Війна забирає найкращих … Усю глибину та сутність цього вислову розумієш, коли лихо торкається тих, із ким виросли, навчалися, працювали, дружили, зустрічалися на вулицях міста… Таким був Орлов Олег.
Народився він 19 вересня 1972 року у Володимирі-Волинському. Шкільні роки промайнули в середній школі No2 (тепер ліцей №2 Володимирської міської ради), а потім парубок здобув професію тракториста в Оваднівському СПТУ-21. Дитинство і юність хлопця абсолютно нічим не відрізнялися від дитинства і юності десятків тисяч його ровесників: школа, уроки, гра у футбол із друзями чи перегони на велосипедах, вечори біля вогнища й спів під гітару…
1991 року Олега Орлова призвали на строкову службу до радянської армії, яку проходив аж на Уралі в місті Златоуст Челябінської області. Та коли в серпні 1991 року Верховна Рада тогочасної УРСР ухвалила Акт про проголошення незалежності України, володимирчанин вирішив покинути службу в росії і повернутися на Батьківщину. Декілька діб добирався до рідного міста й відразу ж пішов у військкомат. Там його направили для проходження подальшої служби в 51-у гвардійську мотострілецьку дивізію, де склав присягу на вірність українському народові. Це був прояв справжнього патріотизму! Повернувшись зі строкової служби, почав їздити в Польщу на роботу.
– У народі кажуть, що «під лежачий камінь вода не тече», але це не про мого сина. За яку б працю він не брався, у нього все виходило на «відмінно». Сам добудував нам будинок, поставив гарний паркан. Навіть усі внутрішні роботи теж виконав сам. Що б я його не попросила зробити, обов’язково виконає, – пригадує мама Ганна Дмитрівна. Олег був двічі одружений, мав троє дітей.
–
Мій тато – дуже віруюча людина. Часто брав у руки молитовник, одягав окуляри й вечорами читав молитви. Мав велике серце, був надзвичайно добрим, м`яким, співчутливим. Любив мене і завжди піклувався про мене, незважаючи на те, що батьки були розлучені, – розповіла донька Олена.
Коли розпочалася повномаштабна війна, Орлов разом із товаришем відразу ж пішли у військкомат. Там їм сказали зачекати, та вже через декілька днів отримали повістки. Їх обох зарахували до складу 14-ої окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого.
Спочатку відправили на Рівненський загальновійськовий полігон, де лише декілька днів проходили навчання з бойової стрільби, після чого військових перекинули на Миколаївщину.
Олег служив номером обслуги відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону 14-ої ОМБр. Бої за Миколаїв розпочалися із перших днів російського вторгнення в Україну. Ворожі війська оточили місто з трьох сторін, контролюючи практично всі дороги. Наші безстрашні солдати й офіцери, які знаходилися в окопах і біля гармат, мужньо відбивали атаки ворога. Серед них був і Олег Орлов.
– Тато мені і своїй мамі телефонував нечасто. Про бойові дії не розповідав, напевно, не хотів, щоб хвилювалися. Але про бої, що точилися на Миколаївщині, ми дізнавалися з телевізійних новин. Якось сказав, що там, де він перебуває, ущент знищені школа, будинок культури, медпункт, немає ні води, ні світла. Дуже переживав за свого друга, який отримав поранення і лежав у госпіталі, – пригадує донька Олена.
Загинув захисник 31 березня 2022 року в 50-річному віці в селі Партизанське Миколаївської області від осколкового поранення в голову. 4 квітня Героя провели в останню путь з усіма військовими почестями. Поховали його на Алеї Слави Федорівського кладовища.
Указом президента України від 2 травня 2022 року Олег Орлов нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
У бібліотеці школи, де навчався наш Герой, оформлений альбом і стенд пам’яті. Через деякий час має відбутися урочисте відкриття меморіальної дошки йому на фасаді цього навчального закладу.
Олег Орлов був звичайною людиною, любив життя, багато планував і мріяв. Але коли настав вирішальни момент для країни, він без вагань пішов на війну і віддав своє життя за мирне майбутнє кожного з нас.
Людмила МАКАРЕНКО,
завідувачка бібліотекою ліцею №2
