Новини

Ті, хто плетуть «примари»: історії жінок з Чернігова, Харкова, Ворзеля і Володимира

Архів
57 переглядів

Вузлик до вузлика, нитка до нитки, комбінуючи кольори боліт і лісів, дерев і листя, виплітають волохатих «примар» жінки, яких змела з рідних місць і звела у Володимирі війна. У невеликій кімнатці волонтерського центру «Крила матері», де збираються вони з дня у день, атмосфера бринить довірою, потамованим болем і надією. Тут ті, хто приїхав із міст, які були окуповані чи розбомблені росіянами, а також місцеві жінки діляться переживаннями і сподіваннями, розраджують і підтримують одна одну. Не всі готові ділитися своїми історіями, бо біль надто гострий, а ті, хто починають розповідати про пережите, не можуть втримати сліз. Виплітання захисних костюмів стало для них не лише заспокійливою терапією, а й важливою місією, адже, приходячи сюди щодня, вони буквально докладають власних рук до наближення перемоги.

«Не могли уявити, що в ХХІ столітті таке можливо»

Вікторія приїхала з Чернігова. Вона не називає прізвище, але ділиться історією про те, як вона і її рідні мусили рятуватися, коли росіяни нищили одне з найдавніших і найкрасивіших українських міст:

– А історія зараз у всіх одна: прокидаєшся 24 лютого від вибухів. І не можеш уявити, що у ХХІ столітті таке взагалі можливо. 12 днів у підвалі. Підвал у нас був гарний, можна сказати, лакшері, за тими мірками, які на той час були. Мали де переночувати, були їжа і вода. За той час треба було зібратися, промоніторити місцеві сайти і групи, і прийняти рішення виїхати. Тому що з перших днів не уявляєш масштабів: здається, що за дві-три години все закінчиться. Зрештою ми вирішили виїжджати. Відстань, яку можна подолати за три хвилини, зайняла майже три години – стільки часу простояли в черзі, щоб виїхати з міста. Напередодні там розстріляли колону. І ти їдеш, а по боках “гасять”. Це дуже страшно, як страшно і повертатися зараз назад. Хоч там вже, слава Богу тихо, але їхати поки не готові.

Спершу були у Черкаській області, а 16 березня переїхали у Володимир. Мали у місті знайомих з числа волонтерів, які опікувалися Чернігівщиною. Тому їхали, вже знаючи, що буде в гуртожитку місце. Дівчата тут гарно прийняли. Рідні дуже крепко вмовляли мене виїхати за кордон, бо є куди й до кого, але – ні. Ми залишаємося в Україні.

У дівчат, які тут реєстрували новоприбулих, запитала, чим можу бути корисна, наступного дня  зателефонували і сказали, що є робота. Мене привели до Діани Сергіївни, а вона каже, що треба шити, кроїти. Я якось засмутилася, бо по життю це зовсім не моє. Але тепер щодня йду сюди як на роботу. Вихідні були Пасха і Трійця.

Це, по-перше, допомагає психологічно, щоб “дах” не поїхав, а, по-друге, розумієш, яку важливу справу робиш, коли хлопці приходили і ладні були руки цілувати за ці сітки і костюми. Такий час, що одні воюють (дай Боже, щоб ангели-охоронці їх захищали!), інші, які не можуть того робити, якось долучаються в тилу. На одного воїна треба мінімум 30 людей, які всі тилові справи зроблять: хтось працює і перераховує гроші на армію, хтось готує їжу, хтось плете сітки, хто привозить гуманітарну допомогу.

До війни я працювала у страховій компанії. І зараз, на щастя, в мене є можливість дистанційно це робити у  час, вільний від плетіння сіток і примар.

«Боялася не так бомбардувань, як окупації»

Лідія Мельник приїхала з Харкова. Жінка має медичну освіту і до початку повномасштабного вторгнення працювала в Харківському обласному центрі контролю та профілактики хвороб МОЗ України. Ракетні та артилерійські обстріли  Харкова почалися з першого дня війни, адміністративна будівля цієї установи пошкоджена. У Володимирі Лідія почала займатися волонтерством:

– Приїхала я 20 березня. До цього майже місяць з початку війни залишалася в Харкові і зовсім не планувала звідти виїжджати, навіть попри масовані щоденні бомбардування: я живу у своєму рідному місті, у своїй країні. Але, відверто кажучи, боялася не так бомбардувань, як можливої окупації. Я патріотка, я ніколи не підкорюся окупантам, не буду погоджуватися з тим, що мені нав’язують, завжди буду відстоювати незалежність України.

На початку війни мене неодноразово запрошувала до  Володимира моя подруга, з якою я навчалась у Київському медінституті, але я  відмовлялась. Рішення виїхати прийняла 19 березня о пів на третю ночі, коли значно посилились бомбардування міста  і я дізналася, що їхатиме знайома. Надворі було  18 морозу. Збиралася швидко, хаотично. Не знала напевне, чи доїду до вокзалу, адже бомбардування були надзвичайно інтенсивні. Ніхто з тих, хто, як і я, дістався вокзалу, не був впевнений, що прийде евакуаційний потяг,  хоч доти їх бувало досить багато. Простояли в очікуванні пів дня, недалеко від вокзалу в районі Холодної гори лунали вибухи,  деякі привокзальні будівлі були вже  зруйновані або пошкоджені. Але зрештою прийшов евакуаційний поїзд.

Я приїхала спершу до Львова, а потім  у Володимир. Мене прихистила родина моєї колишньої однокурсниці –  це справжні патріоти України, надзвичайно доброзичливі, щирі і щедрі люди, яким я безмежно вдячна. Ця родина, а також їх сусіди, постійно допомагають нашим захисникам, зокрема бійцям 14 бригади: надають посильну фінансову і матеріальну допомогу, працюють у волонтерському центрі, випікають пиріжки та інші смаколики, які передають у госпіталь до Львова. Я хочу зазначити, що місцеві люди набагато раніше усвідомили, що кожна людина повинна допомагати фронту. Незважаючи на вік і стан здоров’я хоча б частинку свого часу присвячувати цьому, підтримуючи таким чином захисників і наближаючи перемогу.

У волонтерський центр я потрапила випадково. Цікавилася, але оголошення не бачила. Прийшла у ТІЦ на екскурсію по місту  і побачила, як хлопці виносили маскувальні сітки. Запитала, хто їх виготовляє, піднялася на другий поверх і з тих пір взялася до роботи. Спочатку різала смужечки до маскувальних сіток, потім плела їх, а згодом перейшла на виготовлення “примар”.

Робота у волонтерському центрі “Крила матері” організована чітко і злагоджено з урахуванням потреб наших захисників.  У центрі працюють як місцеві мешканці, так і волонтери із Харківської, Чернігівської, Донецької, Київської, Херсонської областей. Часткою своєї праці ми намагаємось допомогти  нашим збройним силам нищити ворога.

Дуже подобається мені ваше древнє, історичне, красиве місто, в якому багато церков, соборів, монастирів. Люди тут приймають переселенців доброзичливо, з готовністю допомогти. Місцеві вже якось вирізняють тих, хто приїхав. І завжди охоче підказують, як кудись пройти, підтримують бодай усмішкою і добрим словом. У Володимирі живуть прекрасні люди. Я щиро вдячна за підтримку своїй однокурсниці Лесі Шумовській і її родині, яка прихистила мене як рідну людину.

Вірю в перемогу! Разом переможемо!

«У двір будинку, де ми ховалися, прилетіло три ракети»

Валерія з Ворзеля їхала з двома доньками, одній із яких 14 років, а іншій 6. У Володимирі живуть батьки її чоловіка. Їхнє місто на Київщині було обстріляне росіянами і окуповане:

– До останнього не вірила, що почалася війна. Я організаторка дитячих свят і напередодні виготовляла піньяту для дітей. 24 лютого мала її віддати. Але о 4 ранку мене розбудив вибух. Подумала, що, може, наснилося. Але через пів години зателефонував чоловік: “Збирай дітей і валізи, почалася війна”.

Не розуміла, що трапилося. Ще подзвонила клієнтці і перепрошувала: “Не знаю, як привезти піньяту. Не зможу, певно, доїхати”. Не було усвідомлення, що війна. Але потім вже ввечері дуже сильно лунали вибухи і нам довелося спускатися в підвал. Так прожили шість днів. Діти, зрозуміло, дуже боялися. Спершу, коли траплялися паузи між вибухами, ми швиденько навідувалися додому – сходити в туалет, приготувати щось поїсти. А потім почали розповідати, що російській військові стріляють по перших поверхах будинків, тому треба швидко ховатися знову.

Було страшно. У підвалі багато дітей, один хлопчик все кричав “Ми всі помремо! Я не хочу помирати!”. Про це важко розповідати, якщо чесно. Думаєш: “Ну, прилетить… Я вже змирилася, а от діти – вони ні в чому не винні, туляться одне до одного і бояться…»   Виходиш, щоб бігти додому, – а над тобою щось пролітає велике. Діти не розуміють, що трапилося. З ким граємо у “війнушку”?

Потім, коли вже зникло світло, сусіди кажуть: “Треба виїжджати. Можливо, це єдиний шанс врятуватися”. Трішки заспокоїлося, і вони нас з дітьми вивезли.  Було страшно, бо їхали манівцями, а з іншого боку бахкали танки. Ми швиденько проскочили, а ті, хто лишився, вже не змогли. Наступного дня у двір, де ми ховалися, прилетіло три ракети.

Спершу поїхали в Черкаси до знайомих цих сусідів, і  вони нас, просто чужих людей, прихистили. Потім знайшли волонтера, який привіз сюди. У Володимирі живуть свекри. Тут трошки оговталися. Доньок записали у школу. Але вони все одно хочуть додому. У бабусі з дідусем добре, та їм хочеться у свій дім, повернутися до звичного життя.

Я працювала у творчій сфері. Грала в театрі, організовувала і проводила дитячі свята. Але зараз морально повернутися до цієї роботи не можу. Хоча батьки й намагаються дітей відволікати, планують для них невеличкі свята.

У “Крила матері” потрапила випадково: шукала місце, де могла б бути корисною, якщо не працюю. На будинку культури побачила вивіску волонтерського центру, зателефонувала і мене покликали.

Плести “примар” може навчитися кожен, головне – бажання. За гуманітарною допомогою приходить багато людей, але віддати щось – час чи зусилля, наприклад, не всі бажають, тому що безоплатно  мало хто хоче працювати. Люди не розуміють, що це необхідно для наших захисників. Ми робимо важливу справу, свої серця і душі вкладаємо у ці сітки.

«Серед моїх учнів багато тих, хто віддав життя за Україну»

Ларису Пилипчук добре знають у місті – більше, щоправда, під колишнім прізвищем Закревська. З юності вирізнялася невгамовною і яскравою творчою вдачею, успішно виступала і на мистецьких сценах, і на спортивних змаганнях. Згодом вчителювала у школах міста і була директоркою Будинку школяра. І хоч уже багато років на пенсії, та, незвикла сидіти без діла, постійно знаходить можливість бути корисною. Тим більше – зараз, коли допомога кожної людини така важлива для наближення перемоги. З дівчатами, які переїхали до Володимира і тепер разом з нею плетуть «примар», легко знайшла спільну мову. Вони називають її Старшою і дуже люблять та поважають:

– 24 лютого я лежала в лікарні з ковідом. Коли був приліт біля міста, ми бігали увесь день в укриття в підвалі, туди-сюди. І потім сказали: хто одужує, будете доліковуватися вдома, щоб не бігати отак.

Одужавши, теж хотіла чимось допомагати армії, тож почала випитувати у викладачки педколеджу Валентини Залуніної, де що можна робити. Вона каже: “Ви дуже потрібні, бо ж  і в’яжете, і вишиваєте, тож приходьте плести сітки”. Два дні плела їх у другій школі, а потім прийшла сюди. Тут запропонували взятися до «примар». Так і працюю з тих пір щодня. Дуже комфортно мені з цими дівчатами в колективі. Одна одну розуміємо, співчуваємо, допомагаємо, як можемо.

Я завжди багато в’язала і вишивала. І гачком, і спицями, і сукні, і жакети, і скатертини. Мала персональну виставку в Університеті третього віку. Робила букети з цукерок. У педколеджі для студентів проводила майстерклас. Це  роблю, щоб не сидіти без діла  на пенсії. Бо для людини, яка все життя була в русі, задіяна в організації всіх свят, це нестерпно. Хочу допомагати нашим воїнам. Серед моїх учнів багато тих, які загинули, обороняючи Україну. Брат військовий поранений, недавно з госпіталю виписався. Кілька тижнів тому поховала племінника… Тому працюю, стараюся хоч чимось допомогти.

Дуже хочеться залучити до роботи дівчат мого віку, які сидять удома. Бо ж можна і домашні справи, і плетіння «примар» чи сіток поєднати. Я от не вмію просто собі сісти і сидіти. Усіх коліжанок закликаю долучатися до волонтерства. Грошима не кожен може помогти, не кожен може взяти до рук зброю. Але принести бодай трохи користі під силу кожному.

Віталіна МАКАРИК.

*Публікацію створено за сприяння Української Асоціації Медіа Бізнесу.

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up