На головну Війна Того ранку нам щемно кували зозулі … (війна та моя родина)

Того ранку нам щемно кували зозулі … (війна та моя родина)

206

– Бабулечко, а я уже прокинулася, зовсім спати не можу…

– Чому ж так, Майчику?

- реклама -

-Зозульки закували гучно-гучно, то й розбудили мене. Хіба ти не чула?

-Авжеж, чула. Тільки я звикла до їхнього кування. Відколи ми переїхали сюди, на Волинь, цих пташок завше чутно. То було так давно. Уяви собі, від 1946 року кують вони на нашому подвір’ї. Либонь, люблять  нас. А зараз спи, рідненька, і ні про що не думай. Зозульки кують тобі довге й щасливе життя…

…Як же то – ні про що не думати, коли думається повсякчас? Тим паче,  доля стелить довге й щасливе життя! І над цим так кортить поміркувати! Бабуся ж знає, про що говорить… Але ще ледь сіріє – ранок допоки не народився. Дрімота, нав’язлива й нудна, як осіння мряка, міцно стуляє мої повіки, і непомітно повертаюся в обійми Морфея.

Сниться мені наш садок коло старої п’ятої школи. Дідусь косить добре заточеною косою височенну буйну траву, вкладає її рівненькими смужечками на землю так, що робляться хвилі різних відтінків зеленої барви. Виходити в садок на покоси – улюблена справа дідуся, і хоч травиця йому майже по пояс, викошує  її швидко та вправно. Дарма, що має далеко за вісімдесят літ…

Ось він зупиняється, аби змахнути з чола рясний піт, бере точило й гострить косу. І розноситься шкільним садком та дзвінка мелодія дідусевого інструменту – дзень-дзень, дзень-дзень, дзень-дзень! А потому, ледь нахилившись і притуливши держак коси до грудей, немов наречену, старенький сивий косар знову береться до роботи. Вовтузитися не можна – до сходу сонця  мусить бути все викошене.

Тим часом бабуся приносить до садка відра. Йде вона, розхитуючи ними, а залізні цеберця, вдаряючись одне об одне, торохкотять безупинно, заливаються якимось лукавим сміхом – чирк-чирк, чичирк-чирк, чирк-чирк. Їх три, і кожне чекає, доки наповниться садовим «крамом». В одне відро ми із сестрою маємо збирати добрий плід – яблука, груші, сливи. То на компот чи варення. У друге покладемо напівзогнилий урожай – добру частинку дідусь пустить під прес на вино, зогнила ж піде худобі. Третє відро слід наповнити гнилизною –  бабуся із дідусем кажуть, що для свиней то наче цукерки. Мені стає смішно, адже, маючи добру уяву, відразу малюю собі картину, як ото наші рожеві тваринки смакують тими цукерками із зогнилих і запліснявілих яблук, груш, слив… Тож, зовсім не пручаючись (бо до цього не привчені!), беремо з бабусею відерця і йдемо збирати падалицю.

Батько залазить на здоровецькі горіхові дерева й чимдуж розхитує пишне гілляччя. Горіхи сипляться додолу й теж виспівують свою мелодію, дуже коротку й глуху, – бам-бам, бам-бам, бам-бам. Мама стає на коліна й визбирує їх, складаючи у фартух. Не думала, що цього корисного плоду буде так багато, то й не брала жодної ємкості. Але не біда, бо у фартуху горіхові співи веселіші.

Ще трохи і десь далеко на видноколі  замайорить  жовтаво-помаранчеве чоло сонця. І знову чую незмінне – ку-ку, ку-ку, ку-ку! – заводять свою тужливу пісню зозульки.  Це до щасливого й довгого життя. Так каже бабуся, а вона знає, про що говорить.

…Крізь далеке й глухе кування у вранішньому нетривкому сні долинають до мене безупинні бахкання. Просинаюсь, глипаю на годинник у мобілці – 4.20, 24.02.2022.  Ще зовсім сонна, однак,  спадає на думку – суцільні двійки, четвірки й нулі.

Стрімголов біжу до вікна і …бачу заграви. Заграви від вибухів. Яскраво-червоні, бордові, помаранчеві, коричневі, але, підіймаючись високо до неба, барви змішуються і перетворюються на велику чорну з червоними прожилками пляму. А потім суцільний дим. То ракета потрапила у будинок на вулиці Кошиця, 7а, що за декілька кварталів від нашого.

– Вставайте! – гучно промовляю до чоловіка та дітей. – Війна! Вони підскочили з ліжок та й собі до вікна. Стояли так хвилин із десять, притулившись один до одного й чекаючи наступних заграв, але їх уже не було.

Так спроквола покотився перший день війни. І тільки десь далеко-далеко виспівували зозулі, кування їхнє було майже нечутним, глухим, як биття натомленого серця. Це до щасливого й довгого життя – почула крізь всеохопні тривогу, страх і біль бабусині слова. Ця перша днина воєнного часу ніяк не хотіла закінчуватися, страшні новини безперервним потоком лилися із екрану телевізора, комп’ютера, планшета, дзвінки до рідних і близьких краяли серце. Пообіді, як стало смеркатися, взяли ми свої тривожні валізки й попрямували до бомбосховища у школі, що поруч із домом.

Приміщення невеличке, людей повнісінько. Надривний плач немовлят,  безупинні біганина й крик дошкільнят, зітхання і молитви вголос старших людей, зойки тих, кому було зле, тужливе завивання собак, яких господарі взяли із собою до укриття. А ще пронизлива сирість, наче сидиш на протязі, і страшна задуха, від якої не було спасу. За години три такого мордування  повернулися до хати й полягали спати навдивовижу рано. Змучені, натомлені, знервовані  якось і забули про вечерю. Пам’ятаю тільки, що того вечора ми з чоловіком і дітьми молилися, щоби Господь порятував нас, даруючи мирну, безпечну ніч.

Відтоді я стала боятися звуків. І тільки один був милий моєму серцю – ку-ку, ку-ку, ку-ку… Мої давні подружки, мої голосисті приятельки- зозульки викликали іронічну усмішку й наснажували вірою у те, що все буде добре.

Другого ранку війни їхнє кування було дзвінкішим, пронизливішим. І, здається, знаю, у чім річ: певне, від місць вибухів перебралися ближче до нашого дому та й радіють собі, виспівуючи. Тільки чую крізь сон лагідні бабусині слова: «А зараз спи, моя рідненька, і ні про що не думай. Зозульки кують тобі довге й щасливе життя».

Як же ж це – ні про що не думати, коли думається повсякчас, коли думки, наче ті бистрі коні, випереджають одна одну? Та другий день війни  повільно плів тужливе плетиво із жахливих новин, гірких розмов, безкінечних телефонних дзвінків… За сніданком порадилися і вирішили виїжджати з Києва до мами, до мого рідного Володимира. Десь удалечині знову чулися вибухи і, зібравшись нашвидкуруч, вирушили до вокзалу.  Поїхали навмання, не знаючи, коли та яким саме потягом удасться вибратися із міста.

Переповнений людьми вокзал гудів, наче бджолиний рій. Море людей, дітей, собак, котів, море валіз, море пакунків… Дізналися, що вже вирушають евакуаційні потяги Київ-Львів із періодичністю кожних дві-три години. Тож, вийшли на перон, а там, Боже мій, яблуку ніде впасти! Стіна людей, міцно притиснутих один до одного! Подали перший поїзд відповідно до розкладу, і люди стали штурмувати вагони. Але, на щастя, поліціянти так-сяк намагалися утихомирювати натовп, закликаючи відійти за обмежувальну лінію. І за якихось п’ять хвилин залізний рятувальник був ущент забитий тими, хто втікав від війни. Однак, він ніяк не міг вирушити у свою тривожну путь, оскільки через тисняву зламалися двері в одному з вагонів. Вони повсякчас пищали і навідріз відмовлялися зачинятися. А народу тим часом прибувало й прибувало… До цього потяга не вдалося потрапити, тож, стоячи на пероні, з гіркотою спостерігали за його безуспішними спробами від’їхати. Та, врешті-решт, працівники вокзалу якось полагодили ті двері й потяг, зітхнувши, загуркотів у далину. А ми стали чекати на наступний… Півтори години очікування минали на диво повільно, але ось і прибув він.  Учасно, згідно з розкладом, о 13.34. Ці червоні цифри на електронному табло закарбувалися у пам’яті.

Той самий натовп, той самий крик, той самий плач. До вагона нас із дітьми занесло хвилею людського моря. Чоловік лишився на пероні. Поліціянти  оголосили – спершу заходять діти, жінки, особи з інвалідністю, старші люди, а тоді чоловіки.

І так удалося втиснутися до першої-ліпшої плацкарти. Людей прибувало й прибувало, у нашому закапелкові відтак розмістилося дванадцять душ! Сиділи тісно притиснувшись один до одного, наче оселедці у банці, ноги весь час зігнуті, їх не можна випростати, адже куди не глянь сила-силенна валіз, сумок, коробок, дитячих візочків, інвалідських крісел. Але, слава Богу, таки рушили!

Тієї евакуаційної дороги до рідного краю мені ніколи не забути: страшенна задуха, несамовитий плач маленьких діток, безперестанні дзвінки мобільних, знепритомнення старших людей, надривний кашель усіх, скавучання собак. Неможливість потрапити до туалету, адже люди сиділи скрізь, навіть у проходах і тамбурах. Діти просили їсти, а дати їм не було чого – усе нашвидкуруч приготоване вдома з’їли ще на вокзалі. У провідника не виявилося нічого їстівного, хіба окріп із котла. Нас «порятувала» одна жіночка із сусідньої плацкарти, вона поділилася із нами печивом. Це й було все наше  їдло, і його смак діти згадують  досі.

…Ближче до опівночі чимало люду поснуло, стало трішки спокійніше на душі. А головне – обережно переступаючи через ноги сусідів, можна було дістатися тамбура, на мить визирнути крізь напіввідчинене віконце й вхопити  дрібку свіжого повітря. І то немислиме щастя!

Потяг Київ-Львів рушав украй повільно, зупиняючись, як зауважували люди, заледве не біля кожного стовпа. Глянула на годинник мобільного – 00.45, 26.02.  Благословлявся на світ третій день війни. Наш пекельний поїзд знову зупинився, знову це роз’їдаюче душу чекання невідомо чого. Крізь темряву проглядалися обриси якоїсь невеличкої станції. Вокзальне повітря заходило в ніздрі. Вкотре капризувало немовля.

Але що це? Ку-ку, ку-ку, ку-ку… Як, звідки, нащо ви тут, голосисті подружки-зозульки?! Чому не спите такої глупої  тривожної ночі?! Про що ж співаєте?! І долинає бабусин голос: «А зараз спи, моя рідненька, і ні про що не думай. Зозулі кують тобі довге й щасливе життя».

Моє спілкування із пташками перервали слова провідниці: «Хто тут до Володимира? Готуйтеся, наступна зупинка ваша». Були єдиними, хто вийшов на станції.  Холодна зоряна ніч прийняла нас у свої неласкаві обійми.

Так від 26 лютого почалося нове життя моєї родини у рідному місті. Відразу дізналася, що в педколеджі, який свого часу закінчила, викладачі, студенти, містяни плетуть для наших захисників маскувальні сітки й примари. Тож, ми з чоловіком і дітьми, недовго думаючи, долучилися до роботи.

Плетення сіток є доволі незвичним, особливим, але водночас і цікавим заняттям. Передовсім, тому, що подібна монотонна праця вимагає  ангельського терпіння, безумовної зосередженості, виняткової уважності. Але саме це втихомирило бодай на якийсь час душевні терзання, уповільнило шалений перебіг думок, відволікло увагу від зливи негативного.

Минав час. Я вирішила поєднати корисну роботу із плетення сіток зі  своїм фахом. Завдяки навушникам з’явилася можливість долучитися до вебінарів, лекцій, зустрічей, на яких ішла мова про особливості висвітлення війни у медіа, психологічні засади роботи журналіста, специфіку асинхронного навчання журналістики та інше. Крім того, слухала улюблену музику. І це, направду, чудово – руки зайняті, у вухах навушники, за допомогою яких можна перенестися хоч до Києва,  чи Львова, хоч до Варшави чи Відня!

Так тривало тижнів зо два, доки мій чоловік Андрій не промовив: «Що ж це коїться? Я здоровий, дужий чоловік, а займаюся плетенням сіток?! Завтра ж піду до військкомат». І настало те завтра, і він пішов. Наказали прийти за два дні. З речами. То було 16 березня.

Напередодні ми доволі рано вляглися спати, однак, жоден сон не брав. Довго розмовляли про все на світі, а головно про те, як багато не встигли зробити в житті. Й кожна наша думка починалася так: «А коли я повернуся із війни, то ми…», «А коли ти повернешся із війни, то ми…». Не зчулися, як і заснули. У мене сон був тривожним, кілька разів прокидалася від найменшого шарудіння, тоді знову засинала. Андрій спав міцно, лише іноді злегка сміявся.  Від початку війни у кожного з нас сон по-своєму важкий.

…І наснився мені вкотре наш садок коло старої п’ятої школи.  Дідусь уже викосив височенну буйну траву, вона лягла рівнесенькими смужечками на землю, утворивши хвилі різних відтінків зеленої барви.

Спекотливе й посушливе літо за якийсь день-два висушило покоси й зеленаве море перетворилося на жовтувато-бежевий степ. Сивий старенький косар перегортав сіно витесаним із гілки дерев’яним  рогачем. Поперегортала і я разом із ним. Він повсякчас нагадував, що сіно потрібно добре підкидати й розпушувати – тільки так висохне достоту, не запліснявіє і буде хорошим кормом для кролів, свиней.

Ось прийшла бабуся, у неї на обличчі виграють радість і задоволення. Вона віднесла до сараю відра, переповнені зібраними яблуками, грушами, сливами, й повернула нам порожню тару, аби продовжили збирати падалицю. Бо садок нею просто-таки всіяний. Я певною мірою злюся на ті прохання, бо так хочеться побігти гратися у дворі із сусідськими дітьми. Однак, взяли  цеберця і пішли до праці.

Тим часом тато з мамою обтрусили дерева, визбирали горіхи, які заплуталися у ще невикошених травах. У батьків долоні коричневі від зеленої шкаралупи молодих плодів. Батько посадив нас із сестрою поруч, складаним ножичком розколов горіхи навпіл, акуратно вийняв молочного кольору серцевини, виклав у рядочок – це тобі, а це ось тобі.  «Глядіть-но, щоб порівну було», – приказував. Ми хутко познімали з горішків тонесеньку плівочку й ласували тим дивом.  А тато промовляв: «Їжте, їжте, мої білочки».

На цьому  сон утікає від мене, прокидаюся, на годиннику мобілки – 03.32, 16.03. Сьогодні Андрій іде до війська.

Іде добровольцем – він за фахом перекладач із німецької й англійської мов, працює учителем, воєнної підготовки жодної. Але каже, що не може сидіти й дивитися, як палає хата, наша українська хата. Мама плаче: «Куди  тобі до армії, ти ж немолодий? Он 1 травня буде 55». Але він збирає речі до наплічника та заспокоює усіх нас.

А зозулі кують…  Кування  їхнє  дедалі гучніше, закличніше, яскравіше. Певне, несуть справжню весну – теплу, радісну, переможну.

– Ти спиш, моя рідненька? Я – ні, прокинувся, бо зозулі кують.

– І я теж не сплю. Колись давно бабуся розповідала, що зозулі у Володимирі кують, скільки вона себе пам’ятала. Аж від 1946 року, відколи родина переїхала до містечка. Приказувала, що пташки ці люблять нас і кують нам довге й щасливе життя.

Майя НАГОРНЯК,

кандидатка філологічних наук,

доцентка кафедри телебачення і радіомовлення Навчально-наукового інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

дванадцять − девять =