Новини

Як суспільству стати комфортним для військових: розмова з психотерапевткою Оленою Токарєвою

Війна, Медицина, Новини
610 переглядів

Не лише ветерани, повернувшись до цивільного життя, певний час відчувають труднощі з адаптацією до нього. Не менш дезорієнтовано почуваються воїни, які на кілька днів приїжджають з передової у тилові міста й села у відпустки. За той короткий час їм доводиться вирішувати купу справ. А ще хочеться набутися з рідними чи й просто, наскільки це можливо, відпочити. Але до ритму цивільного життя звикнути нелегко.

Як поводитися з близькими і знайомими, які приїжджають із фронту у відпустку? Що варто змінити суспільству, щоб почувалися вони в ньому комфортно? Про це і не тільки говоримо із практичною психологинею, психотерапевткою, фахівчинею із воєнної травми Оленою Токарєвою.

«Універсальних рецептів не існує», – зауважує вона. Кожна особистість, у формі вона чи в цивільному, має власні потреби й уподобання у спілкуванні. На всіх по-різному діє війна. Буває, люди не хочуть проговорювати отриманий на ній досвід. А буває й навпаки: прагнуть виговоритися.

«Тож дуже важливо дати цю можливість, вислухати, не закривати тему. Буває, на дружніх посиденьках воїн починає говорити про війну, друзям незабаром стає нудно, і вони такі «ну так, ясно, добре, ти давай розслабся, забудь про то все». І це звучить як байдужість, знецінення», – пояснює Олена.

Психологиня підкреслює, для військових на фронті тамтешня реальність більш чітка і зрозуміла: є біле, є чорне, є свої, є вороги. А в цивільному житті працюють соціальні ігри, інша комунікація. Багато людей відгороджується від теми війни, не хоче про неї говорити. Їм не болить, бо ж не вони втрачають близьких, друзів, побратимів. І ставляться до цього десь так: «Я ж доначу, чого ви ще від мене хочете?».

«А хлопці й дівчата приїжджають з пекла, – продовжує Олена. – Вони там не за якусь чужу країну воюють, не як найманці, а за цю, за нас. І суспільство має бути так само включене у це, яке і включені у боротьбу вони».

На третьому році повномасштабної й одинадцятому році фактичної війни досі у суспільстві не закриті запити на підтримку військових. Чому не налагоджена систематична психоемоційна підтримка військових з інших міст, які лікуються (а отже – постійно перебувають) у нашій лікарні й почуваються тут самотніми? «Знаю, що їх навідують віряни однієї з протестанських церков, привозять їжу. Ні, вони й без того не голодували б, але ці відвідини для них – це про увагу, тепло, людяність», – зауважує Олена.

Інше велике «чому» – це відсутність окремих місць для психологічних консультацій, де б військові могли, власне, виговоритися, навіть коли приїжджають додому на короткий час. Їм важливо відокремити це від особистого середовища і простору, бо більшість захисників не хочуть нести війну в дім і розповідати про пережите дружині, дітям, батькам. «Тому часто військові з цією метою йдуть на прийом до сімейного лікаря – не тому, що його турбує щось фізично, а тому, що потребує виговоритися комусь чужому», – каже Олена.

Якщо способи підтримати людину, яка прийшла з фронту у відпустку, індивідуальні, то чи є якісь універсальні правила щодо того, чого точно категорично не слід робити? «Запитувати «скількох ти вбив?» або «чи ти вбивав». Це однозначно табу. Не можна просити «розкажи щось страшне з війни», – перелічує Олена. Зрештою (тут уже розвиваю тему від себе), якщо кому бракує «гострих» відчуттів, той може мобілізуватися й відчути війну на власній шкурі.

«Ідеально у такій ситуації – дати людині відчути, зрозуміти, що ви є, ви поруч. І якщо потрібна допомога – готові її надати, просто нехай скаже, як саме. Бо комусь на ті три дні відпустки хочеться рванути в Карпати з друзями і забути про все. А хтось хоче просто побути на самоті, вдома, у рідних стінах. Тому обов’язково слід запитувати, чого людина бажає», – пояснює психологиня.

У деяких суспільствах розвинута традиція – військовим, навіть незнайомим, дякувати за їхній подвиг. У нас вона ще тільки формується, і кожен обирає власний спосіб виразити цю вдячність.

Є люди, які на такий випадок носять дрібні гостинці (наприклад, цукерки) і при нагоді дарують хлопцям чи дівчатам у формі. Хтось прикладає руку до серця, хтось намагається потиснути руку, сказавши «дякую». А яка із цих форм є найдоречніша?

«Не всім комфортно заговорити до незнайомої людини чи кинутися до неї з обіймами, – каже Олена. – Але що точно слід робити – не відводити очі. Цивільні часто намагаються не дивитися на військових, бо не знають, як зреагувати. Що ж, ви не мусите бурхливо проявляти емоції, просто не вдавайте байдужість, бо вона боляче зачіпає. Якщо є можливість сказати «дякую» словами – це чудово. А ще краще – подякувати вчинком. Наприклад, пропустити поперед себе у черзі. Чи оплатити проїзд у маршрутці, якщо водій вперто не хоче брати ветерана. Або не взяти грошей за якусь послугу. Зрештою, та «послуга», яку роблять для нас наші захисники, безцінна».

«Насправді ми ніби й дуже часто говоримо про те, що вдячні військовим, – зауважує психологиня, –  але радше йдеться про якийсь уявний образ воїна-захисника. А коли цей військовий стоїть поряд, живий, із плоті-крові, зі своїм неідеальним характером, ми нерідко знецінюємо його». Іноді ті самі люди, які на урочистостях складають шану Героям, кидають зневажливе «хєрої», побачивши їх у коридорі установи. Яке суспільству навчитися цього не робити? Як викорінити цю прикру звичку?

«Ставлення для військових має базуватися на тих самих загальнолюдських цінностях, що й до всіх інших, – зауважує Олена. – Якщо ти вихований на них,  то до кожної людини, байдуже, у формі вона чи ні, ставитимешся з повагою, апріорі. А якщо людина у формі якось неадекватно ситуації поводиться, і ти відчуваєш у собі здатність переговорника,  то можеш спробувати підійти, заспокоїти. Якщо ж ні – викликаєте якогось чергового чи відповідального по закладу, в якому ви перебуваєте, і він чи вона має володіти алгоритмами, як поводитися у такій ситуації. Людина з нервовим зривом – така сама людина, як і без. До неї треба однаково ставитися з повагою».

Із досвіду спілкування та роботи з військовими Олена зауважує, що багато проблем, які їм допікають, можна було доволі просто розв’язати. Скажімо, чимало захисників і захисниць мають проблеми зі сном, і коли потрапляють додому, просять виписати їм «сонники» – пігулки, які можуть налагодити його. Але зробити це може лише лікар – отже, людині треба  йти в чергу, брати талончик, сидіти-чекати під кабінетом, витративши на це значний шматок короткої відпустки. «Лікарі нашої «первинки» намагаються максимально проявити розуміння – скажімо, якщо  під час прийому виходять в коридор і бачать у черзі військового, то запрошують у кабінет поза чергою. Але, вочевидь, цю проблему можна було б розв’язати більш системно», – міркує Олена.

Психологиня каже: суспільство має стати зручним для військових. Не в сенсі, дарувати їм різні бонуси і «плюшки», але принаймні нормально, доступно, повною мірою виконувати свої обов’язки. Оце буде одним із проявів вдячності.

Загалом же, зауважує Олена Токарєва, у світі напрацьовано достатньо ефективних практик реабілітації військових, їхньої адаптації до цивільного життя, які можна і варто впроваджувати у нас. Ту ж саму декомпресію, яку практикують у збройних силах країн НАТО. Фактично це створення для солдатів «третього місця розташування», проміжного між бойовими позиціями та цивільним життям. Зазвичай на період декомпресії їх селять на військовій базі, у готелі абощо – спокійному місці, де водночас зберігається військова дисцпліна, але у пом’якшеному форматі, а також обов’язково діє сухий закон. Там хлопці й дівчата можуть відіспатися, розслабитися, обов’язково попрацювати у психотерапії. І вже потім повертатися у цивільне життя. Це допомагає зробити цей перехід більш лагідним.

В Україні в окремих підрозділах також практикують декомпресійні заходи, але наскільки добре – залежить від керівництва, розповідає моя співрозмовниця, яка служить в НГУ.

Буває нерідко, що людей селять у радянських санаторіях і лишають самих на себе, а вони всі дні перебування там просто зловживають алкоголем. Частіше ж узагалі про декомпресію не йдеться, і людина, яка ще позавчора була в окопі, сьогодні йде вулицею мирного тилового міста, а через три дні знову зануриться у бойові дії. Звісно, це недобре впливає на психологічний стан.

Гострою проблемою, що стосується, зокрема, ментального стану воїнів є зловживання алкоголем. У бойових умовах часто це єдиний доступний спосіб зняти напруження і стрес – і він лишається з воїном навіть коли той повертається у мирне місто, перетворюючись у залежність. «Світовий досвід, у тому числі й роботи з військовими та ветеранами, доводить, що найефективнішим способом боротьби з цією залежністю є підхід товариства «Анонімних Алкоголіків», і такі спільноти на одинадцятому році війни мали б уже працювати повсюдно. Але поки що державна робота у цьому напрямку провалена», – констатує Олена.

Фундаментальну основу, на якій базується вся наша розмова, можна сформулювати приблизно так: це не військові і ветерани, повертаючись із війни, мають підлаштовуватися під мирне життя. Це суспільство має змінюватися так, щоб люди, які відвертають від нього війну, почувалися в ньому комфортно. «А головне – пам’ятати про принцип «Нічого для нас без нас». І перш ніж впроваджувати якусь ідею, ініціативу чи рішення, запитати у самих військових та ветеранів, чи це саме те, що їм потрібно, чого їм бракує».

Віталіна МАКАРИК

Цей матеріал виготовлено за підтримки ГО «Інститут масової інформації» у рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up