Новини

Такі різні і такі схожі долі

Лайфстайл
231 переглядів

Ці дві історії розділені багатьма роками і водночас ніби доповнюють одна одну.

Я навчалась у випускному класі, коли в мене виявили пухлину в гортані. Мої батьки були просто вбиті горем, а я не могла збагнути, навіщо так перейматися цією звісткою? Подумаєш: якась там пухлина! Мені було 16, то і загроза здавалась невелика. Ну, майже зовсім невелика. Допоки проходили обстеження, то медсестри доручали мені розносити лежачим у палатах газети, журнали, інколи термометри. Мене, симпатичну юнку, всі зустрічали з радістю, бо я так щиро переконувала, що вже післязавтра їм усім буде набагато краще. А в одній із палат мене супроводжували виразні темно-сині очі на блідому вродливому обличчі. Із розмов я знала, що цей юнак потрапив у жахливу аварію. Я не знала його імені, бо його називали “студент”.

Ще бачила, що цьому юнакові хотілося поспілкуватися зі мною, але ніби щось його стримувало. А сама я не сміла обізватися першою. Та одного ранку забігла в палату трохи раніше, ніж зазвичай, і застала таку картину: він сидів на ліжку і дивився на свої ноги – вони були в бинтах і ампутовані нижче колін. Термометр випав з моїх рук, а я вибігла з палати. Під вечір до мене прийшла старша медсестра і мовила з докором:

– Ну навіщо ти, Люба, так вчинила, всі казали, що він був такий щасливий, коли ти забігала в їхню палату, а зараз за увесь день їжі навіть не торкнувся,  він зовсім недавно вийшов із важкого депресивного стану. Та коли вона глянула на моє заплакане, аж припухле обличчя, то вже не стала вмовляти. А вранці мене відвезли в обласну лікарню.

Минуло декілька років. Наш районний хор брав участь в обласному огляді. Після виступу ми побігли в гардеробну, аби зняти сценічні костюми, щоб вже із залу бачити виступи інших. Допоки  намагалися тихенько всістися на передніх звільнених стільцях, почулися перші звуки скрипки. Я глянула на сцену і завмерла. Це був той “студент”. Змужнілий, вродливий молодий чоловік міцно стояв на ногах зі скрипкою. Господи, яка це була гра! Скрипка ніби розмовляла з людьми. Здавалось, що вона чомусь раділа, сміялась, а то враз заплакала і просила про допомогу, а то вже струмочком жебоніла, розповідаючи про свій біль, а раптом голосно і розпачливо зойкнула і стихла. Зал аплодував музикантові стоячи. Він щиро дякував всім, посміхаючись, а коли дивився у зал, то відчула, що наші очі зустрілись. Адже я була так близько від сцени, але вона вже повільно закрилася. Коли ми виходили  на вулицю, я побачила, що він чекає на мене. Відразу почала вибачатися, адже я йшла до цього довгих шість років. Він, взявши мої руки у свої, перебив мою тираду:

– Не вибачайся, Любо, то я хочу подякувати за те, що ти допомогла мені  швидше стати на ноги, точніше, мене заставив страх у твоїх зелених очах. Я витерпів так багато операцій, зміг закінчити консерваторію і так мріяв про те, що все-таки побачу тебе. Ти була для мене, ніби світлячок-промінчик.

А коли до нас підійшла дуже симпатична дівчина, він сказав:

– Познайомся, Любо, це – моя наречена Мирослава.

– А в мене, – якось по-дитячому похвалилась я, – вже доня-крихітка росте.

Ми всі троє щиро засміялися. А мені так легко-легко стало на душі, адже збулася моя мрія – я побачила його щасливим.

А він мовив просто: «Я такий вдячний долі, що все-таки ми зустрілися…»

Я згадала цю історію, коли їхала додому із недільної служби у храмі. Підійшла до зупинки і присіла на лавку поряд із військовим. Він ще молодий, вродливий хлопець, а ось чорна борідка ніби пересипана білосніжним борошном. Я відразу помітила, що йому хочеться поговорити зі мною. Аби розпочати ромову, запитала: «Котра година?» Відповів, а тоді почав розповідати, що йому щойно дзвонив племінник-другокласник і видав сімейну таємницю:

– Як ти, Влад, приїдеш додому, то в нас буде вже твоя “нєвєста” Вероніка, а я так не хочу, щоб вона приходила, бо ти тоді не будеш зі мною гратися, а її триматимеш за руку. А ще я не люблю її за те, що вона, як бабуся дзвонить до неї, або вона – до бабусі, то обоє плачуть. А коли ти був тоді у Дніпрі, в лікарні, то вони казали, що нехай би в тебе навіть не було ні рук, ні ніг, аби тільки ти був живим, то вони обидві будуть чекати на тебе вдень і вночі. І чого ті жінки так люблять плакати? Як приїдеш, дядю, додому, то насвари їх. Якби був дідусь, то він би не дозволив їм так плакати. А так, коли ти був у Дніпрі, то в нього в серці щось таке обірвалось, він мені тоді якраз казку читав і враз замовк, а я так налякався. Добре, що мама була вдома. А в неділю  будуть роковини вже робити”.

Під’їхала наша маршрутка, він – швидко рюкзак на спину, милиці – на руки, а вони стукнули йому в ноги, немов глухий звук. Я зрозуміла, що в нього немає ніг. Він зійшов біля автостанції, а я згадала, як він казав мені, коли ми сиділи на зупинці:

– Якби мені лікарі дозволили поїхати до своїх хлопців, то відразу, напевне, поїхав би, бо їм там важко зараз…

Я дала волю сльозам вже вдома. Допоки він розповідав, стримувалася, бо в мене лише душевний біль, а цього молодого, посипаного сивиною хлопця ще і фізичний біль.

Звідкіля наші хлопці-воїни набрали стільки мужності?

   Любов АНДРІЄВСЬКА

 

Коментарі
Теги: людські долі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up