На головну Блоги У чужім краю молитва рятувала. Записки заробітчанки

У чужім краю молитва рятувала. Записки заробітчанки

29

Заробітчани… Долі… Почну трошки описувати своє життя в Бельгії – відчуття, досягнення, втрати, випробування, заробітки…. 

2001 рік. 4 грудня. Вечір. Брюссель. Мої дорогі друзі – Марина, Василь, Валерій і ще один незнайомий чоловік… Аж ноги ослабли, сходячи з автобуса, коли упізнала в ньому обличчя з передріздвяного сну…. Уявляєте?! Одинадцять місяців перед тим наснився сон, дуже чіткий та реалістичний: широкий міст, на якому з двох боків стоять військові групи, і цей чоловік про щось з ними домовляється. То біля однієї групи, то до другої підбіжить, то до мене…

- реклама -

 Тоді навіть уявити не могла, що це був віщий сон, як і деякі інші, що з’являлися мені впродовж цілого життя, починаючи з дитинства, і супроводжували та підказували майбутні ситуації, або цілий період змін, що точно мали відбутися в моїй долі. Тільки, з плином часу починаєш це розуміти і дякувати Богові за пройдений шлях та ту тяжку науку, що потім перетворюється в неоціненну нагороду у всьому. 

 Отже, з перших хвилин чітко зрозуміла, що нічого випадкового не буває. Тому потрібно притамувати свій “крутий” норов і робити те, що підказує серце. А щоб його почути – маємо просто помовчати. 

 Далі почалось життя в чужій країні, що максимум мало продовжитись до року. Заробити гроші ( питання було лиш на що?) і повертати до дітей, додому, в Україну. Рожеві мрії… А моїм коханим донькам  старшій було 14, а меншій  лише 10. Хто ж знав, що наступного разу я їх побачу лиш через вісім років. А ще тоді, виходячи з дому, я міцно обійняла своїх найдорожчих і сама не знаю, де взялися слова, промовила: “Діти, я вас ніколи не забуду!” Тепер постійно над тим задумуюсь – чому саме ці слова, адже у той момент причин і відчуттів, що я іду на довгі роки, у мене не було. Та щось говорило за мене моїми ж устами… 

Я залишилась з тим чоловіком зі сну без вагань, адже нас звела сама доля. Винайняли маленьку кімнату під дахом, на п’ятому поверсі, що була лиш з одним маленьким вікном у небо та металічним ліжком з прогнутими пружинами, що якраз поміщалося від стіни до стіни, зі старими кількома матрацами, що попередні мешканці підібрали на вулиці (тут люди викидають старі речі прямо на вулицю, а потім сміттєві машини підбирають) і принесли сюди. Із загальною кухнею та душовою кабіною з туалетом на 8-12 чоловік. Скрізь по кімнаті бігали таргани. Вночі вони падали на мене зі стелі… Звичайно, ми їх витравлювали час від часу, але нічого не помагало.

Так ми прожили там шість років. Навіть період після моєї термінової операції, що відбулась влітку 2006 року,  минув у цьому ліжку, з температурою більше 30 градусів на вулиці і моїм двотижневим післяопераційним станом (дві ноги забинтовані, бо мала забиті вени внутрішніми тромбами). Тоді тільки плакала і плакала…Звичайно, залишившись в Україні, я б не вижила. А тут мені врятували життя.  До речі після звичайного обстеження, після чергової втрати свідомості, бельгійські лікарізробили висновок, що потрібно оперувати протягом найближчого місяця, бо далі можу не жити. 

Коли таке чуєш, то отримуєш шок.  Допомагала оформляти  всі потрібні документи для операції моя теперішня коліжанка Алла, тоді виявилось, що ми з нею з Володимира-Волинського, вчились в одному технікумі, але у різні роки і були незнайомі. А лиш Бельгія звела нас через стільки років  у важкі і такі потрібні хвилини!

 А далі –  праця, тяжка праця… Сльози, радість  і знову біль… Пам’ятаю моменти, коли доня до мене дзвонила вночі і просила: «Мамо, ну коли ти вже приїдеш?”  Я виговорювала з нею останні гроші на телефоні, а тоді зв’язок обривався, і я падала від безсилля на коліна в сльозах.  Починала молитись. Тільки молитва рятувала! А їхати не могла, бо діти вчились в університетах, а я була хвора, на ліках, які постійно отримувала без грошей  за медичною картою  в Бельгії (дякую цій державі, що безплатно мене прооперували і дотепер дбають у всіх напрямках), а легальних документів на переїзд кордону не було. Все обіцяли, що от-от отримаю… 

І так збігли роки.  12 років минуло, коли вперше повернулась на мою землю, коли побачила рідних, могили близьких.  А знаєте, про що думають наші українці тут, які чекають на легальні документи, – що одразу, коли приїдуть додому, то найперше підуть на могили  своїх близьких! І такі болючі ці думки, що починають приходити у снах. І ось я торкнулася рукою хреста, поцілувала фотографію тата, баби, помолилась. Полегшало? Та ні, не легше… Лиш, з часом відчую полегшення за провину, що так надовго поїхала.

А діти виросли. Час сплинув. І щоб знову відчути їхню любов і довіру,  минуть ще роки. Роки боротьби і любові, дні молитви і прохання в Бога прощення, підтримка друзів та нагорода за зроблені добрі діла.

Зараз я щаслива. Дуже. Діти стали самостійними, самі відповідають перед Богом і життям, дивлячись кожній ситуацію прямо в очі, а я можу прийти на допомогу тим, хто мене потребує, маючи свободу, досвід, сміливість і багато надійних друзів по всьому світу! Завжди це роблю! А залишившись в Україні, я б, мабуть, давно вже була у землі…

Пишу це для того, щоб кожна людина не питала себе – ЧОМУ? А просто, робила! Робила максимум, понад свої сили і там, де знаходиться у певний момент!

Леся ІГНАТЮК, (Брюсель, Бельгія).

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

12 − 1 =