Зустріч з Лідією Піддубною нагадала мені про мою бабусю Ганну, яка в цьому віці теж була доволі жвавою, такою ж худорлявою, невеликого зросту, з ясною пам’яттю. А ще вкотре підтвердила, що мим більше людина прожила, тим більше і незгод пережила.
Щонайперше їй згадується війна 41-го. У сім’ї Олександра та Анастасії Королькових подвійне горе: найстаршого сина, 18-річного Віктора, забирають до Німеччини. Володимиру – 10, Лідії – 7, а Марійці рік. Мати у великому розпачі – і день, і ніч у хаті плач. Вона ніяк не може змиритися з такою розлукою. Та коли поштар приносив вісточку від сина – радості не було меж. Вона просто танцювала з дорогим “трикутничком”, цілувала його і намагалася дати поштарю навіть якусь копійчину.
У 46-му раптово помер батько. Діти згуртувались біля матері, добре, що невдовзі благополучно повернувся додому Віктор. Оженився, працював у млині.
Лідія доглядала сестричку, усі гуртом порались по господарству. Згодом дівчина найнялася до людей за няньку, почала отримувати власний заробіток. Довелося пропускати уроки в школі. Вчителька навіть додому приходила умовляти матір, аби здібна донька вчилась. Закінчивши сім класів, Лідія згодои закінчила восьмимісячні медичні курси і влаштувалась на роботу до 506-го Володимир-Волинського шпиталю санітаркою в хірургічному відділенні. Мала зарплатню 300 карбованців. Гроші віддавала мамі, адже щомісяця треба було 150 карбованців державної позики заплатити на розвиток народного господарства.
Перша любов, здавалось, освітить їй все життя. І 19-річна Лідія вийшла заміж. З коханим – хоч на край світу… Микола вирішив пошукати щастя в далеких краях і завербувався в Зауралля Молотовської області. Їхали туди 18 діб в товарняку. У трудовій книжці Лідії за ті роки є відповідний запис, що вона – лісоруб, але виконувала неважку роботу з деревиною. Неймовірна холоднеча, люті морози гнітили тендітну жінку, все більше вона сумувала за рідними… Умовила чоловіка змінити місце проживання.
Поїхали на його батьківщину – хутір Марецький, що неподалік Сталінграду. Свекруха досить сухо зустріла молоду дружину сина, чомусь вважала, що вона, бандерівка, причарувала його, бідолаху… Згодом дівчина відчула, що Микола збайдужів до неї, почав пізно приходити додому. Лідія одного дня зібрала речі і поїхала у Володимир. Працювала у госпіталі до його закриття. Потім влаштувалась санітаркою на станцію переливання крові, де трудилася чотири роки. У 1961-му почала працювати сестрою-вихователькою у дитсадку.
Брат Володимир, який із сім’єю проживав у Латвії, щиро співчував сестрі й запросив поїхати до нього. Там Лідія працювала медсестрою в одній із лікарень Риги. Знову вийшла заміж – за Віктора Піддубного, у 1964 році народила сина Руслана. Чоловік працював монтажником на заводі, жили в гуртожитку, де умови для проживання для молодої сім’ї були не найкращими. Віктор вирішив поправити фінансовий стан, тож вони усі разом поїхали до Архангельська. Та з роботою у глави сім’ї чомусь не складалося. А Лідія весь свій час присвячувала догляду за дитиною, яка часто хворіла (Руслан мав слабке здоров’я і у 43 роки помер).
Через рік сім’я вирішила повернутися на батьківщину. Лідія, у якої загострились стосунки з чоловіком, після розлучення переїхала у Кривий Ріг, де проживала сестра Марія з сім’єю.
На новому місці знову постала проблема з роботою. Лідія надіялася знайти на заводі, де працювала сестра з чоловіком, якусь роботу з пристойною зарплатою, але не вдалося, бо на руках була малолітня хвороблива дитина. Згодом влаштувалася в дитячі ясла, де її дуже тепло зустріли. Через кілька років все-таки пішла трудитися на завод. Робота штампувальницею на виробництві дверних завіс була нелегкою, тож не пропрацювавши й року, змушена була звільнитися. Пощастило знайти роботу за фахом у відділі соціального забезпечення – в лікувально-трудовій експертній комісії, де працювала до пенсійного віку.
У Кривому Розі жінка прожила 43 роки. Племінниця Галина, донька Віктора, який постійно проживав у Володимирі, запропонувала своїй тітоньці переїхати у їхнє місто, надала житло – квартиру, яку вони з чоловіком отримали у спадок, доглядаючи за домовленістю бабусю.
Лідія Олександрівна була дуже їм вдячна. Але одинокій жінці на схилі літ стало важко давати собі раду і вона звернулась за допомогою до соціальних служб. Таким чином потрапила до стаціонарного відділення для постійного проживання міського терцентру, де її відвідують і підтримують її родичі, з якими збереглися теплі стосунки. Тут вона нарешті відчула себе захищеною від усіх життєвих незгод. У відділенні працюють люди, які щиро уболівають за мешканців, добросовісно стежать за їхнім здоров’ям, забезпечують повноцінним харчуванням, створюють комфортні умови для проживання, забезпечують приємне і корисне дозвілля.
Лідія Олександрівна вдячна за повсякденну турботу завідувачці Іванні Ткачук та її колегам і підлеглим, тут вона відчуває себе щасливою у цій великій сім’ї.
Усі працівники стаціонарного відділення з теплотою відгукуються про пані Лідію, яка акуратна, дисциплінована, старається якомога менше завдавати клопотів іншим, вдячна всім за турботу, а особливо медсестрі Тетяні Іванівні, яка буквально допомогла їй стати на ноги після важкої травми. Має жінка чимало подяк за свою працю, вона нагороджена медаллю «Ветеран праці».
Нещодавно Лідія Піддубна відзначила 90-річчя. Линули на адресу ювілярки теплі слова привітань від колективу та підопічних, музичний дарунок підготував фольклорний колектив «Журавка», створений на базі терцентру, керівницею якого є Ольга Бурляй. Віршоване вітання прозвучало від учасниці хору – авторки цих рядків, яка римованими рядками описала історію життя ювілярки. Щирими словами іменинницю привітали заступниця начальника управління соціальної політики Алла Кузьмич та директорка терцентру Інна Мацьоха. Також Лідія Олександрівна отримала подяку від міського голови за багаторічну сумлінну працю на благо громади. Не оминула своєю увагою та турботою іменинницю і власниця магазину «Фан-фан» та членкиня «Союзу Українок» – Тетяна Борис, яка традиційно передала подарунок та квіти.
Людмила БОГУСЛАВСЬКА
