Новини

Ті, що тримають небо України

Війна, Новини
405 переглядів

«Україна та її небо» – перша публікація під таким заголовком була опублікована у газеті «Слово правди» за 18 лютого 2023 року. У ній йшлося, як літав розвідувальний літак ПС США над нашою Україною 11 грудня 2021 року. У своєму звіті вони написали «Війна не просто суне, нею «смердить» та велика росія».

24 лютого, коли сонце ще тільки підбиралося до росії, навкруги нашої України уже готувалися до злету ворожих 450 літаків, 250 вертольотів та чимало ракет, яких тільки за п’ять днів з початку повномасштабного вторгнення випустили 113 на знак «братської дружби». Тоді ця «друга армія світу» мала на озброєнні 4132 одиниці авіаційної техніки, у тім числі понад півтори тисячі вертольотів. Того лютневого ранку в Україні із 120 військових літаків лише 40 призначених для ведення повітряного бою. Співвідношення було 1:20.

О 3.20 командувач нашими Військово-повітряними силами генерал-майор Михайло Олещук дав команду «Килим», яка зобов’язувала всі літаки, які у цей  момент літали, покинути повітряний простір України або сісти на найближчий аеродром. За 20 хвилин наш повітряний простір був очищений. О 3.50 наша військова авіація була піднята у повітря. З Луцького аеродрому злітали літаки  204-ї Севастопольської бригади тактичної авіації імені Покришкіна, однієї з двох бригад, що у 2014  році відмовились переходити на бік росії у Криму.

Лучани пам’ятають той вересень 2018 року, коли цих відважних льотчиків вони зустрічали на Театральній площі. Тоді їхній командир Ігор Кисельов сказав: «Нарешті ми повернулися додому».

Тієї ночі вони злітали і брали курс на інші аеродроми, бо вже знали, що на їхній  щось прилетить. А у цей же час по дахах будинків Привокзального району бігав «скрипаль» Ілля Сметанін, у мирному житті музикант, учасник камерного ансамблю «Кантобіле», де грав на  цьому інструменті. Він телефонував льотчикам і  технікам, багато з яких були його сусідами, щоб  дізнатися, що відбувається. Та їм вже було не до цього «любителя авіації».

О пів на п’яту російська авіація завдала кілька ракетних ударів по аеродрому. Літаків та особового складу там уже не було.

На другий день війни мені зателефонував майор Сергій з Пітера, запитавши російською, як справи. Я відповів українською: «На мою землю летять ракети, падають бомби, гинуть люди…» Просилося запитання: «Чому, навіщо?», але я його не озвучив, бо знав, що почую у відповідь: «В Україні ми воюємо з Америкою і НАТО». У цей час більше запитань було до себе самого. Чому генерал-майор Маковський, який народився у слобожанському місті Чугуїв, давав команду бомбити рідну Харківщину? І ще чимало таких «чому?» зринало у свідомості і тоді, і згодом.  І тоді, коли взятий у полон на початку березня  заступник командира полку Максим Криштоп не приховував, що знав:  скидають бомби на мирних людей, але  пояснював це тим, що вони виконували наказ. За три вильоти він зі своїм штурманом скинули до 20 ФАБ-500, сумарна вага яких до 20 тонн. За перший місяць повномасштабної війни ця авіація з літерою «Z» налітала на нашу землю 1403 рази.

Того ранку більше 30 ворожих вертольотів летіли на Київ через Чорнобильську зону, де лишень болота та ліси. За першу годину три з  них «приземлили» наші захисники.

Протиповітряна наша оборона тоді, на жаль, була слабкою технічно, середній вік ще радянських установок сягав до 40 років, але за 11 хвилин того вторгнення вона збила сім цілей у небі.

Наші пілоти злітали, мужньо вели повітряні бої. Наступного дня під час одного з них  загинув полковник Олександр Оксадченко, який на СУ-27  відволікав на себе ворожу техніку. Свого часу він першим серед військових льотчиків опанував всі фігури вищого пілотажу, пішов на пенсію, але 24 лютого у 53 роки знову сів за штурвал.

Невдовзі президент України Володимир Зеленський підписав указ про присвоєння йому звання Героя України, як і ще чотирьом відважним льотчикам –  підполковникам Едуарду Вагнеровському і  Григорію Матуляку, майору Дмитру Коломийцю, лейтенанту  Віталію Мовчану.

На державне підприємство «Антонов» налетіло більш як 20 вертольотів Ка і Мі, висаджувалися десантники, стріляли, горіла техніка. Наша «Мрія» – найбільший у світі літак – ще стояла…

27 лютого ці ракети долетіли і до нашої Володимирщини. Вони влучили в радіотехнічний пункт спостереження, який знаходився неподалік міста. В будинках у військових містечках чули ці вибухи, дрижали вікна.

Тоді під час виконання службових обов’язків загинули три військовослужбовці – старший лейтенант Михайло Шімон з міста Кам’янське Дніпропетровської області, солдат Іван Білецький з міста Горішні Плавні, що на Полтавщині, молодший сержант Сергій Гребенюк з Володимира. Він разом з братом-близнюком В’ячеславом навчався у нашому агротехнічному коледжі і закінчили його на відмінно.

Що говорили і писали ті з росії, з ким я вчився і літав на вертольотах в військовому училищі в ті 80-ті: «Ми долетимо не тільки до Львова, а й до Ла-Маншу. Самі вже не збиралися летіти «бо нам за шістдесят». Але летіли і летять їхні пілоти, яких вони вчили як інструктори тим бойовим застосуванням»; «Наші «товариші» українці, зрадили росію, яка їх навчила літати, і стали бандерівцями».

18 березня я їм написав (російською): «22 день війни – 112 ваших вертольотів Мі і Ка розкидали лопаті на моїй землі, а обгорілі двигуни кричать – не посилайте нас на війну, так, ми металеві, але бачимо і чуємо, яке несемо горе». Підписався українською: Бандерівець Петро Підгурець.

У відповідь вони видалили мене з групи так званих однокласників. Вийшли з неї всі, хто служив і проживає на землі українській. Нас, правда, менше десяти, ми спілкуємося, говоримо на різні теми, але найбільше про наше небо.

Також спілкуюся з льотчиками і техніками, які в 90-ті літали на аеродромі мого села, тоді Жовтневого, у складі 5-ї бригади. Зараз багато офіцерів і прапорщиків з її складу, яким вже за 50, охороняють нашу землю і повітряний простір.

Зовсім нещодавно загинув старший лейтенант Володимир Рекунович з Тростянки Устилузької громади, він був бортовим техніком. Важко писати про трьох молодих вертолітників з сіл моєї сторони, які полетіли у Вічність – це майор Віктор Панасюк із Верби, якому назавжди 38 років, полковник Сергій Хомік з Сусваля, який загинув у 36, майор Ігор Туревич з Галинівки, який поліг у 30 років. Про цих Героїв писали не тільки наша газета, а й на Вінничині і Львівщині. Хто боронить нашу країну – всі Герої.

Петро ПІДГУРЕЦЬ

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up