Кілька останніх місяців володимирчани активно поширюють у соціальній мережі Фейсбук 17-хвилинний фільм «Княжий град», знятий уродженцем Горичева, відомим українським кінорежисером Володимиром Андрощуком напередодні тисячоліття міста. На жаль, наш видатний земляк відійшов у кращі світи 14 років тому, півроку не доживши до 66-річчя. Майже через місяць Володимиру Андрощуку виповнилося б 80 років. Як сьогодні відгукується у серцях володимир-волинців фільм 30-річної давності? Чи хто упізнав себе на цій короткометражці?
«Це моя подруга Галя годує дитину», – прокоментувала один із кадрів користувачка ФБ. На іншому – тодішній директор історичного музею Петро Заклекта разом із співробітницею облаштовує експозицію. Ігор Мацюк упізнав колег художників Івана Сакуляка й Миколу Черняка.
До речі, саме завідуючий художньою майстернею Іван Сакуляк, як виявилося, майже тиждень супроводжував у місті й околицях режисера та оператора Олександра Бузилевича поки тривали зйомки. Згадує Володимира Андрощука як надзвичайно простого у спілкуванні, щирого, відкритого чоловіка. Він вирізнявся, за словами Івана Степановича, особливою, якоюсь лицарською шляхетністю, але без жодної зарозумілості й, Боже борони, зверхності. До прикладу, почувши, що гуцул за походженням, Сакуляк, проживаючи на Волині, ніколи не бачив Світязя, заявив, що це нонсенс і повіз його з дружиною й дітьми до найбільшого озера України.
Із цікавістю, інтересом і готовністю приставав Андрощук на пропозиції проїхатися навколишніми селами, аби побачити стан церковних споруд , адже дуже вболівав за збереження пам’яток сакральної культури, які тоді, наприкінці 80-х, ще не починали відновлювати. У більшості з культових споруд розміщувалися колгоспні склади, магазини, чи вони просто стояли занедбані. Тому у фільмі зафіксовані напівзруйновані Петро-Павлівська церква у Новосілках, храми Зимного, а у Хворостові – навіть із п’ятикутною зіркою (кажуть,тут збиралися влаштувати сільський музей атеїзму). Цю церкву тайкома показав Володимиру Івановичу Сакуляк, поки прикріплений до кіногрупи інструктор ідеологічного відділу райкому партії пішов на обідню перерву. Повернувшись із поїздки пізніше, виправдовувалися, мовляв, від’їхали перекусити, а тут колесо спустило…
Важливу роль у фільмі, наголошує художник, відіграє музика, адже режисер органічно використав для створення історичного фону могутню животворящу й очищаючу молитву до Чесного Хреста «Нехай воскресне Бог!» у виконанні академічного хору.
– Якою бурхливою радістю бринів голос Володимира Івановича, – пригадує Іван Сакуляк, – коли він зателефонував і повідомив, що фільм «Княжий град» пройшов цензуру ЦК, що його закупили для прокату у Німеччині, Канаді, Австрії, Болгарії, Чехословаччині!
На показ у володимирському кінотеатрі ім. Шевченка тоді вдалося потрапити не усім. А перший секретар міськкому партії Ростислав Чап’юк викликав «на килим» інструктора, звинувативши за кадр церковного купола із зіркою.
Викладач педагогічного училища Валентина Лихолєтова, пригадує, що чула щось про фрагментарні зйомки у закладі, де викладає, але, що оператор піде у дитсадок, куди водила свою дитину, й не підозрювала. Власне і про сам фільм, і про те, що у нім зняли її молодшу доньку, почула значно згодом. Із далекого міста Оленегорськ Мурманської області зателефонувала найстарша дочка: «Мамо, по телебаченню показують фільм про Володимир і в кінці там є наша Оленка!».
-Я отетеріла! Не знала, що фільм про Володимир демонструють по всесоюзних каналах. Уже пізніше його прокрутили й на українському телебаченні і ми й тут його побачили.
Тоді, напередодні святкування, усі говорили про тисячоліття міста, то і дітям у садку про князів розповідали. Працюючи зі студентами-практикантами, ми, викладачі,також на це їх націлювали, бо у «Казку», приходили журналісти із газети «Слово правди», і з радіо. Тому діти могли відповісти на одне-два елементарних питання. Це був звичайний день, малечу вивели на прогулянку після сну, діти гралися, спускалися з гірки. Ніхто спеціально до зйомки їх не готував, оператор зняв швидко, та й у фільмі це займає кілька миттєвостей. Якби я знала заздалегідь, то хоча б бантики дочці в садок зав’язала, платтячко святкове одягла, а так моя дитина стоїть у повсякденному сарафанчику. На запитання як звати відповідає: «Оленка», дівчинка поряд: «Наталочка». І всі хором називають місто, де живуть: «Володимир-Волинський!».
Іншим стало за 30 років і саме місто. Не кафе «Ліра», а костел Іоакима й Анни зустрічає гостей і містян на площі, відновлені й реставровані старанням місцевих громад інші старовинні християнські святині – собор Різдва Христового, усі сільські церкви Володимирщини, збудовано чимало нових. На міських вулицях замість кількох «Москвичів», «Жигулів», «Волг» зараз повно іномарок, про які тоді більшість володимирчан і не чули. Та дуже символічно звучить побажання отця Сергія Депо з останніх кадрів «Княжого граду»: «Мир вам!». Ці вічні слова адресовані не лише тодішнім, присутнім на службі вірянам, а й усім нам, у сьогодення.
Тим часом у місті знову замислюються про створення чергового кінолітопису про свій древній град.
Ірина НАДЮКОВА.
На знімках: Іван Сакуляк у 1989 (кадр з фільму) і 2018 роках.
