На головну Новини Так боляче довго слухати тишу

Так боляче довго слухати тишу

73

Про 35-річного Вадима Дубицького з села Коритниця  дізналася від голови ГО «Стимул осіб з інвалідністю» Валентини Борусевич. Удвох із нею поїхали до чоловіка, який волею долі прикутий до ліжка ось уже шістнадцять років.  Про це пише кореспондентка інтернет-видання “ВолодимирМедіа”.

Ступивши на подвір’я, помітили, що воно охайно покошене й доглянуте. У садку невелика пасіка, як згодом з’ясувалося, сусідська. У кімнатах на стінах старі фотографії й килими. Такі колись можна було бачити чи не у кожній сільській хаті. У кухні стара піч, на якій готуються страви, а взимку вона обігріває будинок.

- реклама -

В одній з кімнат на ліжку лежить молодий чоловік. Побачивши нас,  розгубився, згодом розговорилися, і він почав розповідати про себе. Вадим закінчив 11 класів, вступив до Володимир-Волинського агротехнічного коледжу на юриста. Здавалося, все життя попереду, якби не хвороба, яка підкралася непомітно. Почали відмовляти ноги і закінчувати навчання довелося вже в інвалідному візку. Діагноз, поставлений лікарями в інституті нейрохірургії, – розсіяний склероз. Така ж хвороба прикувала до ліжка маму хлопця. Весь тягар з догляду за донькою та онуком взяла на себе бабуся, яка була їхнім добрим янголом-охоронцем.

Згодом не стало матері Вадима й вони залишилися удвох з бабцею. Підтримували, і досі підтримують прихожани релігійної громади християн Віри Євангельської п’ятидесятників з Володимира-Волинського, пастором якої є Петро Люлька. Опікуватися сім’єю почали відтоді, як Вадим потрапив до лікарні, де вони і познайомилися. Так він став частиною їхньої громади.

Та біда одна не ходить. У бабусі стався інсульт, внаслідок чого відняло руку. Попри  це вона продовжувала вести домашнє господарство й доглядати за Вадимом. Одного дня жінка невдало впала та зламала стегно. На ноги вже не встала. Пересіла на інвалідний візок і далі робила всю роботу. Можна собі лише уявити людину, яка на візку, маючи одну робочу руку, возила з вулиці дрова й розпалювала піч, набирала воду з криниці та «носила» її до хати, варила їсти й годувала онука, мила його. Навіть більше, їй вдалося зібрати грошей та купити матеріали, щоб обкласти стареньку хату. Добре, що за роботу не довелося платити, бо допомогли прихожани церкви п’ятидесятників.

На жаль, цього року на другий день Великодня, Господь забрав її до себе. Вадим втратив земного ангела, який оберігав його до останнього подиху. З тих пір він став нікому непотрібним. Рідний брат живе в Америці, тож вони не бачаться. Він пропонував оформити його в інтернат з хорошими умовами, але чоловік  відмовився. Каже, не хоче нікуди їхати з дому, бо тут йому добре. А ще, зізнається, у таких закладах годують хімією, а удома він хоч щось простеньке, але натуральне з’їсть. Інколи його забирають у центр, який знаходиться при церкві. Її прихожани двічі на тиждень приїздять, допомагають помитися, переодягнутися, підстрижуть, привезуть продукти, вивезуть на вулицю. А ще встановили котел, який гріє воду. Якби не вони, каже Вадим, невідомо, якби він жив.

Чи є ще хтось із рідних у нього крім брата, який мешкає за океаном, дізнаємося від сусідки. Виявляється, Вадим має рідних тітку, дідуся та бабусю, які проживають у селі, і дядька, який живе у місті. Але нікого з них не видно біля нього.  Лише зрідка дядько приїздить. Та попри все, чоловік не ображається на них, каже, у кожного своє життя, а він вже звик до самотності. «У мене все добре, дякувати Богу, тільки нудно інколи буває. А так деколи хочеться з кимось порозмовляти», – зізнається.

Поки розмовляємо, до хати заходить соціальна працівниця, яка доглядає за чоловіком, Олена Сиротинська. Жінка почула, що до Вадима зайшли незнайомі люди й одразу прибігла.

– У наш час багато шахраїв розвелося, і коли люди сказали про вас, кинула вдома роботу і гайда до Вадима, – говорить вона, – Доглядаю за ним вже два місяці, відтоді, як померла бабуся. Він дуже добра й чуйна людина. Хто б до нього не прийшов, завжди чимось намагається пригостити, поділиться останнім. А ще дуже розумний, тож якби не біда, яка прикувала його до ліжка, він багато чого досягнув би.

У ході розмови дізналися про розмір пенсії, яку отримує чоловік. Чесно кажучи, це сльози – 1600 гривень. Та й на цей мізер є охочі поживитись – у деяких односельчан знаходиться совість на те, аби брати гроші у інваліда за дрібні послуги. Валентина Борусевич порадила соцпрацівниці звернутися до пенсійного фонду й з’ясувати, скільки насправді він має отримувати, бо це замало. На запитання, чи проходив реабілітацію у спеціальних центрах, де оздоровлюються люди з такими захворюваннями, Вадим лише усміхнувся й похитав головою.

Молодому чоловікові корисно бувати на свіжому повітрі, але на вулицю він виїжджає на візку тоді, коли приїздять прихожани церкви. Олена Сиротинська каже, рада була б допомогти, але їй важко піднімати його, тому єдине, що може вдіяти у цій ситуації, – відкрити вікно. Щоправда, лишень, коли тепло. А взимку чоловік змушений весь час перебувати у закритому приміщенні. Сам у чотирьох стінах. Рятує інтернет на телефоні, але не завжди є мережа, та й трафік швидко закінчується, тому старається економити.

Насамкінець розмови, він цікавиться, чи є дешевий тариф на електроенергію уночі? Додає, хотів би взимку інколи вмикати електрообігрівач, бо піч коли гасне, у хаті стає холодно, особливо вночі, й треба чекати поки вранці розпалять. На те, що будинок старенький і проводка може не витримати, відповідає, що її замінили прихожани. Єдина проблема – електроенергія недешева.

Дивлячись на цього чоловіка з сумними добрими очима і великим серцем, розумієш – більшість людських проблем мізерні. Адже ми маємо щастя твердо ступати обома ногами по землі. А він може тільки мріяти про таке. Ми часто скаржимося на життя через дрібниці, а він дякує Богу за те, що має. Вадим знайшов у собі сили не ображатися на тих, хто викинув його зі свого життя, тих, хто користується його добротою й щирістю. Він просто живе та дякує Богу за все, що має, і радіє кожному дню, і людям, які переступають поріг його дому. Бо так хочеться з кимось перемовитися словом, а не слухати тишу.

Жанна БІЛОЦЬКА.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

пять + 1 =