Ізов – одне з небагатьох сіл Володимирщини, котре має залізничне сполучення і навіть власну станцію, яка є кінцевою зупинкою потягу Ковель-Ізов. Село розташоване зовсім поруч із україно-польським кордоном, оточене з усіх боків пагорбами, на яких досі збереглись ДОТи часів Другої світової війни.  А на полі, що неподалік місцевої церкви, частими гостями є «чорні археологи» з металодетекторами. Які ж таємниці приховують ці землі? Вирушаємо на розвідку до прикордонного села разом із краєзнавцем Василем Вельгусем, котрий переконаний, що саме тут знаходилось давнє літописне місто Велинь.

 Велинь не міг бути на місці Грубешова

Про те, що на території села Ізов було давнє місто, про що свідчать залишки валів – фортифікаційних споруд та давнього замку на руїнах городища, писав іще відомий краєзнавець Олександр Цинкаловський. Досліджуючи села Волині, він помітив, що понад Бугом пролягають вали висотою 8-10 метрів завдовжки до чотирьох кілометрів. Зараз ці вали збереглись лише частково, адже більшість з них були розкопані після Другої світової війни. Не збереглись також і скіфські кургани, описані Цинкаловським. Тепер на їх місці розорані поля фермерських господарств.

- реклама -

Як стверджує краєзнавець-дослідник з Іваничівщини Василь Вельгус, на цих валах могло розташовуватися місто Велинь, про яке згадують давні літописи. Від назви цього міста походить і назва краю та племені, що його населяло. Згадує народ «валінана» арабський мандрівник Аль-Масуді, що жив в Х столітті. Вважається, що знаходилося місто Велинь більш як за 20 кілометрів на захід від Володимира-Волинського, поблизу гирла річки Гучви, яка впадає в Західний Буг.

– Наші і польські історики поселяють місто Велинь на Червенській стороні, на території сучасного Грубешова. Але це є велика історична помилка, адже насправді  на цьому місці знаходилось інше давнє місто – Рубежів, яке «прикривало» місто Велинь із західної сторони, а Ладомир (теперішній Володимир) – зі східної. Про це навіть є згадка у давніх літописах, де пишеться про те, що у 568 році авари спустошили Волинь біля Рубежова. Та хіба міг політичний центр землі волинської бути таким маленьким містечком-городком, який знаходиться нині у Грубешові. Про те, що це був великий військовий стратегічний об’єкт зі складною фортифікаційною спорудою, свідчать десятиметрові  вали, що тягнуться аж на чотири кілометри вздовж Бугу, – розмірковує Василь Вельгус, поки ми міряємо поле гумовими чоботами у напрямку до кордону.

Василь зацікавився історією, особливо давніми часами, ще під час служби в армії. Та займатись вивченням і дослідженням праукраїнської історії колишній шахтар почав лише коли вийшов на пенсію. Почалось усе із дослідження власного родоводу, в ході якого дізнався, що його предки були німцями, котрі колись мешкали у Будятичах. А дослідження волинських земель, які вважає колискою України, розпочав із села Литовеж. На тамтешніх землях, історик-аматор віднайшов докази того, що колись на місці села було древнє трипільське місто Кума.

– Перша пряма згадка про місто Велинь або Волинь датується 1018 роком, коли князь Ярослав Мудрий рушив зі своїм військом проти Болеслава Хороброго – «і прийшов до города Волиня, і стали війська по обидва боки ріки Бугу». Це означає, що Ярослав з військом Буг не переходили, і що місто Волинь було на правім березі ріки, – продовжує пан Василь. – Усім відомо, що лівобережна Волинь носить назву Червенщина, від її столиці Червеня (теперішнє Чермне), яке було отримане, можливо, від імені князя-засновника. Навіть літописці чітко відрізняли Червенську і Волинську землі.  Це дає  підстави вважати, що місто Велинь ніколи не було на лівім березі Бугу, а воно було на правім, з волинської сторони, яка і отримала назву від цього міста.

«Рай» для «чорних археологів»

Коли ж ми дістались колючої загорожі у тому місці, де, як вважав пан Василь, були високі вали, нас спіткала невдача, адже жодних підвищень, які здавалось, були на гугл карті, там не виявили. На зворотньому шляху, який, знову ж таки, пролягав через поле, помітили прикордонника, котрий прямував у наш бік. Чоловік представився Віктором та попросив пред’явити паспорти. Як з’ясувалось, він не був попереджений про нашу розвідку, тому коли побачив людей у прикордонній смузі, мусив з’ясувати, що ми тут робимо.

Непрохані гості тут з’являються досить часто, розповідає Віктор, адже на це поле регулярно приїздять «чорні археологи». Особливо  їх багато збирається, інколи й до двох десятків, восени, коли уже зібрано врожай. «Полюють» тут за давніми монетами, найчастіше римськими і арабськими, віднаходять також багато гільз часів Другої світової війни. Цікаво, що більшість цих знахідок зосереджені в одному місці, яке займає площу у приблизно квадратний кілометр. На думку Василя Вельгуса, тут могла знаходилась торгова площа Велиня. Про це свідчать і численні уламки давньої кераміки, які ми віднайшли просто у полі.

У ході розмови з прикордонником з’ясувалось, що високі вали на межі кордону таки є, просто шукали ми їх трохи не у тому місті. Пан Віктор люб’язно погодився до них провести. Для цього нам потрібно було проїхати біля церкви, яка стоїть, наче відірвана від села, просто у полі. Чому в неї таке дивне і незручне для селян розташування, дізнались трохи згодом.

А біля самого кордону нарешті опиняємось на підвищеннях-валах, біля підніжжя яких протікає річка Ізівка, котра впадає у Західний Буг, що тече зовсім поруч за деревами. На річці, котра швидше нагадує потічок, чимало загат, утворених бобрами, яких тут водиться настільки багато, що прикордонникам доводиться час від часу розчищати їхні «дамби».

Пройшовши уздовж валів, краєзнавець Василь Вельгус остаточно переконався, що тут таки знаходилось давнє поселення, яке було тогочасним справжнім мегаполісом, що міг бути центром волинського краю. Та для більш детального дослідження, звісно, потрібні археологічні розкопки, причому по обидва боки кордону.

Покинула квартиру у місті, аби доживати віку у батьківській хаті

Не можемо поїхати з Ізова, не познайомившись з його жителями. Проїжджаємо селом, а тим часом прикордонник Віктор розказує про те, як живуть ізівчани. Він уже багато років працює на заставі, тому особисто знає кожного мешканця.

– Ось у цьому будинку живуть переселенці зі Сходу, а ось тут – пані Надія, колишня вчителька. Думаю, що вона зможе дещо розповісти з історії села, – порадив Віктор.

Несподіваним гостям Надія Пекарська, яка саме поралась у літній кухні, зраділа і одразу запросила до скромної оселі. Запросила присісти на лаву і розпочала свою розповідь:

– У річці Ізівка колись водилось багато риби, яку називали ізівкою. Від цього і походить назва нашого села Ізов, яке раніше знаходилось на самому березі річки, на території теперішньої Польщі. Коли ж після війни формувався кордон з Польщею, село було переселене далі від прикордонної смуги. Мої батьки спершу виїхали у Княгининок, а потім повернулись в Ізов та збудували тут новий будинок. Нагадує тепер про колишнє село лише церква, яка так і лишилась на місці, яке оточували будинки старого Ізова. А на другому березі Ізівки у зарослях, уже за кордоном, залишився фундамент іще більш давньої церкви, де ще моя бабуся вінчалась. У війну її розбомбили німці, бо там знаходився радянський снайпер.

Пані Надія каже, що історію села, заснованого у 19 столітті, досконало знали її батьки, які були корінними жителями, а в її пам’яті збереглись незначні спогади. Нічого невідомо жінці і про те, що на валах, які місцеві називають «горами» і які колись були значно вищими, ніж зараз, знаходилось давнє місто та замок. У роки Другої світової ці вали стали зручним місцем розташування для ДОТів, яких і досі багато збереглось навколо села.

– У роки війни мій батько воював у партизанському загоні Ковпака і дивом вижив під час Карпатського рейду. Він був кавалерист, кінь його загинув, а батько лишився живим, хоч і до кінця життя мав проблеми зі слухом через те, що був оглушений, – розповідає жінка.

Працювала пані Надія у Нововолинську вчителькою початкових класів, а повернулась до рідного села двадцять років тому, аби доглядати стареньких маму і бабусю. І хоч їх уже давно поховала, але лишилась жити у старій батьківській хаті, де кожен куточок, наче дихає сімейною історією – на ліжках із високими перинами красуються барвисті подушки, вишиті маминими руками, а на стінах висять портрети рідних. У жінки не має ні чоловіка, ні дітей, але її часто провідують родичі, тож каже, що не сумує. Утримує невелике господарство – чотири кози і козлика, свиню, три гуски і кілька курей, які охороняє вірний товариш Топік.

Вона  пам’ятає Ізов ще у ті часи, коли тут жило удвічі більше людей, було багато молоді. Був у селі і колгосп, який називався «Нове життя». Теперішні жителі  Ізова – це переважно люди старшого віку, а ті, хто ще працює, їздять на заробітки до Польщі, працюють також на шахті у Нововолинську та на залізничній станції.

Завдяки тому, що в Ізові є залізничне сполучення, село повністю не занепадає, зазначає пані Надія, хоча газ провести варто було б. Труба так і залишилась за декілька метрів до села, де мешкає близько сотні людей. Автобуси, окрім шкільного, сюди не ходять, але на дорозі біля Ізова спиняється рейсовий автобус Луцьк-Чорників. Тож місцеві жителі, якщо вибираються до Володимира, то вранці сідають на поїзд, а назад повертаються автобусом.

– Мені тут дуже подобається – тихо і спокійно. Тож хоч і мала квартиру у місті та продала її, бо повертатись туди не хотіла, – каже жінка.

Тетяна ІЗОТОВА.

На знімку: 1 – Василь Вельгус показує звідки починались вали древнього городища

2 – Надія Пекарська з вірним товаришем Топіком

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

чотири + 1 =