Новини

Три волонтерські історії під «Крилами матері»

Архів
56 переглядів

Із перших годин повномасштабної війни колишній районний будинок культури став свого роду магнітом, куди сходилися люди, охочі допомагати, ділитися і робити бодай щось для захисту України. Його осердям стала заснована матір’ю загиблого Героя Діаною Шевчук ще в 2015 році волонтерська організація «Крила матері», яка займається переважно плетінням маскувальних сіток та «примар», але водночас закриває й інші фронтові потреби. Вже незабаром волонтерський рух в РБК сформувався за різними напрямками, об’єднуючи людей різного віку: від підлітків і студентів –до матерів військових, від місцевих мешканців до тих, хто знайшли у Володимирі тимчасовий прихисток, рятуючись від війни.

Ми записали історії студентки коледжу Ірини Остапчук, засновниці «Крил матері» Діани Шевчук та вимушеної переселенки з Київщини Наталі Кабанець про їхній шлях до волонтерства і про те, що мотивує їх не лишатися осторонь.

Іра ОСТАПЧУК,

студентка спеціальності “Комп’ютерна інженерія” Нововолинського коледжу:

– Моя війна розпочалася з дзвінка заплаканої подруги:  “Іра, там війна, я не знаю, що робити!”. Я спробувала її заспокоїти,засумнівалася, чи це бува не фейк. Але в усіх новинних пабліках було одне і те ж – вибухи у Києві, ракетні обстріли Луцька… Від цього накочувалася жахлива паніка. В перший день війни я просто сиділа і гортала новини, не знаючи, куди себе подіти і що робити. Почувалася жахливо безпорадною.

Того ж дня у чаті фестивалю “Княжий”, де я волонтерила влітку, написали, що потрібні люди в РБК, у «Крила матері», на плетіння сіток. Я подумала, що ліпше зайняти себе чимось корисним,ніж просто сидіти вдома. Прийшла туди і цілий день плела. Там було багато моїх друзів і знайомих із фестивалю “Княжий”. Це стало маленькою відрадою в цей момент. Незабаром, коли на плетіння сіток назбиралося багато людей, мене взяли на перший поверх, допомагати з гуманітарною допомогою, яка із перших тижнів почала  надходити у місто. Я стала відповідальною за один із відділів продовольства, де були переважно кава, чай і печиво. Заносила туди продукти з машин, які ми розвантажували, збирала пакуночки для відправки хлопцям і дівчатам на фронт.

Були такі дні і ночі, коли ми мусили в РБК просто жити. Бо знали, що має прийти машина і її треба буде розвантажити, але о котрій годині це станеться, не було відомо достеменно. Але ночувати в підвалі – не так жахливо, як це звучить. Там було дуже гарно і затишно. Ми мали матраци й пледи, разом нам було навіть весело. Так ми фактично жили два тижні.

А от із навчанням у цей час вийшла не дуже хороша історія. Перші два місяці повномасштабної війни я про нього й не думала, бо максимально занурилася у волонтерство. Взагалі забула, що в мене випускний курс і потрібно писати дипломну роботу. Зрештою, мені почали писати куратори: “Іро, а де диплом?”. І ось незабаром вже захист, а я досі його пишу. Тому так, із цим вийшло трохи складно. Більшість волонтерів, які працювали з нами, у цей період забули про особисте життята інші зобов’язання – усе, що було до війни, просто зникло.

Мою душу гріла думка, що ось я збираю пакуночок, і хлопці й дівчата на фронті зможуть попити кави-чаю зі смачним печивом і, хоч і не знатимуть, звідки це, але відчуватимуть вдячність до тих, хто ці гостинці передали. Зокрема, і до мене, як однієї зі складових цього ланцюжка. Це мені дуже подобалося, тому я готова була працювати щодня по багато годин, навіть просто розвантажувати машини, лише щоб ловити цей кайф, коли відправляєш величезну машину на фронт і розумієш, що наші воїни будуть забезпечені на певний час.

Не скажу, що війна спричинила якісь сильні зміни в моєму внутрішньому стані, але, гадаю, це станеться у майбутньому і буде складно відвикнути від реальності війни. Бо мені важкоприйняти те, що наш волонтерський центр в РБК припинив роботу, я досі щодня прокидаюся з думкою, що треба йти туди, розвантажувати машини. Якщо чесно, є відчуття непотрібності. Як у перший день, оця безвихідь, коли не знаєш, куди себе подіти, і ніби й розумієш, що ситуація трішки стабілізувалася і ми вже зробили все, що могли, але цей момент, що ти нікому не допомагаєш, дуже грузить.

Хоча насправді я й далі веду інформаційну війну, допомагаю нашому “КіберКозацтву”. До них долучилася із перших днів війни, коли одногрупник запропонував ddos-итисайтирусні. Мені все пояснили, схема виявилася досить простою. Тому я просто брала свій ноутбук, підбила на це ще декількох друзів, і поки ми займалися своїми завданнями, на столі стояло від двох до чотирьох ноутів, з яких ддосилися і за кілька годин лягали російські сайти. Це так прикольно: в російських новинах пише “Вчора була здійснена атака професіоналами з української сторони”, а цим займалися студенти, які сидять у підвалі. Зараз продовжую це робити. Там нам вдалося покласти, наприклад, РІА-новини, Сбєрбанк і Тінькофф. Нехай вони за кілька годин і відновлюються, але ці перебої, зокрема в роботі банків, приносять їм величезні збитки.

Діана ШЕВЧУК,

засновниця волонтерської організації «Крила матері»:

– Мій син не повернувся з Іловайська. Він воював у добровольчому батальйоні “Донбас”. Інформації по цих бійцях не було ніякої, тому я дуже довго шукала його, їздила по шпиталях. Часто бувала у Дніпрі проїздом через Київ. А там уже мої посестри по життєвій ситуації створили біля Майдану, на Грушевського, маскувальний батальйон, де плели сітки і костюми-«примари». Тому, коли бувала у Києві, заїжджала і до них, і з ними працювала і спілкувалася, бо нам треба було ділитися різною особистою інформацією. У 2015 році  отримала від Кличка подяку.

У тому ж 2015 році, коли приїздила у Володимир, питала, чи тут плетуть сітки. Казали, що так, але ніхто не міг достеменно пояснити, де. Начебто робили це у різних школах, але де саме, я не знайшла. Тоді я попросила свого однокласника Віталія Нагорного – а він підтримав цю ідею обома руками – виготовити станок для сіток. Разом подумали, як то краще зробити, щоб вдосконалити ті станки, на яких працювали в Києві, намалювали схему. Потім він зробив ще два таких пристрої. Додалися й інші. Дякую Володимиру Філюку, директору лісгоспу, який допоміг нам з матеріалом і надав деревину.

Десь місяці два ми плели сітки на маленьких станочках у приміщенні, яке нам надала Віра Чайковська-Тарликова. Потім отець Ігор і отець Миколай з собору Різдва Христового  виділили приміщення недільної школи, де ми змогли поставити й великий станок, і кілька маленьких. І там плели маскувальні сітки більше двох років.Згодом трішки змінилася ситуація і потрібно було звільнити приміщення. Завдяки Роману Гуку отримали приміщення у будівлі землеустрою, де працювали майже три роки. А з грудня минулого року працюємо на другому поверсі РБК.

24 лютого я прийшла сюди після дев’ятої ранку. Уже знала, що Київ бомблять і почалася повномасштабна війна. Я живу сама, нікого не маю, тож подумала, що треба просто йти і працювати. Прийшла сюди, а тут вже люди. Це була не просто суєта –  важко описати словами, що діялося. Я б сказала, це страх гнав людей сюди і вони робили перше, що спадало на думку, – бігли з торбами і несли хто що. Продукти, шматок сала, шкарпетки, батарейки, стару військову форму, мило, шампуні, одноразові станочки для гоління, вологі серветки… Хтось ніс бинт, хтось цілу упаковку, хтось ліки. Різне, але все те, що тоді було потрібне.

Холодно так було, центральні двері стояли відчинені, а люди все йшли і йшли. З торбами, сумками, з повними багажниками автомобілів і напакованими бусами. Лишали речі і швидко йшли геть. А ми намагалися це все швиденько розсортуватися – туди ліки, туди – одяг. Але місця було малувато. Це не складування, бо щойно вивантаживши, навантажували знову і відправляли у наші військові частини та новосформовані підрозділи. Усе, як у мурашнику, і тут працювали наші волонтери-”мурашки”. Їхня допомога була надзвичайно великою, в перші дні вони грали просто неоціненну роль.

Почуття насправді переповнювали. У такий час усі настільки згуртовані, мізки працюють інакше, людина розуміє, що їй не потрібна насправді купа золота, колекція парфумів чи ще чогось, вона хоче допомогти, поділитися

Приходили допомагати ті, хто приїхали на Волинь, бо  тут безпечніше, і теж хотіли чимось зайнятися, бо ж страшно, а коли працюєш разом, то спокійніше. Сиділи один в одного на голові, різали тканину, смикали, в’язали. Кожного треба було навчити. Хоча місцевим я всі ці вісім років казала: люди, приходьте, поможіть на годину-дві, то все треба… Потім  села на допомогу підключилися.

Підрахувати, скільки маскувальної сітки сплела з початку російської війни, ніколи не пробувала, але очевидно, що лік іде на багато й багато кілометрів. Плетемо ми не лише для наших бригад. Рідні мешканців міста служать в інших підрозділах, і коли вони звертаються за допомогою, ми ж не можемо відмовити. Інші бригади перебувають на передовій поряд із нашою. Як можемо нашим дати і не дати тим? Вони хіба не так само нас захищають? Для нас всі рівні. Коли просять для сина, для брата – як відмовиш? У нас чужих нема, є тільки ворог і свої.

Сіткою маскується техніка, бліндажі, окопи. Виходить з ладу вона дуже швидко –постійні обстріли, горить. Грає роль і природний фактор: під палючим сонцем вигорає тканина, нитки тліють і розсипаються. Воїни переїжджають з місця на місце, часто це відбувається поспіхом, і просто немає часу зібрати всі маскувальні засоби. Техніки стало більше – її теж треба маскувати. Всі машини, які в напрямку фронту йдуть, потребують маскувальних засобів. На відміну від перших тижнів повномасштабної війни, зараз бракує рук. Є потреба і в коштах, бо витрачаємо їх на фарбу, якою фарбуємо тканину, на основу для сіток, на мішки, з яких робимо плетиво для «примар».

І не тільки цим займаємося. От наші дівчата склалися коштами і купили 300 пар шкарпеток, відправили їх на нашу бригаду. Люди приносять тканину, з нею у ВПУ шиють спідню білизну для хлопців. До повномасштабної війни відправляли її  у шпиталь в Дніпро, а зараз – на фронт. На кожному пакуночку зазначений розмір, до нього додаємо вологі серветки, щоб в тих окопах могли обтертися і вдягнути чисте, бо помитися нема де. Є робота і для в’язальниць: маємо нитки, а зима не за горами, тож можна вже в’язати шапочки-рукавички для військових.

Ми маємо вистояти. Дуже дорога ціна, надзвичайно. Але перемога мусить бути за нами, бо ми на своїй землі.

Наталя КАБАНЕЦЬ,

вимушена переселенка, село Плоске Броварського району, Київщина:

– Приїхали ми у Володимир 15 березня. Наступного дня стали на облік як переселенці у координаційному центрі. Піднялася на другий поверх запитати, чи потрібна допомога у волонтерстві. Сказали –  ні. Прийшла наступного дня знову. Стукала у всі волонтерські кабінети – мене не хотіли брати. Коли Діана Сергіївна побачила, що  вже вкотре приходжу проситися допомагати, то вмовила жінок, які сиділи й плели, дати і мені роботу. Відтоді і приходжу сюди.

Шумно у нашому селі на Київщині було з першого дня. Ми прокинулися від вибухів. Вони лунали постійно, бо з одного боку зовсім поруч чернігівська траса. Приїхавши сюди, не могла сидіти вдома, не могла спати. Всі, хто чули вибухи, знають, як це– спати в підвалі. Ти й не спиш, відключаєшся на якісь дві години, щоб відновити свої сили. І все. Після пережитого сидіти в квартирі, гортати інтернет і збоку дивитися на це все не можу, мені потрібно щось робити.

Активною людиною була завжди, і в нас вдома також це всі чудово знали. Я і моя подруга Юля навчали людей сортувати сміття. У 2006 році  їздила за досвідом у Німеччину. Все не могла зрозуміти, як же так: от зараз 2022-й, ми живемо під Києвом, і ще досі люди до цього не доросли. Тому цим почали займатися. Знайшли приміщення, почали розповідати людям, через соцмережі. Нас підтримали. Люди вдома сортували відходи, привозили, ми це здавали і на отримані кошти купували троянди і висаджували в селі. Зараз вони дуже красиво квітнуть. Багато хто нас не називали розумними, бо по смітниках збирали пляшки, які не розкладаються у природі. Але потім за виручені кошти купили волейбольну сітку, м’ячі, облаштували волейбол у своєму селі. Я там немісцева, вийшла туди заміж, моя подруга теж. Але отак намагаємося змінити життя довкола себе на краще. І до війни робили це також, а зараз тим більше просто спостерігати, як гинуть хлопці і дівчата, я не можу.

Наше село, як і вся громада, було в окупації і від обстрілів також постраждало дуже сильно. На кожній вулиці  зруйновані вщент по півдесятка будинків, решта пошкоджені. Коли прийшли орки, вони понапивалися, каталися на танках і стріляли з них по перших поверхах будинків. Є люди, які взагалі залишилися без житла. Мені пощастило більше: в наш куточок жодного снаряду не прилетіло. Вікна повилітали, але то таке, що можна впоратися своїми силами, а головне – люди не постраждали. Дуже поруйнована школа –на дві третини, зовсім не залишилося вікон. То зараз збирають кошти, щоб хоча б перекрити ту частину, яка зруйнована, і до вересня школу запустити, щоб діти могли піти на навчання. В багатьох інших селах Великодимерської  громади взагалі не лишилося шкіл і садочків.

У Володимирі живе мама, але я тут ніколи не жила, народилася в Запорізькій області. Мама переїхала сюди 21 рік тому, коли я вже була студенткою, щоб доглядати бабусю, і залишилася тут. Володимир дуже подобається, зараз мені тут дуже комфортно – місто компактне, тихеньке, чисте. Дуже поважаю ваших комунальників і люблю з ними вітатися вранці. Нас тут підтримали  і морально – “Крила матері” допомогли впоратися з тим, щоб прийти до тями, і продуктовими наборами, і місцеві жінки нас підгодовують, ставлення дуже гарне. Дітям сподобалося в тутешній школі, а коли довелося звертатися за медичною допомогою, то в лікарні з нас не взяли ні копійки і фахово і привітно її надали.

Відколи я у Володимирі, плести “примар” приходжу щодня. Ця робота вимагає багато терпіння і посидючості. Руки дуже болять, коли натягуєш сітку. Але тим, хто на фронті, важче.

Щодня, мов на роботу, у «Крила матері» приходять жінки, аби плести сітки-обереги і «примари», заплітаючи у них зі смужками тканини добрі побажання і щирі молитви за наших воїнів, створюючи для них не лише цілком реальний, але й духовний захист. Серед них – більше півдесятка таких, як і Наталя, вимушених переселенок. Знайшовши прихисток від війни у відносно безпечному місті, вони щодня докладають рук, часу і зусиль, аби допомогти українському війську наблизити перемогу. Їхні історії читайте в наступному номері газети.

Віталіна МАКАРИК.

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up