Нині ми святкуємо 32-гу річницю Незалежності України. Впродовж століть з покоління в покоління українці захищали свою землю. Ми ніколи не вели загарбницьких воєн, але давали відчутну відсіч ворогам. Нашу волю та свободу боронили князівські дружинники, звитяжні козаки війська Запорізького, легендарні мазепинці і січові стрільці. У двадцятому століттю прапор боротьби несли вояки УПА, і ось вже у двадцять першому столітті дев’ятий рік Збройні Сили України продовжують виборювати її незалежність. Тут і зараз ціною життів наших захисників кується така омріяна перемога над російським окупантом.
Ми зібрали розповіді про тих, хто удостоївся найвищої державної нагороди – «Золотої зірки» Героя України, користуючись різними джерелами, про їхні подвиги писали і місцеві, і всеукраїнські видання. На жаль, усі ці учасники російсько-української війни відзначені найвищою нагородою України посмертно.
Комбриг 51-ої бригади Павло Півоваренко, для якого армія була сенсом життя
Полковник Збройних сил України, Герой України (2021, посмертно).
Командував танковими підрозділами – від взводу до батальйону. Війну 2014 року зустрів на штабній посаді у Києві, зголосився добровольцем поїхати до зони бойових дій. Був згодом призначений в.о. командира 51-ї механізованої бригади.

Полковник Пивоваренко був вимогливий до себе та до своїх людей. Військова служба для нього, була, без перебільшення – сенсом життя. Батьки комбрига рано пішли з життя, і тому він виховувався спочатку в інтернаті в Одесі, а потім – старшою сестрою. Дружина Павла Васильовича також працювала у ЗСУ.
У 20-х числах липня 2014 року 51-а бригада разом з іншими підрозділами звільнила міста Сєверодонецьк та Лисичанськ, а також важливий залізничний вузол станцію Попасна. Загалом бійці Півоваренка повернули під контроль України понад 20 населених пунктів. Втрати бригади були порівняно невеликими. А ось у супротивника були досить відчутні. Так, у центрі Сєверодонецька солдати 51-ї знайшли два великих автобуси, забитих доверху тілами загиблих сепаратистів та російських добровольців.
Після взяття Мар’їнки частинам 51-ї бригади, що були під командуванням полковника Павла Півоваренка, надійшов наказ вирушити в район Іловайська. 29 серпня полковник виходив разом з українськими вояками з оточення але, на жаль, загинув. Тривалий час вважався зниклим безвісти. Був період, коли почалось цькування і зниклого безвісти комбрига, і всієї 51-ї бригади.
Його поховали на Кушугумському кладовищі у Запоріжжі, як неідентифікованого № 3191. Наприкінці 2014 року ДНК-експертиза показала, що загиблий під цим номером– це Павло Васильович Півоваренко. У 2016 році його перепоховали з почестями.
Олександр Лук’янович знищив близько тридцяти одиниць ворожої техніки
Солдат 14-ї окремої механізованої бригади ЗСУ, Герой України (2022, посмертно).
Олександру Лук’яновичу було 33 роки. В мирному житті він працював електриком на залізниці. Захищати Україну рвався ще у 2014 році, коли почалася війна на Донбасі. Та на роботі надали бронювання, оскільки був хорошим фахівцем. Та й у сім’ї чекали поповнення. Втім, у вересні 2021 року Олександр підписав контракт із ЗСУ. Служив у 14-й окремій механізованій бригаді. Пройшов навчання і взимку 2022 року, після новорічних свят, вирушив з побратимами на полігон.

24 лютого в день повномасштабного вторгнення Олександр у складі колони військ їхав обороняти Київ. Дружині телефоном розповів, що люди, які евакуйовувалися, зупинялися і вітали воїнів, вигукуючи патріотичні гасла. Зізнався, що не очікував на таку підтримку людей.
Його побратим Максим, якому пощастило вижити після важких поранень, розповів, що вони отримали наказ висуватися на позиції. І коли прибули на місце, їм назустріч виїхали два ворожі танки. Зав’язався бій, ворогу вдалося підбити їхню техніку, але Олександр зманеврував і дав відсіч. Нерівний бій тривав понад дві години. Екіпаж танка Олександра Лук’яновича знищив близько тридцяти одиниць ворожої техніки. Здавалося, найгірше позаду. І саме у цей момент вдарила авіація.
Залишилася дружина, донька та маленький син. 28 червня 2023 року в День Конституції України, президент України Володимир Зеленський передав орден «Золота Зірка» членам родини загиблого Героя України.
Костянтин Мрочко згорів разом з танком
Солдат Збройних Сил України, учасник російсько-української війни, Герой України (2022, посмертно).
Війна для танкіста Костянтина Мрочка розпочалась на тридцятий день його народження – 9 квітня 2014-го року.

Чоловік служив у 14-й окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого, у танковому екіпажі “Лесик”. Костянтин Мрочко відбив кілька ворожих панцирників окупантів, а ще декілька заманив у болото. Також йому вдалося вивести колону українських танків через мінне поле у Дебальцеве на Донеччині, пройти запеклі бої у Мар’янці та Маріуполі у 2014 році.
У 2015 році після служби армії боєць на чотири роки переїхав до Ізраїлю, де працював на будівництві та заснував екоферму.
Мама бійця Алла Мрочко пригадує, що рік відвоювавши, Костянтин повернувся додому. Казав, що це все так не закінчиться, що буде повномасштабна війна і він піде воювати. На жаль, так і сталося. Рідних до неї готував вже за місяць і сам повернувся на Волинь з Ізраїлю.
Констянтин пішов на фронт у перші дні повномасштабного вторгнення. У військовій частині познайомився з новим екіпажем і став членом екіпажу танка “Фагот”. Разом з побратимами боролися за звільнення Київщини поблизу селища Макарове. Матір пригадує слова сина, що було нестерпно важко та небезпечно. Це була сіра зона, яка постійно обстрілювалась. Там все було заміноване.
Фатальним для Костянтина виявився один з боїв, коли окупанти таки прорвали оборону під селищем Макарове та хотіли зайти в Київ.
“Костя був дуже відчайдушним. Як виявилося потім, вони з побратимами просто йшли на противника всліпу. Коли мій син загинув, то разом з його танком був ще один. Їх обстрілювали росіяни, бронетехніка горіла. Танк Кості, на відміну від того іншого, не зірвався, в середині не було боєприпасів. Та це не врятувало його життя”, – наголошує матір загиблого.
Алла Мрочко сина так і не поховала. Його тіло згоріло разом з танком. Уся сім’я рік намагається повернути його останки. Так і не вдалося.
У річницю звільнення Бучі, 31 березня 2023 року, президент Володимир Зеленський вручив рідним Костянтина звання Героя України та нагородив його орденом “Золота зірка”.
Після загибелі сина сім’я Костянтина не переставала спілкуватися з його працедавцями та друзями в Ізраїлі. Так жінка дізналась, що на його честь там назвали напій.
“Живе вино “Костя” присвячене пам’яті нашого дорогого друга Кості Мрочка. Він був опорою нашої органічної ферми “Лев-Адам”, сильною людиною з великим серцем і неперевершеною майстерністю”, – пишуть на зворотній стороні етикетки напою.
Легендарний танкіст князівської бригади Олександр Цюпак
Майстер-сержант Збройних сил України, Герой України (2022, посмертно).
Армія для Героя була покликанням. Пройшовши строкову службу, Олександр вирішив стати професійним військовим та підписав контракт.

Його війна почалась ще у квітні 2014-го, коли терміново викликали до військової частини. Тоді отримав непросте та відповідальне завдання: організувати ротно-тактичну групу та навчити людей воювати. Зрештою, за роки війни підготував стільки ж злагоджених та професійних екіпажів, скільки було хвиль мобілізації. Завжди залишався товаришем «вихованцям» та навіть підвозив снаряди, де б вони не були- в Іловайську чи Красногорівці…
Майстерність підтверджувалась численними нагородами. Двічі, у 2017-му та 2018 році, підрозділ Олександра Цюпака відзначався як кращий танковий взвод у ЗСУ. Також Олександр зі своїм підрозділом двічі представляв Збройні Сили України на міжнародних танкових змаганнях «Сильна Європа», які відбувалися на полігоні Графенвер в Німеччині.
Із початком широкомасштабного вторгнення росії Олександр захищав Київщину. 11 березня 2022-го танковий екіпаж під керівництвом Цюпака знищив кілька одиниць бронетехніки противника в Наливайківці. Також ефективно відбивав ворожі атаки він і в напрямку Макарова.
Майстер-сержант Олександр Цюпак загинув унаслідок шквального артилерійського обстрілу.
Рідні розповідають, що понад усе Олександр мріяв, аби закінчилась війна. У тому, що перемога за нами, – не сумнівався ні на мить!
Роман Марценюк героїчно загинув разом зі своїм командиром
Солдат Збройних сил України, Герой України (2022, посмертно).
Роман став до військових лав у 28 років за прикладом брата Івана. Служив на посаді навідника танку 14-ї окремої механізованої бригади. Не маючи за плечима досвіду строкової служби, швидко оволодів військовою спеціальністю, здобув повагу та авторитет серед бойових товаришів.

З початком повномасштабного вторгнення росії Роман захищав Київщину у складі танкового екіпажу, який очолював командир танкового взводу майстер-сержант Олександр Цюпак. 11 березня 2022 року цей екіпаж знищив кілька одиниць бронетехніки противника у селі Наливайківка, також ефективно відбивав ворожі атаки в напрямку Макарова.
На жаль, унаслідок шквального артилерійського обстрілу їхній Т-64 було підбито, з екіпажу вдалося врятуватися лише пораненому механіку-водію, а солдат Марценюк та його бойовий командир загинули.
Так в один день два танкісти стали Героями. Їх із воїнськими почестями навіть поховали в один день.
«Веселий, приязний, активний, завжди готовий допомогти й підтримати, – так нині згадують однополчани про солдата Романа Марценюка. А ще згадують, що в бою з лютим ворогом – виявив хоробрість, відвагу та професіоналізм, гідні найвищої державної нагороди…
Сергій Сучков воював, як хитрий лис
Старший лейтенант Збройних сил України, Герой України (2023, посмертно).
Батько Сергія був кадровим військовим, таку ж дорогу обрав і він. Вже у сьомому класі Сергій отримав розряд з парашутно-десантного спорту. Згодом навчався на факультеті військової розвідки у Київському загальновійськовому воєнному училищі. Через сімейні обставини покинув службу у званні старшого лейтенанта, маючи за плечима 260 стрибків із парашутом.

Восени 2020 року Сергій Сучков повернувся на службу, став командиром другого розвідвзводу 14-ї ОМБр, брав участь у бойових діях на луганському напрямку. А у лютому 2022-го воїн зустрів повномасштабну війну на Київщині.
Побратим Сучкова Ігор Скучинський розповів, що коли його групі вдалося вийти з оточення, то зустрілись із групою Сергія на Житомирщині. Відтоді тримались разом. Потім розвідники отримали завдання зупинити колону бронетехніки, яка рухалась у напрямку Житомира з наміром відкрити додатковий фронт. “Я не бачив кінця цієї колони”, – каже Ігор Скучинський. Героїчними зусиллями воїни виконали завдання, лише санітарних втрат у росіян було приблизно 730.
Згодом командування було вражене, дізнавшись, що серед бійців немає навіть поранених. Тоді всю групу було відзначено нагородами, Сергій Сучков отримав орден “За мужність” III ступеня”.
Ігор Скучинський каже, що Сергій воював, як хитрий лис – продумано, хоробро. А ще був спокійним та виваженим. Часто радив: “Не спіши жити! Бо що швидше людина живе, то швидше старіє”. Або ж по-філософськи казав, що не варто “кидати слова в космос”. І багато розповідав про свою кохану Тетяну й дітей, він мріяв про спокійне сімейне життя”.
Дружина воїна, пані Тетяна, пригадує, що якось Сергій не виходив на зв’язок протягом трьох днів. Востаннє вона розмовляла з чоловіком першого травня минулого року. “По голосу розуміла, що він морально дуже пригнічений, хоч нічого такого не казав”, – ділиться жінка. А ввечері Сергій Сучков зателефонував Ігорю Скучинському: “Друже, я так втомився, у мене погане передчуття”. Ігор заперечив: “Веніамінович, ви ж казали не кидати слова в космос! Ви просто втомились”. А Сергій відповів: “Ні, Ігорку, мені здається, це мій останній вихід”…
“Сучков – 200”, – таке повідомлення отримав Ігор Скучинський від побратима третього травня о 22.05. Ігор дізнався, що Сергій завів углиб лісу три розвідгрупи. З ним залишився “кістяк” – восьмеро бійців прикривали відхід основних сил, вступивши в бій з російськими спецпризначенцями. Розвідників накрили з реактивного вогнемета. Основна група відійшла, Сергій з побратимами врятував її ціною власного життя. Він згорів живцем…” Тіло воїна вдалося ідентифікувати за його натільним хрестиком.
П’ятого травня минулого року командування частини скерувало подання про присвоєння Сергію Сучкову Зірки Героя. Більш ніж через рік указом президента бійця нагородили – посмертно.
Андрій Нікончук захищав Київську ГЕС
Солдат Збройних сил України, Герой України (2022, посмертно).
Андрій Нікончук був в числі тих, хто в перші години повномаштабного вторгнення відбивав навалу ворога на підступах до Києва.

У ніч на 24 лютого 2022 року зенітний ракетний підрозділ Збройних Сил України, у складі якого служив солдат Андрій Нікончук, ніс бойове чергування в районі міста Вишгорода. Воїни-зенітники усвідомлювали, що на них покладено надзвичайно відповідальне завдання: прикриття Київської гідроелектростанції – стратегічного об’єкта, пошкодження якого може спричинити величезну техногенну катастрофу – тож кожен сумлінно виконував свої обов’язки.
Аж раптом – сигнал тривоги: до позиції наближається багато повітряних суден противника! Зенітники відреагували злагоджено і професійно, підрозділ першим вступив у бій із переважаючими ворожими силами, солдат Нікончук холоднокровно та впевнено, немов на навчаннях, виконував бойову роботу з виявлення повітряних цілей. Андрій ще не знав, що цю його працю, начебто звичну і буденну для нього – досвідченого контрактника, згодом назвуть героїзмом…
Невдовзі, наштовхнувшись на опір зенітників, ворожа авіація почала уникати зони враження підрозділу. Противник змінив тактику, і близько шостої ранку підрозділ було піддано ракетному обстрілу. Одна з крилатих російських ракет, випущена з території Білорусії, вибухнула на позиції зенітників, внаслідок чого 29-річний солдат Нікончук загинув смертю хоробрих на бойовому посту…
Валентина ТИНЕНСЬКА.
Публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю редакції газети «Слово правди» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.