Художниця Ліна Оніщук дебютувала з персональною виставкою у галереї культурно-мистецького центру. Роботи, які вона тут представила, не бачили практично ніде – навіть у її рідному Любомлі. Чому Ліна, авторка ніжних пейзажів і натюрмортів та мама чотирьох дітей, обрала Володимир саме тим містом, в якому відкрила свою творчу душу світу, розповіла вона нам в ексклюзивному інтерв’ю.
– Ліно, для початку давайте познайомимося. Розкажіть про себе.
– Родом я із Любомля, там і зараз живу. Але мистецтво відкрила для себе у іншому місті. Після закінчення дев’ятого класу поїхала в Кельменці, містечко в Чернівецькій області, там навчалася у профтехучилищі, закінчила художню школу. Вступила до Кременецького педінституту, отримала вищу освіту за спеціальністю «образотворче мистецтво». Коли вчилася в інституті, брала участь у збірних виставках. Відвідувала приватні уроки у викладачів інституту, і, згодом, в Любомлі – у відомої володимирчанам художниці Наталії Блонської. Після четвертого курсу вийшла заміж. Ми з чоловіком одружені дев’ять років і виховуємо чотирьох дітей.
– На виставці – 24 картини, створені у різних жанрах – пейзаж, натюрморт. Який із них вам ближчий до душі?
– У мене немає однозначного фаворита, все залежить від настрою.Певний час найдужче подобався портрет. Потім відкрила для себе натюрморт, відчула, що він теж дуже «мій». Пейзажами захоплювалася завжди, для мене вони – як казка природи, застигла на полотні. На жаль, на пленері малювати не завжди випадає можливість, тому часто пишу картини з фото. Сучасна техніка може зафіксувати найменші деталі довколишнього світу, а художник має йти в ногу з прогресом, то чому б не скористатися цією можливістю? Вийти з фарбами на природу не маю можливості, а от з олівцем влітку на пленер виходжу часто.
– Де зазвичай займаєтеся творчістю?
– Малюю не вдома, і тому не завжди можу викроїти хвилину й можливість, щоб піти і позайматися. А коли довго не помалюю, не знаходжу собі місця. Творчість – це ті «батарейки», які мене підживлюють. Коли довго не можу вирватися до мольберта, то з дітьми беру папір, олівці – і вперед, аби малювати. Це мені потрібно, як повітря.
Творчість – цікавий й енергозатратний процес. Під час малювання енергію я і витрачаю, і наповнююся нею. Коли малюєш, після цього хочеться їсти – це в багатьох художників такий ефект викликає. Але коли все вдається, то почуваєшся емоційнонасиченим, радісним і щасливим. Іноді над роботою треба вчасно зупинитися, щоб, «вдосконалюючи» її безупину, не нашкодити. Іноді настає затуманення, ти вже не можеш картину адекватно сприймати, вишукуєш недоліки. Але не треба поспішати позбутися на твій погляд «невдалого» малюнка – варто почути погляд збоку колеги.
– А маєте постійних критиків? Як взагалі на критику реагуєте?
– Фахові зауваження сприймаю із вдячністю. Бо вважаю, що мені, як і кожній творчій людині, треба вчитися увесь час. Але насправді я дуже ранима у ситуаціях, коли люди ставлять під сумнів мою творчість, знецінюють її, вважаючи такою собі примхою, хобі. А це ж справа мого життя, це, чим заробляю на хліб і в чому реалізуюся. В мене є до цього хист і відповідна освіта. Чому це не може бути повноцінною професією? Чому маю підлаштовуватися під позицію оточення, яке «нормальною» вважає роботу продавцем, і відмовлятися від того, що є частиною мене? Можливо, саме через цю образу я не захотіла спершу робити виставку у рідному місті.
– Тобто у Любомлі вас не сприймають як художницю?
– Там мало хто знає, що я взагалі пишу картини. А останніх робіт не бачив ніхто, навіть мої близькі. Зрештою, не в Любомлі я художницею стала. Це прийшло до мене пізніше, у Кельменцях і далі. В дитинстві була звичайним, в міру проблемним підлітком. Цікавилася спортом, грала в баскетбол. Але ніхто з тих людей, які мене тоді знали, і припустити не зміг би, що писатиму такі картини, що взагалі займатимуся мистецтвом. Мабуть, тому мені комфортніше вийти на загал зі своєю творчістю у місті, де мене не знають, де немає жодних упереджень – ні позитивних, ні негативних.
– В галерею культурно-мистецького центру потрапила завдяки власнику мистецької крамнички Володимиру Кравчуку. А почалося все з того, що приїхала якось у ваше місто, щоб зробити закордонний паспорт. Знала, що тут є мистецька крамничка, і хотіла прикупити матеріалів. Зайшла, розговорилася з продавцем, потім і власник вийшов. Спитала, чи можна тут виставити свої картини на продаж. Володимир сказав: привозьте, подивимося. Глянув, дав кілька порад. Згодом узяв кілька робіт продавати. А через якийсь час, помітивши, як вдосконалилася моя творчість, запропонував організувати виставку. Правда, на той час для повноцінної експозиції доробків було замало, то ще кілька картин у швидкому темпі дописувати довелося.
– Тобто все сталося майже випадково?
– Я не вірю у випадковості. Вірю в дива. Впевнена, що це знайомство було не випадком, а якимось провидінням долі.
– Ви не просто мама, а мама чотирьох. Як за щоденними клопотами знаходите час ще й на творчість?
– Якщо зараз заплющите очі і уявите білочку, яка бігає в колесі по колу, – то це буду я. В Любомлі мене так і знають – як гончу, яка постійно бігає, і зупинити її на місці точно не реально. Де вона взяла ті картини? Точно не її! А малювалися вони тихцем, таємно… Навіть мій чоловік не знав, що буде виставка.
Усі побутові справи мушу робити з блискавичною швидкістю – дітям їсти зготувати, прибрати… Мене питають: коли все встигаєте? А я не можу сказати, що встигаю усе. Зрештою, в мене є чоловік, який теж піклується про дітей, мама й свекруха часом допомагають з малими посидіти. Але й зовсім закинути сім’ю заради творчості не можу. Мушу тримати баланс.
Тому картини доводиться теж «перебіжками» писати. Складно, але мені це потрібно, бо це підживляє життя, наповнює його сенсом. Це мій спосіб «робити дітям хорошу маму», бо коли закидаю творчість, стаю дратівливою, сварливою і нещасною. Мистецтво допомагає піднятися понад тим побутом. До малювання залучаю дітей. Вважаю художній хист великим даром від Бога. Якщо він є, гріх закопувати його у землю.
– Перший крок у великий світ мистецтва ви зробили. Які плани надалі?
– Не хотіла б дуже про плани говорити, бо життя має звичку їх коригувати. З цією виставкою теж так було: відкриття запланували на січень, але мусили перенести, бо замість галереї я поїхала в пологовий, народжувати маля. Тому, як буде – життя покаже. Можливо, таки зорганізую і в Любомлі виставку. Може, повезу роботи до Луцька. Але головне – намагатимуся і далі викроювати час для улюбленого заняття.
Віталіна МАКАРИК.