Церква Різдва Пресвятої Богородиці збудована у центрі села Сусваль, що тоді називалося Могильним, у 1903 році, про це свідчать літературні джерела. Її висока шатрова дзвіниця із західного боку й зараз домінує серед сільської забудови. Церква – дерев’яна, хрестоподібна у плані, тридільна, гарно оздоблена. У 1990 році рішенням облвиконкому визначено категорію цієї пам’ятки як приклад дерев’яної сакральної архітектури ХІХ-ХХ століть.
Наш храм діяв постійно від часу побудови, тому повністю зберіг художнє облаштування інтер’єру. Церковна територія у 2005 році оточена металовою кованою загорожею з тридільною брамою. Поряд, з північного заходу, церковний будинок, зведений у 1989-ому.
На південь від церкви – меморіал жертвам Другої світової війни, який освятив 9 травня 1975 року отець Дмитро Степанович. «Тут спочивають невинні люди, які загинули мученицькою смертю у 1944 році», – написано на пам’ятнику. Перелічені дев’ять прізвищ осіб, закатованих поляками, серед них троє жителів Маркелівки і шестеро – Могильного. Також з ними разом захоронені двоє невідомих, одного наче звали Костянтин Скрипник, був військовополоненим, родом зі Сходу України.
Щодо церковного іконостасу, то його конструктивна частина пофарбована білою фарбою. Ікони помісного ряду – прямокутні й розташовані в наступному порядку: «Святий Миколай», «Богородиця з Дитям», «Христос», «Різдво Пресвятої Богородиці». Шість ікон празникового ряду прямокутні та круглої форми – «Благовіщення», «Хрещення», «Різдво Христа», «Вознесіння», «Воскресіння», «Сходження Святого Духа». У 1912 році афонськими монахами подарована ікона Казанської Божої Матері, у 1915-ому – парафіянами образ Іосифа Бєлгородського, у 1939 – Почаївської Божої Матері.
Збереглися дані про священиків, які служили у храмі. Із 1909 по1930 рік у нас правив отець Федір Комаревич. Після нього, до 1941-року – Іван Жук, потім, до 1954-го – Федір Юхновський, котрий помер молодим і похований поруч із церквою. До 1976 року у нас служив отець Дмитро Степанович, про доброзичливість і привітність якого автор цих рядків уже писав в одній із публікацій газети «Слово правди». До 1988 року у храмі правив батюшка Петро Лебідь. Людиною високої моралі, істинно відданою служінню Богові назвав його у своїй останній книзі Ярослав Киба. Особисто близько знайомий із молодшими членами цієї родини. Дочка священика, Ніна Петрівна навчала мене географії у школі,вона й зараз проживає у нашому селі. Син священика, Микола Петрович вже 40 років навчає школярів у Локачах захищати, Вітчизну, за що отримав звання полковника запасу. А його син, внук отця Петра, Вадим став настоятелем храму у Прилуцькому, біля обласного центру. Онука Петра Лебедя Ірина – медсестра спорткомплексу, а її мама Рафіля проживає у батьківській хаті, біля церкви у Красноставі. Батюшка Петро Лебідь у ті роки правив у церквах і Красностава, і Жовтневого.
До 2007 року служив у нашій церкві Володимир Гуз. Він хрестив і мого сина Максима. Тоді батюшку на «Запорожці» привозив у Вербу, де проживали батьки моєї дружини Наталії, вчитель Олексій Юринець (почалася перебудова і вчитель математики міг собі дозволити автомобіль на українських номерах). Я на хрестинах не був – шукав на вертольоті підводні човни супостатів у Балтійському морі. Для мене отець Володимир, його син Василь і внук Сергій – справжнє живе Боже дерево.
До цього року настоятелем у храмі Різдва Богородиці служив отець Віталій Мякота. У селі поважали цю співучу родину, матушка Світлана організовувала дитячі вертепи, навчала колядок і доньок Віту й Софійку, і сільських дітей. Радували вони співом на різдвяних вечорницях, днях села, часто люди аплодували їм, стоячи.
Від квітня у нас новий настоятель, випускник Володимир-Волинського духовного училища та Луцької семінарії отець Богдан Гнатюк, який прибув разом із дружиною, матушкою Іванною. Родом він із села Залужжя Любомльського району, після навчання, ніс подияконський послух при митрополиті Володимир-Волинському й Ковельському Володимирі.
Любов до церкви передав молодому священику його дідусь по матері, котрий побудував у селах Полісся більше півсотні добротних будинків. Тато і мама батюшки Богдана співають у церковному хорі, має він трьох сестер. Наша сільська молодь каже: «Наш батюшка – сучасний – гарно грає у футбол, волейбол, старається, щоб команда виграла».
У храмі завжди був хороший хор. До нього входять Оксана Цигловська, Надія Орлюк, Галина Ящук, Галина Рибіцька, моя вчителька Ольга Артисюк, Олена Арсенюк, Марія Панасюк, Оксана Куцик, Віталій Мирончук, подружня пара Микола і Галина Луцюки (Микола – військовий пенсіонер, старший прапорщик, а їхній син, теж Микола,- капітан, але буде полковником, традицій села він не порушить).
Не забуваємо й церковних хористів, яких уже немає з нами, це мій батько Арсень Підгурець, Петро Кузьмич, якого володимирчани знали як директора військторгу.
Старостували у церкві Василь Луцюк (його у 70-ті роки чомусь називали «Басейко»), Дмитро Сидорук, Сергій Фіщук, якого обрали на цю посаду, коли мав лише трохи за 30. На жаль, зараз і його вже немає серед живих, а його син Віктор завідує комунальним господарством міськвиконкому. Від 2010 року старостою у церкві обрали Анатолія Сележука, для нас, «шістдесятників», він – Толік Гарестикув. У десятирічному віці (у середині 60-х років) Анатолій своїм голосом зачарував публіку районного будинку культури, усі плакали, як співав «Два кольори». Акомпанував йому тоді вчитель співів Максим Савюк, котрий залишив на проклятій Другій світовій війні обидві ноги. А мені він ставив у молодших класах гарні «четвірки».
Касирами у церкві довгий час працювали Віра Ткачук, близько 30-ти років Надія Янець. Зараз вони передали касу молодим. Паламарями у нас Андрій Клименюк, Захар Куцик, Роман Малінський. Садок Романового прадідуся колись був заставлений вуликами – і малий і старий ласували цим медом.
21 вересня, на престольний празник, до села з’їдуться родичі до своїх батьківських хат, до братів, сестер. Будемо ласувати і медом, адже тутешня молодь переймає бджолярську справу. Але передусім обов’язково прийдемо до нашого храму, на службу Божу.
Петро ПІДГУРЕЦЬ.
