Новини

Точкою відліку війни став третій день після весілля

Архів
106 переглядів

На площі героїв у Володимирі серед десятків портретів загиблих захисників є і світлина Тараса Марходея. Я знала його зовсім небагато – познайомилися під час Революції Гідності. В ті зимові дні, коли на київську бруківку лилася кров українців, які відстоювали її європейський шлях, на Майдані був і Тарас. Він не раз довів, що любить цю країну, що готовий її захищати, жертвуючи особистим щастям: навіть вирушити на війну на третій день власного весілля.

Тарас уже в Небесному батальйоні. Не поведе сина Давида у перший клас, не порадіє успіхам доньки Злати, не обійме дружину Орисю… Але він живе у їхніх серцях та спогадах, Орися Марходей розповідає, яким був її чоловік, як любив, працював та воював.

Орися і Тарас – пісня і казка

Познайомив їх спільний друг Богдан. Зустрілися і відразу сподобалися одне одному. Орися – уродженка Червонограда тоді вчилися у Володимир-Волинському медико-технічномуколеджі.

– Зав’язалося наше знайомство дуже  швидко. Познайомилися восени  2011року,а навесні Тарас призвали на строкову службу. Я його чекала, щодва місяці їздила у Миколаїв. Як бачите, служив далеко. На той час  йому було 18 років, мені лише 16.  Мама казала, що я ще дитина, а тому була проти, аби так далеко їхала сама. Бувало, мамі не казала, що їду до Тараса, запевняла, що вчуся на вихідних і тому додому не приїду. Сама ж брала квиток і їхала до нього. То якась ціла пісня і казка. Це були шалені почуття і Тарас став моїм першим і єдиним коханням, – пригадує Орися ті щемливі миті.

У Володимирі Орися  потрапила в той період, коли коледж закривали, тож потім студентів перевели до Луцька, де вона довчилася. Тарас якраз відслужив строкову службу. Одружилися молодята весною 2014 року.

– Весілля відсвяткували 3 травня, а вже 6 травня серед ночі ми  везли Тараса в Рівне на полігон. Там уже була 51-а бригада, яка мала вирушати на Схід, а в її складі і  мій Тарас. Для мене точка відліку війни – це третій день нашого весілля, коли Тарас поїхав на полігон. У дев’ятнадцять років я медовий місяць  уявляла по-іншому.

Через кілька місяців Тарас вперше став татом – народилася Злата. Саме він обрав ім’я для донечки. Командування відпустило на хрестини – тоді вперше зміг потримати свою крихітку на руках і подякувати дружині за такий подарунок.

Коли всі були в паніці – Тарас знав, де має бути

Рік  Тарас пробув в АТО, згодом демобілізувався. Подружжя чекало на народження другої дитини і  вирішило переїхати в Червоноград, бо тут і вся Орисина родина і батьки поруч.

– Тарас почав працювати на фірмі з виготовлення дверей лакувальником. До речі, дуже фаховим, на підприємстві його хвалили. Хороша була робота, але з одним мінусом – била по здоров’ю, адже щодня доводилося мати справу з лаками та фарбами. Тому звільнився і перейшов працювати на бойню, де працював поки не почалася війна.

У перші години повномасштабного вторгнення, коли вся сім`я була в паніці,  лишеТарас знав, що робити. Вже о восьмій ранку був у військкоматі у Володимирі. Орися пригадує, що чоловіка після повернення з АТО весь час тягнуло на фронт до побратимів. Тому закономірно, що 24 лютого він був серед тисяч добровольців, для яких захист України  дорівнював захисту своєї родини – найціннішого, що у нього було. 

–  Ми його відмовляли, була паніка, стрес, сирени гуділи, ніхто не знав, що робити, куди бігти. Але Тарас знав, він мав мету – спинити ворога. Згодом сказав: «Пішов, бо не хочу, щоб з вами зробили те, що в Бучі, Ірпені та Гостомелі».

 У складі 14-ї бригади Тарас Марходей визволяв Київщину. Згодом були бої за  воювати і на донецькому та луганському напрямках, у Харківській області, де піднімали український прапор не над одним населеним пунктом.

– Куп’янський район та власне Куп’янськ – це його останнє місце служби. Бувало дзвонив раз на  декілька днів, казав: не хвилюйся, все добре. І в такому режимі жили весь той рік. Торік у  серпні Тарас отримав серйозне осколкове поранення в шию. Проходив реабілітацію спочатку в Мукачівському госпіталі, а потім у Володимирі. Мав усі підстави не повертатися на передову. Та вже у жовтні 2022 року став у стрій. Встиг до нас приїхати ще перед Новим роком, побув з дітьми. Поїхав, і більше ми вже його не бачили.

Один осколок на двох

Важке поранення Тарас отримав, коли поїхав забирати поранених побратимів. Почався обстріл  і снаряд розірвався біля машини, осколки пробили лобове скло та поранили бійців. Осколок пройшов наскрізь через шию Тараса, потрапив в хлопця поруч і  той загинув. Тараса витягнули побратими, він ще встиг поговорити з дружиною.

  –  Розповідав, що їх не відразу евакуювали, бо був обстріл. Він навіть не відразу зрозумів, що сталося, думав, що просто руку відняло з того боку, де поранення. Рука заніміла, половину себе не відчував, але бачив, що побратим у гіршому стані.  Хотів йому допомогти, витягнути з машини під дерево, де дочекалися командира, який їх забрав.

Спочатку Тарасу надали допомогу на місці, згодом перевезли до госпіталю у Дніпрі, а там до Мукачева. На жаль, далися взнаки усі поранення та неодноразові контузії – серце чоловіка не витримало і зупинилося  у 29 років.

– Мені він завжди казав: «В яку б халепу на потрапив, але завжди вертаюся до вас». І ці слова, дали віру у те, що завжди повернеться. Я не могла навіть допустити думки, що може бути інакше. Скільки не відмовляли більше не воювати, але тільки з часом зрозуміли, що то було його. У відпустці казав, що там його хлопці, які його чекають, з якими він має йти в бій.

Орися пригадує, що на похороні з нею спілкувався побратим чоловіка Михайло з позивним Шарик. Про що говорили – не пам’ятає, адже це був час її горя та сліз. А вже згодом Орися поспілкувалася з ним телефоном. Запитала, чи ще служить. Хлопець відповів, що ні, адже отримав важкі поранення, і чесно зізнався, що без Тараса не хоче служити.

– Він знав, що мій чоловік прикриє йому спину і витягне з поля бою у випадку поранення. Каже, не стало його, я став якийсь незахищений, невпевнений. Командир теж розповідав, що багато людей вдячні Тарасу за порятунок.  Чоловік, як дзвонив, то говорили про дітей,  побутові речі, а про жахи війни – ні. Спілкуючись з його побратимами, дізналася наскільки він був безстрашний. Можливо, у нього вже не працював інстинкт самозбереження. Командир розказував, що під обстрілами, де були важкі поранені, яких треба було терміново витягувати, Тарас біг, ризикуючи своїм життям.

  Не раз, каже Орися, плакала йому в телефон, а він її заспокоював. Де брав сили, аби бути веселим, не знає. 

  – Вже півроку минуло від його смерті, а її сприйняття немає. Таке відчуття, що воює, що він з нами, що скоро прийде у відпустку. Тарас був неймовірно добрий,  справедливий, не лукавив,говорив, що думав.

Через чотири місяці після загибелі тата Злата та Давид приїхали до Володимира за його нагородою –  Почесним нагрудним знаком від Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного «Золотий хрест». Її вручають військовослужбовцям за сумлінне й успішне виконання бойових завдань і за високі показники бойової підготовки. Таким був Тарас Марходей. Герою посмертно присвоїли звання Почесного жителя Володимира.

Не пройде Тарас уже рідним місто, лише зі скорботного портрета дивитиметься на нас. Але він житиме у своїх дітях, у кожному українцеві, який дихає завдяки тому, що хтось за нього загинув. Побратими Тараса, в їх числі його батько Юрій, який досі воює,  піднімуть прапор Перемоги і, вірю, що в цю мить Герой посміхнеться з Небесного батальйону.

Валентина ТИНЕНСЬКА.

Публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю редакції газети «Слово правди» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up