Новини

У 17 літ стала Марійка «ворогом народу»

Архів
3 переглядів

Лише за те, що брат був учасником УПА, сім’ю виселили до Сибіру. Що їм довелося пережити, пригадує 90-літня жителька міста Марія Музика.

Лише одного разу, багато років тому, поріг дому Марії Музики-Богданович переступала кореспондентка газети, яка готувала матеріал про реабілітованих жертв сталінських репресій.  На той час жінка ще боялась бути відвертою, тож сказала, що причиною заслання до Сибіру її родини було заможне життя, мовляв, мали шість гектарів землі та реманент. Тепер Марії Архипівні 90 років. І коли вже не страшно говорити про звірства сталінського режиму, вперше публікується   її майже неймовірна, але така життєствердна історія.

«Виселені з села Русовичі (Іваничівський район – ред.) на спецпоселення в Кемеровську область з конфіскацією майна у зв’язку з тим, що Музика Микола Архипович 1927 р. н. був учасником УПА», – йдеться у короткому документі, виданому вже після того, коли сім’ю було реабілітовано. За цією фразою ховається інше: одного дня Миколу забрали до в’язниці на довгих шість років, а їхню хату просто оточили, зачитали вирок, дали кілька хвилин на збори, практично без речей та їжі на підводу посадили сімнадцятирічну Марію, її батьків та стареньку бабусю, доправили до ешелону, який був сформований з таких самих «ворогів народу», і місяць у переповненому вагоні везли до Сибіру. Час від часу потяг зупиняли, переважно для того, щоб вивантажити тіла померлих. Хто був трохи сильніший, якось виживав на добовій нормі – мисці баланди і шматочкові хліба з домішками тирси. Найбільше хворіли та помирали діти. Пощастило тим малюкам, які були на грудному вигодовуванні – вони всі добре витримали довгий шлях.

Місто Прокопівськ зустріло людей холодом і голодом. Та й містом цей ряд бараків поблизу шахт назвати було важко.

Це вже згодом поселення розростеться, будуть збудовані індивідуальні домівки, насамперед, завдяки українцям, які звикли до господарювання. Для початку ж кожній сім’ї на 4-5 осіб виділили по двоє нар у бараку. Зате на роботу прилаштували всіх і відразу. Марія – майже підліток – потрапила у шахту «Красний углєкоп», де пропрацювала близько шести років. До її обов’язків входило навантажування вугілля на вагонетки, а ще потрібно було підносити динаміт для тих, хто вів підривні роботи: мішок вагою 16 кілограмів носила дівчинка, яка сама важила 46…

Невдовзі у поселенні вона зустріла того, хто підставив їй сильне чоловіче плече. Олімпій Богданович був лише на рік старший за Марію. Родом із Людмильполя, хлопець потрапив у заслання зі своєю родиною за те, що його рідний брат брав участь в ОУН. Навчений у рідному селі лиш орати і сіяти, Олімпій спочатку пішов працювати у кузню, а згодом на будівництво. Вони побрались тихо, без весільної церемонії, зробивши лише фото на згадку. При реєстрації шлюбу Марії навіть не дозволили взяти прізвище чоловіка.

Узагалі, за спогадами жінки, у засланні було багато таких «не положено», про які зараз можна твердо говорити як про умисні знущання: принизливі багатогодинні черги за хлібом, якого видавали за нормою від 200 грамів на працюючу людину, вариво з картопляних очистків, нелюдські умови проживання та праці. Навіть звичайну воду у поселенні потрібно було купувати, суворо за талонами, ще й по дві копійки за відро, тож брали її лише для приготування їжі, а прати доводилось ходити до річки. І все це в умовах суворого клімату, де стовпчики термометра опускались до мінус 40 градусів.

Олімпій, приміром, спочатку навіть взуття на свій 46-й розмір там не мав, тож у неймовірний холод ходив на будівництво в обмотках, благо, одна старенька росіянка віддала старі саморобні валянки – так врятувався від обмороження. Коли дозволили взяти земельні ділянки, то виділили заліснену територію з можливістю вибору: 5 соток під розорювання чи 10 під ручний обробіток. Їхня родина обрала другий варіант – важкий труд за додатковий маленький клаптик землі. І таких моментів іще було безліч.

Але навіть в цих складних умовах люди прагнули жити, створювати сім’ї, ростити дітей. Український характер Олімпія Богдановича проявився відразу. Найперше він захотів полишити барак і жити з рідними окремо. Пилкою спилював дерева, на плечах носив колоди. Сам збудував маленьку хатку з однієї кімнатки та кухні, де оселились відразу восьмеро людей і одна-єдина курка, яку треба було щодня пильнувати, аби не склювала власне яйце.

У Сибіру в Марії та Олімпія народилось троє діток: доньки Галина та Софія, син Петро. Роботу у шахті жінка полишила якраз до народження первістка, більше туди не повернулась, між короткими декретними відпустками працювала у цеху з випікання печива. За кошти, які надійшли як допомога на першу дитину, сім’я придбала корову, на другу – поросну свиню, а на третю – швейну машинку та відрізок оксамиту мамі на плаття, яке досі, з 1953 року, одягнене лиш кілька разів, висить у шафі.

І зараз, розглядаючи старі пожовклі фотографії тих часів, старша донька Марії Галина теж пригадує життя у Прокопівську: вона вже у третьому класі мусила пасти корову, в четвертому – продавати на ринку молоко, яке на вулиці відразу замерзало у бідончиках. З доволі веселих спогадів – як поросяткові тато змайстрував будку і одягав теплу безрукавку, щоб воно не замерзло, поки мале.

А ще Олімпій, пригадує донька, багато працював, з самісінького ранку до опівночі. Спочатку відпрацьовував зміну на будівництві, після роботи додатково заробляв по людях – умів майструвати системи опалення. Після смерті Сталіна почав будувати нову хату, уже не собі, а на продаж. Він все намагався зібрати гроші на той день, коли, вірив, вони повернуться в Україну. І такий день настав – у 1959 році сім’я була повністю реабілітована.

З невеликим статком вони приїхали до Володимира-Волинського, тут купили стареньку хатину, відремонтували її, влаштувались на роботу, ростили та вчили дітей. До пенсії Марія Архипівна працювала на місцевому комбінаті хлібопродуктів.

Вона уже втратила свою головну опору в житті – дорогого чоловіка, але поруч з нею її діти, а ще жінка – щаслива бабуся п’ятьох онуків, вісьмох правнуків та дворічної праправнучки Вероніки. І уся ця родина береже в пам’яті детальні розповіді Марії Архипівни про життя у далекому Сибіру, де серед суворої природи і у важкій праці поселенці з України берегли в серцях доброту, щиро вірили у кращі часи, вчились бути щасливими всупереч усім незгодам та завжди залишались людьми.

Юлія ПАШКОВА.

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up