На головну живи активно Театральне «Відродження» і президентська відзнака Олени Шарко

Театральне «Відродження» і президентська відзнака Олени Шарко

51

   Режисерка  народного аматорського театру «Відродження» імені Богдана Берези Олена Шарко нещодавно отримала звання «Заслужений працівник культури України», про що ідеться в указі президента. Сама вона театром живе і дітям своїм цю любов прищепила. Син Андрій  деколи грає у вільний від військової служби час, а дочка Галина вчиться на режисера. Їй нині 22,  вона помічниця режисера у Рівненському театрі, де саме готує свою постановку. 28 листопада має бути прем’єра.

    Про улюблені ролі й спектаклі, про роботу із юними вихованцями, про досвід, перейнятий від незабутнього Богдана Берези, про те, чи радіє високому званню, Олена Касьянівна розповідає читачам газети.

- реклама -

   Звичайно, така відзнака мені важлива. Хоч багато хто і ставиться до цього як до пережитку. В будь-якому разі сприймаю її як подяку за роки моєї роботи з колективом. А у ньому багато хто заслужив подібної нагороди.
Ми, працівники культури району, нині у підвішеному стані. Не знаєш, що чекати завтра. Громадам немов і не потрібні тепер.
   Закінчила режисерське відділення Рівненського державного інституту культури. І працювала опісля в театрі ляльок актрисою, теж у Рівному.
Ще школяркою ходила в народний театр Богдана Берези, тож коли приїжджала на вихідні додому, заходила в будинок культури, а Богдан Степанович мені казав, мовляв, навіщо тобі той театр ляльок. У нас буде свій театр. І я, хоч у мене і дуже стрімко на той час розвивалась кар’єра, і великі були перспективи, повернулась у Володимир.
   Коли дочка Галина поступила у той же виш і мала практику у тому ж таки театрі ляльок, то зізналась, що мама її колись тут працювала. «А як її дівоче прізвище? Олійник? То ти доця Олійник?!» Каже, мамо, мені так приємно, що тебе досі тут згадують. Якось і я, будучи в гостях у дочки, зайшла у театр. Так теж почула від колеги докори: чому поїхала тоді, тобі ж Бог все дав на долоні, тільки розвивайся.
Чи шкодувала? По-всякому було. Хоча досвід, який дав тоді Богдан Степанович у театрі, вартує того. Багато років разом працювали. Береза дуже копався у самій п’єсі, кожну роль розбирав на дрібні деталі, як у Станіславського, скрупульозно. Напевно, і я в нього навчилася. Він учив: «Тобі річ має подобатись, не спіши, не будуй швидких планів».
   І я тепер вчу кожного актора розуміти своє завдання у підготовці до ролі. Ось ставили ми «Русалчин Великдень». Запитую: «Яке у тебе тут завдання? Що ти хочеш? Чого маєш добитися своєю роллю?»
   Хто я більше – режисерка чи акторка? Можливо, режисерки у мені менше, а може й, 50 на 50. Залежу цілком від акторів. Бо збираємось так, щоб усім виходило.
Сама люблю грати щось таке глибоке, чуттєве. Нині рік Шевченка. Я вже творчість поета перечитала вздовж і впоперек. Часто беруть до виконання щось відоме з нього, а мені хотілось знайти своє. Взяла «Плач Ярославни». Там така глибина жінки, яка втратила свого князя! І воно вистрілило – на конкурсі у Києві, де змагались учасники з усієї України, здобула перше місце. Питали, де я так вчилась. Так само Псалми колись читала. Це своєрідна розмова з Богом. Про те, як ми падаємо і обов’язково піднімаємось.
   У нашому театрі діти хороші. Часто теж перемагають на конкурсах. У серпні були в Сергіївці на Одещині на всеукраїнському фестивалі-конкурсі «ЗлатаФест». Наша талановита Люба Власюк читала монолог персонажа Пеппі Довгапанчоха. То голова журі сказала, що дівчинці пряма дорога в Київський національний університет імені Карпенка-Карого, а також – що їй дуже повезло з режисером. Стою, хвилююсь за виступ, а тут таке почути. Приємно ж. Бо насправді я дуже самокритична.
   Чи вимоглива? Мабуть, що так. Деколи з дитини видобути хорошу гру просто, а деколи ще треба пошукати для цього спосіб. У червні ми ставили «Дивовижні пригоди в лісовій школі» Всеволода Нестайка. Дівчинка мала бути їжачком, та їй це не вдавалось, соромилась навіть костюм його одягти. А потім як увійшла в образ! Я справді побачила їжачка. Треба бути терплячою. Я – терпляча.
   Я не планова людина. Ось треба поставити стільки-то вистав. Бентежить такий підхід у культурі. Не вмію за планом. Важливо, щоб тема п’єси, яку обираю для постановки, мені боліла. Щоб було що сказати людям нею. І актору щоб було цікаво.
У нашому театрі понад 15 чоловік основного складу. І десь стільки ж дітей у підготовчій групі. Працюємо на гроші, що офіційно виділяються. А у Сергіївці познайомились із колективом, який навіть приміщення для репетицій орендує, там активно батьки долучаються до фінансування. Нам же, щоб поїхати на якийсь конкурс, треба ще спонсорів пошукати.
   Усіх охочих до театру дітей, які приходять, беру в колектив. Адже переважно ідуть ті, що мають бажання. А це дуже важливо. Вже потім що я тільки не ліплю з них! Емоційно, буває, і виходжу з себе. Ніколи нікого не виділяю. У мене всі зірки. Кожному приділяю увагу, намагаюсь підтримати, допомогти, бо ж діти всі різні. Часом здається, що з дорослими таки легше, та не завжди так воно є насправді.
Люблю називати всіх сонечками. І завжди кожному дякую: і за старання, і що прийшов на репетицію.
   Нещодавно вийшла з відпустки. Хочу зайнятись із дітьми етюдами. Це робота з умовними предметами, де за допомогою міміки, пластики треба розкрити якусь тему і розв’язати конфлікт. По суті, пантоміма, важлива у театральній роботі річ, що допомагає актору стати розкутішим, сповна задіяти свої очі.
   Сценарії пишу до різноманітних заходів, п’єси творчо переробляю, щось своє можу додати. Їздили ми в Колодяжне на конкурс читців. Моя дочка тоді перше місце отримала. Я з прозового твору Лесі Українки вирвала діалоги і підготувала інсценізацію.
   Люблю більше класику. Але ми ставили якось і нашого сучасника, цікавого і специфічного автора Богдана Бойчука. Його п’єсу «Старомодні ночі кохання» я назвала по-своєму: «На межі». Бо йдеться про межу добра і зла, коли людина переступає через себе чи інших. Там охоплено багато тем: кохання, віра, патріотизм, традиції, які і досі існують, мольфарство та ін. Хочу поставити Моріса Метерлінка, його «Синього птаха». Фентезі, щось таке цікаве, магічне. Там і кохання, і філософія. Я і фільми такі люблю.
   Не вистачає нам актора. Саме дорослого мужчини. Так, і мій син Андрій грає, та часу в нього бракує, він військовий. Знаєте, де він мені по-особливому сподобався? Якось їздили в Одесу на конкурс, куди ми готували уривок з «Лісової пісні», він Лукаша грав. Там плакали всі. Я з ним грала Долю, а Олена Вавринюк – Мавку. Андрій, по суті, і наш продюсер, часто організовує наші поїздки на конкурси чи концерти. Їздили виступати і в зону АТО, не тільки складом театру, нас там багато було.
   Щоб стати актором, треба мати в першу чергу бажання. Ну і здібності, звичайно, та не обов’язково відразу – талант. З усіма даними можна працювати: тільки з кимось це буде швидше, з кимось – довше й складніше.
Мріяла поставити «Пурпурові вітрила» Олександра Гріна. Якось влітку у відпустці написала інсценізацію по цій повісті, я тоді працювала педагогом-організатором у технікумі. Написалось на одному диханні! На жаль, сценарій дивним чином пропав.
Неправда, що поціновувачів театрального мистецтва мало. Коли ми ставили «Казку», був повний зал, дітям надзвичайно сподобалось. Важливо, щоб кожна постановка була близькою за віком глядачу. Тоді все вийде.
   Ціную в людях найперше чесність. Краще сказати все так, як є, а не околяса ходити. Люблю відкритих людей. Сама можу сказати, що думаю. Буваю різкою. Потім і вибачатись доводиться. Люблю порядність. Це важливо.
Світлана КОШИРЕЦЬ.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

девятнадцять + девять =