Новини

Та й батька не забудьте поміж тим…

Лайфстайл, Особистості
1475 переглядів

Аж ген-ген далеко, там, де морський простір цілується із яскраво-блакитним виднокраєм, бовваніє маленьким білим прапорцем цятка. Я щосили примружую очі й помічаю, що то вітрило долає глибочінь неозорого моря. Стою, чотирирічне дівчисько, своїми худенькими ніжками на узбережжі, всипаному дрібними сіруватими мушельками й такими ж  сірими камінцями; їм смачнюще червонясте яблуко, яке ледь уміщається в обох ручках; мугикаю собі якусь дитячу пісеньку, почуту з радіоприймача. При цьому не зводжу погляду з білої цятки:  вона вабить і вабить до себе, створюючи ореол таємничості й загадковості. Не дає спокою думка, як теє білеє диво могло заплисти в таку далечінь…

– Тату, скажи, а далеко до тієї цятки?, – цікавість бере мене у свої обійми без останку.

–  Якої ще цятки, доцю? Не видумуй, –  він помітно дратується, адже я відволікаю його від читання цікавезної, певне,  книжки – “Історія світового олімпійського руху” (Тато ж бо в молодості був спортсменом, а потім працював фізруком у школі).

– Я нічого не видумую,  ось подивись сам, – здається, що я ось-ось лусну з цікавості.

І Батько вглядається у морську далечінь, геть так само, як я, щосили примружує очі, потім прикладає праву руку до перенісся, притискуючи великим пальцем скроню – так, либонь, ліпше видно.

–  Еге ж, справді, вітрило плаває. Яка ж ти окаста все ж!, –  уповільнено промовляє він  і  пильно дивиться на мене, так, неначе то я стала винуватицею далекого плавання цятки.

– Тату, а далеко до нього?,  – не вщухаю.

– Овва! Ти навіть не уявляєш, наскільки далеко, – тепер і в його голосі з’являються нотки зацікавлення.

–  А ти б міг доплисти до вітрила?, – запитую, уже затамувавши подих.

– Я – так, а ти – ні, –  наче випереджаючи моє наступне запитання, відповідає Тато. – Задля того, щоб здолати таку величезну відстань, необхідно  добре тренуватися, бути дуже здоровим, сильним і ніколи не хворіти. А ще, і це найголовніше, потрібно ставити перед собою мету.

Ставити перед собою мету. І що воно таке – та мета? Хто його зна … Незнайоме слово, ємне й коротке, наче постріл, миттєво западає в мою  малесеньку чотирирічну душу.

… Від того часу промине добрих сорок літ. За усіх життєвих погод –  ясних і похмурих, спекотних і морозяних, –  триматиму я  у руках стару пожовклу фотокартку, в нижньому лівому кутку якої навскоси напис:  Чорне море, Херсонська область, Новоолексіївка, 1975 рік.  На світлині молоденькі Мама й Тато стоять по коліна у морській воді, Тато тримає мене у своїх обіймах, однією рукою тримаюся за його шию, другу відводжу в сторону, уявляючи, що лечу. У батьківських руках той лет видається таким природним, легким, упевненим. Десь на денці душі відчуваю, що фотокартка якраз зафіксувала той день, коли вперше у морській далині побачила вітрило і коли Тато вперше промовив таке незбагненне для мене слово “мета”.

А поки біла цятка на видноколі  то наближається, то віддаляється,  то  зникає, то з’являється. Мільйони запитань нуртують у голівоньці:  хто керує тим вітрилом, це дядечко чи тітонька, вони, напевно, здоровецькі, дужі й сильні, може, навіть сильніші за Тата й ніколи не хворіють, де вони взяли те вітрило, в якій крамниці продавалося воно й скільки коштувало, як вони звідтіль  довезли, а може, й донесли його до моря, як поставили на хвилі, а, головно, чи  мали вони при цім усім мету? Дещо побоююся запитати про все це у Тата й Мами, адже вони й без того вітрила називають мене чомусиком. Та й зайняті по вінця своїми побутовими справами – дарма, що на відпочинку. Татові доводиться підрихтовувати нашу автівку, адже вона потрудилася на славу, здолавши довгий-предовгий шлях від Волині до Херсонщини; він ретельно стежить за тим, щоби було все гаразд у нашому будиночку на колесах, який називається “Скіф” (він чіпляється до автівки, наче  вагончик); напинає намет, адже іноді морські вітри намагаються його знести; Матуся ходить на базарчик до місцевих, купує провізію, разом із Татом готують їсти, а ще пере, прибирає, миє посуд. У ті давні радянські часи подібна мандрівка на південь називалася “поїхати відпочивати дикарем”. Але як би там не було, літні канікули на морі з батьками були найщасливішою порою у житті, адже зігрівалася їхніми теплом, турботою й любов’ю, огорталася  піклуванням, добротою, лагідністю, вкривалася у ковдру з усмішок, приязні та цікавих розмов про все на світі. Пора, коли тебе любили  просто за те, що ти є. І за це глибока вдячність найріднішим людям, які робили все можливе й неможливе, аби я тільки мала щасливе дитинство.

Відтоді пролетять якихось три роки і перший дзвоник покличе мене за шкільну парту. Того далекого Першовересня 1978 року Тато, тримаючи мене за руку на лінійці, тихцем промовить на вушко: “Пам’ятай   – у тебе в житті  завжди повинна бути мета”. Я зніяковію, ще міцніше стисну його руку й так само тихцем на вушко запитаю: “А що це?”. І Тато, витримавши паузу, відповість: “Це те, чого ти хочеш найбільше!”.

“Гм, – думаю я собі, – а що я зараз хочу найбільше? Мабуть, щоб скорше скінчилась нудна лінійка і щоб побігти додому, де мене вже виглядає мила моя Бабусечка зі смачним гарячим обідом, а потім піти гратися  надворі з дівчатами. Ми ж тільки-но як пару днів тому ходили на склади швейки (це так називали між собою швейну фабрику), насилу впросилися, щоб нас пропустив злий дядько на прохідній, набрали  силу-силенну  обрізків  якої ти хоч тканини, і теперки можна шити лялькам  одяганочку. “Та ні, це, напевно, зовсім не мета”, –  інтуїтивно відчуваю я і постановляю собі за будь-яку ціну перед сном розпитати в Тата, якою усе ж таки вона має бути.

Я мала звичку перед тим, як іти спати до дитячої кімнати, трошки полежати із Татом – погомоніти-пожартувати, пообійматися-поцілуватися. В один із таких вечорів він міцно притис мене до себе і сказав: “Доцю, я  бачу, як тобі запало в душу оте слово “мета”, тож розповім, що це таке. Завжди у житті людини має бути щось таке величне й красиве, благородне й шляхетне, від чого завмирає дух і до чого дуже хочеться дійти самому. Це “щось” надто схоже на вітрило, яке ми з тобою, пригадуєш, бачили у морській далечині. Мета – це те, що ти хочеш досягти, чого бажає твоя душа, це те, до чого ти  будеш прагнути, на що скеровуватимеш усі свої зусилля, час, увагу. Вона має обов’язково приносити задоволення тобі й користь людям. Одного дня й не помітиш, як твоя мета й ти станете єдиним цілим. По дорозі до її досягнення дуже важливо, аби тебе підтримували рідні й близькі люди, що надсилатимуть промінчики світла й добра”.

“Яке ж дивне й незбагненне те слово й усе-усе, що з ним пов’язано”, – міркую я собі, повертаючись до дитячої кімнати. В голівці ж сновигає ще більше запитань, аніж було до розмови з Татусем.

А роки летять собі й летять.  І ось принесли війну в мою країну та мою родину. Душу огортає безкрайній сум, в серці в’ють гніздо   неспокій, відчай, самота – гидезні пташки,  цинізм, байдужість, дворушність багатьох людей – не менш гидезне братство –  переливаються через край. Укотре безсонна ніч у Києві, викликана повітряними тривогами, обстрілами й вибухами, від яких зіщулюєшся і ззовні, і зсередини. Як ракетна навала стихає, то від жаху, що насилає на нас ворог уже два роки поспіль, ані заснути, ані відпочити, ані працювати. Щоби прийти до тями, готую собі улюблений чай зі шматочками лимона, апельсина й імбиря, загортаюсь  у  картатий шотландський плед і всоте переслуховую  свого улюбленого волинського поета-пісняра, композитора, виконавця В’ячеслава Хурсенка з його піснею “Соколята”.  Митця давно вже немає на сім світі, а кожне слово, кожна інтонація відгукуються болем, змушують замислитися  про одвічне.  А надто проймають  рядки:

В роках моїх така велика сила,

Та долю не затримати нічим, –

Сини мої, візьміть мої вітрила

Та й батька не забудьте поміж тим!

Не перестаю думати про те, як усе ж таки важливо у житті взяти вчасно батьківські вітрила й повірити в себе …

Літа мої шкільні проминули так, як любив говорити дідусь: “Наче хто батогом цвьохнув”. Вісім напрочуд теплих  і  світлих років, а головно, що весь час поруч із Татом, адже він був учителем у нашій школі. На сімейній раді вирішили, що після 8-го класу спробую вступити до педучилища. Можна це зробити і без вступних іспитів, але задля того потрібно мати відмінне свідоцтво про неповну середню освіту, а в мене намічаються три четвірки: з алгебри, геометрії й креслення.

Батько відразу попередив, що за  жодних умов не випрошуватиме оцінок. Свою категоричність Він пояснював так: “Уявімо, дорогенька, що я попрошу й тобі виставлять усі відмінні оцінки. Але де тут ти, де твоя праця, де твої старання? І потім, доцю, зрозумій – я не зможу все життя за тебе просити, все життя залагоджувати твої питання. Мусиш це робити самотужки, а  там і до мети недалечко. Тож уперед!”.

І ціле літо старанно готувалася я до вступних іспитів у педучилище, ходила  займатися математикою на інший кінець міста до знаного вчителя Кузьми Карповича Бліндера (Царство йому небесне й світла пам’ять!), і проливала чимало сліз під час занять, бо важко давався мені цей предмет, і Кузьма Карпович задавав стільки домашніх завдань, що осягнути їх видавалося  суцільною фантастикою. А яким же суворим він був! Однак, то все виявилось на краще  –  на  іспиті я отримала свою законну четвірку, набрала необхідну кількість балів і стала ученицею шкільного відділу Володимир-Волинського педагогічного училища ім. А.Ю.Кримського.

Вчитися було надзвичайно важко, особливо на першому-другому курсах.  Навіть зараз, уже в зрілому віці, я іноді замислююся над тим, як таке навантаження удалося витримати. Адже необхідно було вивчати і  шкільні предмети, і предмети профільні, і займатися практикою у школі. Й уся ця праця була присмачена неймовірною вимогливістю моїх викладачів – Івана Гавриловича Губаря, Юрія Федоровича Гудзенка, Валентини Григорівни Сидорко, Ніни Іванівни Туркевич, Ірини Олександрівни Єднорал, Кузьми Карповича Бліндера та багатьох інших. Я молюся за упокій їхніх душ. Не було б цих Людей, не було б і мене …

А ще … Ще мені потрібно було відвідувати всі заходи, які провадилися в училищі, детально занотовувати їхній перебіг і від руки готувати дописи до рідної міськрайонної газети “Слово правди”. 12 січня 1988 року я дебютувала зі своєю першою заміточкою-етюдом “І знову настає вечір…”, відтоді й захопив мене газетярський  вихор у свої міцні обійми. За якийсь рік стала позаштатним кореспондентом,  мої замітки  почали з’являтися мало не в кожному номері тодішнього щоденного видання.

Незчулася, як активне училищне життя понесло мене назустріч  меті, як ми з нею стали одним цілим. Це якраз те, про що говорив Тато: “Завжди у житті людини має бути щось таке величне й красиве, благородне й шляхетне, від чого завмирає дух і до чого дуже хочеться дійти самому. Це “щось” надто схоже на вітрило, яке ми з тобою, пригадуєш, бачили у морській далечині. Мета – це те, що ти хочеш досягти, чого бажає твоя душа, це те, до чого ти  будеш прагнути, на що скеровуватимеш усі свої зусилля, час, увагу. Вона має обов’язково приносити задоволення тобі й користь людям”.

Усі чотири роки навчання мета гойдала мене на своїх крилах, то підносячи до неба, то опускаючи до землі, то додаючи сил і снаги, то жбурляючи у  безодню страху й невпевненості. Вона не відпускала й тоді, коли дехто з оточення скептично ставився до напрацювань, відверто кепкував із них і не вірив, що ціль досягненна.  Але найважливішим було те, що в мене вірили мої рідні, і чи не найтвердішою була  Татова віра.

Він переконував у тім, що в житті завше треба мати міцне й потужне вітрило, за яке ти будеш міцно чіплятися і яке проводитиме тебе крізь життєві  шторми й буревії.  І коли я зазнавала невдач, після яких не мала сили підійнятися, і коли зневіра роз’їдала душу, після чого  перетворювалася на пустку, він простягував мені свої вітрила. Й коли Тато вже зістарився, а я подорослішала, ми разом вслухалися в оту пісню В’ячеслава Хурсенка, й сльози котилися по наших  щоках  –  ми ж бо разом ішли до мети, розправляючи крила й долаючи негоду!

… візьміть мої вітрила

Та й батька не забудьте поміж тим!

… А поки 1975 рік. Чорне море, Новоолексіївка, Херсонщина. Молоденькії й щасливії Мама з Татом, я у Тата на руках, і мою чотирирічну душу тривожить хіба те, як би так акуратно зайти трішки вглиб, щоб знайти великі ребристі мушлі й зробити собі з них намистечко.

Та ще не встигає око відірватися від розмаїтого морського дна, всіяного дрібненькими кругленькими камінцями, сіруватими мущельками, огидними водоростями, в яких заплутуються ноги,  і не менш огидними слизькими медузами, що обпікають шкіру, як погляд мій знову прикипає до маленької білої цятки у морській далечині. Вітрило то зникає, то з’являється. У той час, коли не бачу його, враження таке, начебто воно розчиняється у сонячному світлі, підноситься високо до неба, аби плисти собі блакитними кучерявими хмаринками, що так нагадують зефір. Як тільки трикутна біла цятка знову з’являється на видноколі, душа радіє – так-так, це ж сонечко награлося собі нею досхочу та й відпустило у морські володіння. І сердечко моє спокійне, і можна продовжувати ходити уздовж берега в пошуках незвичайних мушель,  і  тримати в ручках велике червонясте яблуко, яке, здається,  мені не з’їсти ніколи.  І підіймати з води на світ Божий незугарні мушлі, і кривитися через їхню непривабливість, і знову й знову жбурляти їх на дно, повертаючи таким чином у власність морським чудовиськам. При цім заспокоювати себе думкою: “Ну й що з того, що потрапляють мені  некрасиві  закам’янілі мешканці?! Ось мій Тато запливе далеко-далеко й знайде  неймовірної краси мушлі! А, може, й пощастить йому підплисти до білого вітрила…”.  І від цих емоцій, відчуттів, розмислів так  хороше робиться на душі, так млосно стає, що, здається, немає на світі щасливішої дівчинки, ніж я!

За деякий час так і сталося:  Татусь  поплив дуже далеко, тільки за помахами рук, що здіймалися над хвилями,  можна було здогадатися, як нелегко підкорюються йому морські простори, на якусь мить зникав із поверхні води, і тоді я знала, що то він пірнає аж на самісіньке дно в пошуках красивих мушель і камінців. Від того чекання сердечко випурхувало із грудей! І ось Тато вертається – знайомі обриси знову з’являються над гладдю води, знову помахи рук долають великі й малі хвилі, дедалі ближче підпливає до берега.  А уся моя увага спрямована на його  міцно стиснутий  кулак.

– На ось тобі, доцю, тримай, – каже Тато й  простягує величезну  красивенну мушлю. – Королівська!

– Яка ж красива!, – захоплено вигукує Мама. – Це ж, певне, глибоко довелося пірнати, щоби  вичепити таке чудо.

– Еге ж, звідсіль кілометрів зо два буде, –  відповідає він, лукаво підморгуючи мені.

… Я тримаю у руках  сіру ребристу мушлю, саме таку, про яку мріяла, і щастю моєму немає меж! Якщо уважно придивитися, можна побачити на поверхні білі тоненькі прожилки  й  маленькі  чорнуваті плямки, що тільки додають цьому морському створіннячку принади та чарівливості.  Лише те й роблю, що воджу пальчиками по виступах, захоплююся пірамідальною формою, пробую на язик, підношу до сонечка, аби роздивитися ретельніше, що там усередині. Й повсякчас тримаю у стиснутих долоньках, бо мені видається, що мушельці було холодно на морському дні, відтак її  конче  необхідно зігріти.

Приношу знахідку до намету: то там її покладу, то сям, то піду на узбережжя потайки від батьків, щоб промити її, то бігцем вертаю і дмухаю щосили, аби швиденько висушити, то притулю до себе й цілую, то обережно шкрябаю нігтиками, то щось промовляю до неї … Овва! – теперки  то  мій  цілий  Всесвіт!

Королівська мушле! Либонь, довго ти пролежала на пісочному дні, либонь, через необережність загубило тебе морське чудовисько. А, може, то русалонька  втратила свою найулюбленішу прикрасу та й теперечки сумує за згубою?

… Хвилі  невблаганно накочують на берег роки, але час мій берег ще не  миє… Адже молодесенька  я  і  мета моя така ж молодесенька здійснилася!

“Чуєш, Батьку, здійснилася!”, – перемовляється із Татом мій внутрішній голос.

Київ …  Омріяний Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка … Омріяний факультет журналістики … Я стала студенткою 1-го курсу стаціонарного відділення. Сама собі не вірила: долонями торкалася стін  на нашому першому поверсі нашого жовтого корпусу, прикипала поглядом до червоної вивіски із написом “Факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка”, затамувавши подих, підходила до дошки оголошень, щоби знову й знову побачити своє прізвище серед зарахованих вступників. Коли ж наш покійний декан Анатолій Захарович Москаленко привітав мене й потис руку, мало  не знепритомніла  від страху й радості. А в кишеньці сукні міцно стискала Татову мушлю, яка від тієї давньої пори стала для мене оберегом.

Студентські роки мчали галопом, і мої цілі блискавично змінювали одна одну. За рік пройшла відбір на радіоспеціалізацію, ще за рік вирушила на  першу в житті ознайомчу практику до Головної редакції інформації першого каналу Українського радіо, по закінченні якої отримала запрошення на роботу.

Робота у Національній радіокомпанії України захопила із найпершої миті: працювала на посадах кореспондента відділу культури, спеціального кореспондента, оглядача, ведучої інформаційних та інформаційно-музичних програм.  Дарма, що був позмінний графік, що доводилося прокидатися на прямі етери о четвертій ранку,  а о пів на п’яту вирушати службовою розвозкою на Хрещатик, 26, повертатися із вечірніх програм  мало не опівночі!  Зате скільки романтики, скільки творчості, скільки драйву, скільки вдячних відгуків радіослухачів! А найголовніше ж, що моя мета  поруч зі мною – ось  у прямоетерній студії я сиджу за столом, а вона коло мене! Ми ж бо, як казав Тато, єдине ціле!

Молодечий запал був надзвичайно сильним, він закликав працювати більше, краще, якісніше, він нашіптував, що потрібно скуштувати різнобічного журналістського хліба, він не давав засиджуватися на одному місці. Тож у творчому життєписі з’являлися інші місця роботи – радіо ROKS, радіо “Супер-Нова”, Українська служба радіо “Свобода”, радіо “Чесна хвиля-НАРТ”, телевізійна програма “За київським часом”.    Бачачи моє цілковите занурення у радіо- й телевізійне море, Тато не втомлювався повторювати: “Доцю,  свого часу я був переконаний у тім, як оце ти нині,  що буду молодим завжди, що зрілість і старість ще ой як далеко від мене. Але це зовсім не так. Не думай, що будеш молодою й енергійною усе життя, що до старості зможеш невтомно бігати з диктофоном по подіях, провадити  вранішні та вечірні етери. Всьому є межа, і тому необхідно подумати про майбутнє. Ти маєш багатющий журналістський досвід, тож теперки  спробуй поміркувати над тим, як поділитися ним із молодими людьми, викласти то все на папері, здійснити наукове дослідження й захистити кандидатську дисертацію. Оце  тобі  мета. Чим вона не схожа на те вітрило, яке ми з тобою колись давним-давно бачили на морі?…”.

Я звикла дослухатися до Батькових порад, але це був той випадок, коли серце й розум шептали абсолютно різні речі. Розум переконував, що в активній журналістській роботі  слід поставити крапку та спрямувати погляди в дослідницьке русло, серце краялось і не розуміло, що діється, промовляючи: “Та ні, денне й нощне сидіння за письмовим столом  – то геть не твоє, не знущайся над собою”.  Попри  тривалі вагання й сумніви, пристала я на  позицію Тата.

Дисертація давалася кров’ю і потом: одна справа підготувати  інформаційний випуск, презентувати його в етері й одразу отримати зворотню реакцію слухачів, і зовсім інша докладно вивчити, проаналізувати й описати  все те в науковому стилі. Траплялися дні, коли одному абзацові  присвячувала мало не пів дня, але при цім не відступала від правила, яким зі  мною поділився науковий керівник, доцент Юрій Петрович Єлісовенко –  впади, умри, але щодня одну сторіночку дисертації зроби.  І падала, і вмирала, але в підсумку 207 сторінок написала й дисертацію захистила.

Вже майже 20 років я викладаю на своїй рідній кафедрі телебачення і радіомовлення  Навчально-наукового інституту журналістики КНУ  ім. Т. Шевченка. І впродовж усього цього часу не перестаю дякувати тому, що прислухалася до голосу розуму, до Батькових настанов.

Його вітрила допомагали й допомагають долати найпотужніші шторми, навіть тоді,  коли безсилі розум і душа втрачають орієнтири у морських широтах, втримують на плаву мій човен посеред смерчів і шквалів, захищають від пронизливих буревіїв, створюючи відчуття тихої гавані. У цьому зв’язку часто-густо замислююся над тим, чому діти в переважній більшості не дослухаються до порад і рекомендацій батьків, нехтують ними, вважаючи, що старші люди  не знають сучасного життя, що їхні думки є застарілими й непотрібними.

… Таким був мій Тато, таким він і лишиться у моїй пам’яті назавжди. Зовсім не віриться, що від того кривавого дня, коли він  пішов за межу, пройшло десять років! Незадовго до своєї трагічної кончини, наче передчуваючи  наглу смерть, Батько сказав: “Знаєш, трапляються такі періоди у житті, коли несила ставити мету. Коли пливеш морськими просторами без жодних орієнтирів, і, здається, що біле вітрило розчинилося назавжди у далекому мреві.  Маєш про то знати й не боятися подібного. За таких умов спробуй віднайти  мушлі – це будуть маленькі, але водночас корисні справи, які втримають тебе на плаву. Не переставай прислухайся до свого серця, інтуїція укаже, куди далі рухатися. Ти ж знаєш, що коли в Україну прийшла Друга світова війна, мені було чотири роки. І тоді моя мама, а твоя бабуся сказала: “Головне  –  вижити. Але при цьому гідно проживати кожен день свого буття”. Ось такою була тоді наша мета, і ми її досягли”.

Головне  –  вижити. Тепер  це  далеке-предалеке біле вітрило для мене, моєї родини та всієї України. Воно то розчиняється у небесній блакиті, то раптово з’являється  аж ген-ген на видноколі, то пливе собі сумирно, то кудись квапиться. Тільки  вже десять літ немає поруч найдорожчої Людини.

… Візьміть мої вітрила та й батька не забудьте поміж тим …

Майя Нагорняк,

доцентка кафедри телебачення і радіомовлення Навчально-наукового інституту

журналістики  КНУ ім. Т.Шевченка,  членкиня Національної спілки

журналістів України

 

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up