповнився рік. Про своє дитинство він воліє не згадувати, адже минало воно позбавленим багатьох звичних для дітей радощів. У школі навчався на індивідуальній формі, тож вчителі приходили до нього додому. Інколи хлопця відвідували і однокласники, котрі казали йому, що заздрять через те, що Сашку не треба щодня сидіти на уроках.  А він, натомість, з острахом міркував про своє майбутнє, яке видавалось йому у сірих тонах, бо після закінчення школи не знав де зможе себе реалізувати.

   – Раніше навіть не думав, що зможу займатись хоч якимось видом спорту, а спортсмени-паралімпійці здавались мені  людьми із надможливостями. Та одного разу під час прогулянки на стадіоні спостерігав як підлітки грають у баскетбол і у мене виникло настільки сильне бажання спробувати і собі, що, переборовши страх і сором, попросив у однієї з дівчат м’яча, аби закинути його до кошика. Радості не було меж, коли у мене все вийшло! Це свого роду був переломний момент. Потім почав самостійно тренуватись на брусах та турніку, де підтягувався та віджимався, поліпшуючи свою фізичну форму, – розповідає юнак.

- реклама -

Коли Сашку було 19,  тренер спорткомплексу «Олімп» Валерій Рудись запропонував йому поїхати на навчально-тренувальні збори з паралімпійського біатлону до Західного реабілітаційно-спортивного центру в Сянках, що на Львівщині. Хлопець спершу вагався, адже вважав, що йому вже пізно йти у професійний спорт, утім, зрештою, поїхав і лишився там тренуватись після того, як пройшов відбір до команди біатлоністів. У постійних тренуваннях минув цілий рік – два тижні Олександр перебував на базі, потім два тижні відпочинку вдома, після чого знову повертався до тренувань.

   – Тренуватись починав у теплу пору року, коли вже нема снігу, тому використовували спеціально сконструйовані крісла на роликах, утім справжнє задоволення від спорту став отримувати взимку, коли вже можна було спускатись сніговими гірками, відчуваючи при цьому неймовірний адреналін, – ділиться Олександр.

Навесні минулого року Сашко вирішив припинити заняття професійним спортом після того, як не потрапив до основного складу команди. У чемпіонаті України із зимових видів спорту у своїй категорії спортсмен посів сьоме  місце. Проте зараз він анітрохи не шкодує про час, який  присвятив біатлону, адже за рік у нього з’явилось багато нових знайомств та нових умінь. Сашко каже, що став значно витривалішим та впевненішим у собі. Окрім цього, колеги-паралімпійці навчили хлопця самостійно підійматись сходами на візку та долати інші перешкоди.

   – Раніше мешкав з родиною у багатоквартирному будинку на четвертому  поверсі. Спускатись на візку навіть ліфтом було складно без сторонньої допомоги. Вже не кажучи про те, щоб заїхати до якогось магазину. Тож свій старий габаритний візок подарував після того, як  отримав новий більш легкий та мобільний на паралімпійській базі. Мені пощастило, адже його вартість становить близько 100 тисяч гривень. Тому самостійно придбати подібний «транспорт» було б непросто. Свободу пересування на новому візку мені допоміг опанувати паралімпієць Василь Кравчук, за що йому дуже вдячний, – ділиться Олександр.

Із закінченням кар’єри у професійному спорті, Сашко не припинив тренуватись –  улітку двічі на день ходив на спортивний майданчик третьої школи, намотував кола на стадіоні і навіть узяв участь у чотирьох  забігах. У День міста подолав 10 кілометрів у пробізі, який організувала Володимир-Волинська птахофабрика. Найбільш травматичним для нього видався півмарафон у Бресті, в якому  брав участь у вересні минулого року. На одному зі спусків юнак втратив рівновагу, втративши від удару свідомість.

Попри інвалідність, Олександр Ващук не «сидить» у батьків на шиї, а самостійно заробляє кошти. Уже пів року працює викладачем у міжнародній онлайн школі англійської мови SKYENG. Досконало оволодіти іноземну мову йому допомогли різні онлайн курси, які самостійно проходив, починаючи з 16 років. За його власними підрахунками, Сашко вивчив мову приблизно за три тисячі годин. Повірити у те, що він досконало розмовляє англійською, хлопцю допомогли знайомі канадійці, яким він проводив екскурсію Володимиром. Невдовзі після цього Олександр подав своє резюме в онлайн школу і тепер має десятки учнів з усього світу, з якими спілкується скайпом та у спеціальних програмах.

   – Мої учні це надзвичайно цікаві люди різних професій та різного роду діяльності: від студентів до пенсіонерів. Особливо захоплює 59-річна учениця, котра веде дуже активний спосіб життя, ходить у спортзал та вчить іноземні мови. Є серед учнів і успішний бізнесмен, і вчений, і модель, котра веде популярний відеоканал в ютубі. Приємно, що усі вони відмічають прогрес після занять зі мною, – зазначає Олександр.

Двічі на тиждень Сашко займається із десятком своїх учнів, від яких теж черпає чимало цікавого. Із настанням холодної пори року, коли стало некомфортно займатись надворі, придбав абонемент у «Спортленді», де тричі на тиждень тренується із професійним тренером Петром Кравцем. Його Олександр називає своїм найкращим тренером, адже той  зумів розробити ефективний  комплекс вправ, враховуючи усі особливості здоров’я юнака. Завдяки  новому тренеру Сашко опанував багато нових вмінь, зокрема, підтягуватись на турніку зі своїм візком, котрий пристібає до тіла спеціальним ремнем.

– Переконаний, що для візочників перешкодою для пересування і вільного життя є не лише погана інфраструктура та незручні пандуси, а і ті, бар’єри, які вони самі собі ставлять в голові, – підсумовує Олександр. – Я  теж багато років просидів удома, закрившись, наче равлик у мушлі і навіть подумати не міг, що зможу чимось займатись та досягати певного успіху. Але зараз переконаний, що нам усе під силу. Варто тільки цього дуже захотіти.

 

Тетяна ІЗОТОВА.

 

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

4 × пять =