На головну Новини Теплі спогади про товариша, або Митна дружба зі смаком печених...

Теплі спогади про товариша, або Митна дружба зі смаком печених каштанів

232

Митника-легенду, воїна-«афганця»  Івана Панкулича у переддень річниці виводу радянських військ з ДРА, згадує Сергій Гарбар, інспектор  залізничного пункту пропуску «Ізов» Волинської митниці.

   – Сергію Олексійовичу, ви один з найдосвідченіших працівників Волинської митниці з майже 20-річним  стажем. У 2008-2009 рокахо посаду заступника начальника відділу №3 ВМО «Володимир-Волинський» тоді ще Ягодинської митниці. Цей підрозділ очолював Іван Панкулич, переведений з Чопської митниці. Не так давно, після важкої хвороби Іван відійшов у Засвіти, його дружина створює документальний фільм про цю унікальну особистість. Про сильного мужчину у таємних погонах контррозвідника, поліглота, досконалого знавця мови фарсі. Про попереднє життя Івана Панкулича військова таємниця дозволяє нам знати лише дещицю, адже до роботи в митній системі він жив і служив в СРСР, інкогніто побував у «гарячих» куточках. Вас запрошено до зйомок у  цьому фільмі як колегу. Про що  розповідатимете?

- реклама -

– Ми ділили один кабінет на міжнародному автопереході «Устилуг». Це був поважний, мовчазний чоловік, усіх слухав, а от говорив далеко не з кожним. Наша перша, не службова, розмова відбулась лише  через кілька місяців. Ще на  початку знайомства запитав, де начальнику робоче місце організувати? А Іван Михайлович відповів: якщо разом працюємо, то і сидіти маємо поряд. За понад рік під одним дахом ми жодного разу не звернулись один до одного на «ти», не поконфліктували. Він був нетиповий митник, унікальна людина, досвідчений фахівець, тонкий психолог, внутрішній інтелігент.

   –  Коли зрозуміли, що ваш начальник – не звичайний митник, а людина із засекреченим минулим у  невидимих погонах контррозвідника?

– За вікном був лютий, відзначали чергову річницю виводу радянських військ з Афганістану. На митниці організували урочисті збори, тоді тут працював із десяток воїнів-інтернаціоналістів. Іван Михайлович прийшов у парадній формі, з орденами. Серед нагород була і медаль від афганських «моджахедів». Умовно її так називаю, бо вже не пригадую точної назви. Ми тихо дивувались, а згодом від закарпатських колег дізнались про трудовий, а  точніше – бойовий шлях Панкулича  у радянській військовій контррозвідці. Саме тому він відрізнявся від нас, простих поліських хлопців, ягодинських митників…

   – То чим саме?

– Іван завжди був сам, не шукав компаній, хоча умів працювати у колективі. Ніколи не створював зайвої напруги чи метушні. Завжди багато курив…

    – Чому, як гадаєте?

– Про це, напевно, знає лише Бог та його керівництво у зовнішній розвідці.  Довелось йому побачити і пережити чимало! Розповідав, як у східній країні перехворів на котрусь зі смертельних  екзотичних хвороб. Через це у нього перестала підніматись температура, навіть тоді, коли сильно грипував. Я пожартував: поліські бабки-ворожки вміють наслати болячок, з температурою і без… У відповідь Панкулич розповів одну із історій з «гарячих» точок. Виявляється, афганські аксакали здатні вилікувати навіть від укусу гадюки. Іван був свідком, як його друга вжалила отруйна змія. Афганець навідріз відмовився їхати у лікарню, натомість попросив відвезти у рідний кишлак. «Шамани» «заговорили» рану, урятувавши життя. Іван упевнений: вони у містичний спосіб змінили структуру отрути, зробивши її несмертельною.

    – Фарсі – одна з найскладніших мов у світі. Митник Іван Панкулич – один з небагатьох українців, які  володіли цією мовою на рівні носіїв…

–  Він розповідав про свої методи вивчення мови. Знати фарсі було службовою необхідністю. На той час жив із родиною у Москві, вже мав сина. Гуляв з ним у парку, поки дружина вирішувала домашні справи. Давав водію міського автобуса 10 рублів, «підсаджував» до нього сина, а сам на лавці під деревом  вивчав слова з фарсі. Як маршрутка робила коло – водій сигналив, мовляв, усе гаразд, і їхав далі. І так пів дня. Хтозна, чи дружина здогадувалась про такі підходи до виховання їх сина. Зате Іван фарсі вивчив досконало!

   – Судячи зі спогадів, ви були знайомі  не лише як колеги-митники…

– Справді, з кожною розмовою усе міцніше зв’язували якісь невидимі душевні ниточки. Я навіть гуляв на весіллі сина Івана, разом із Василем Шайдою, тодішнім начальником Ягодинської митниці. Від майже тисячного колективу нас на весіллі було лише двоє. Також їздив у гості до родини Панкуличів в Ужгород. Іван дуже любив рідне Закарпаття, сім’ю, Україну, обіцяв згодом показати таємну дачу у  горах. Але не встиг…

    – Яким митником був Іван Панкулич? Ви маєте право і можете це оцінити, адже самі є ветераном української митної служби.

– До роботи Іван ставився уважно, виконував її ретельно. Ніколи не підвищував голос, не нервував. Був принциповим і чесним. У квартирі у Володимирі-Волинському, яку винаймав, мав лише кілька необхідних предметів – стіл, крісло і ліжко… А ще – прихистив дворового кота. Не шукав комфорту, не прагнув статків. Напевно, побачив у житті стільки, що став монахом у погонах, буддистом у формі. Іван пройшов шлях від робітника заводу, через «гарячі точки» – до керівної посади на митниці. Упевнений, він би і зараз був корисний державі, особливо у справі виховання молодих кадрів, яких так потребує митна система у боротьбі з корупцією. Іван Михайлович умів не лише працювати, а й товаришувати. Рідні його дуже любили. Розповідав, що якось таємні служби та офіційна медицина махнули на нього рукою, важкохворого доставили з Афганістану у «чорному тюльпані». Думали, не виживе. А дружина відвезла у Карпати, до знахарів, і врятувала!

   – Пригадую, як читала книгу спогадів радянського вертольотчика Віктора Ніколаєва «Живый в помощи. Записки  афганца» – і ніч не спала. Бо там описано картину пекла, організованого «моджахедами»  для радянських солдат і офіцерів. На ранок задзвонила Іванові Михайловичу, попросила прочитати і висловити свою думку. Коли забирала книгу, запитала: чи правда? Він довго мовчав, потім заперечливо похитав головою. Автор надто згустив фарби? «Автор пожалів читача», –  Іван Михайлович закурив і пішов. А я зрозуміла, що там, за Річкою,  інколи було гірше, ніж у пеклі. Тоді ми не знали, що пекло війни прийде і на нашу землю, на Донбас… Продовжимо про веселіше, Сергію Олексійовичу. Чи мав ваш товариш хобі, чим захоплювався?

– На дозвіллі цікавився нумізматикою. Дуже любив смажені каштани. Є такі закарпатські ласощі. Нам теж привозив в Устилуг. Вперше тоді спробував, але і досі пам’ятаю цей солодко-терпкий смак… Від природи я емоційна, навіть імпульсивна, людина, а от Іван– ні. Ми повні протилежності, можливо, саме тому і потоваришували. Складалось враження, що він завжди про щось думав, щось згадував, аналізував… І мовчанням  непомітно усіх  дисциплінував…

   – Як склались ваші стосунки після того, як Іван Панкулич поїхав з Волині знову на Закарпаття?

– Він вийшов на пенсію, повернувся в Ужгород. Проте ми продовжували спілкуватись, раз у місяць телефонували, будували спільні плани на відпустки. Я запросив Івана до себе на малу батьківщину, мали порибалити і піти по гриби… Він полюбив Волинь. Упевнений, що дружили б родинами і зараз. Хай його світла душа спочиває у мирі. Це була душа справжнього воїна і товариша.

   – Дякую за теплі спогади про вашого товариша і мого колегу з часів роботи на Ягодинській митниці. Видається, і мені запахло печеними каштанами. Нехай майбутній фільм про Івана Панкулича знайде зацікавленого і вдячного глядача.

Світлана ФЕДОНЮК, прес-секретар Ягодинської митниці у 2002-2011 роках.

 

На фото: Іван Панкулич любив волинську природу. Світлина  із особистого архіву Сергія Гарбара.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

3 × 2 =