У ці грудневі дні, 106-х роковин протигетьманського повстання, знову (зокрема, у соцмережах) розгоряються дискусії навколо особи Павла Скоропадського. Окремі учасники дискусії, переступаючи межі елементарної пристойності, намагаються висловити якнайбільше звинувачень на адресу цієї (без перебільшення) історичної постаті. Зрозуміло, що людям, достатньо обізнаним із темою, з відстані часу легше оцінювати успіхи чи помилки очільника Української держави. Однак важливо почути думку сучасника гетьмана і глибокого знавця суспільних процесів — В’ячеслава Липинського.
Твердо стоячи ще з юнацьких років на переконанні, що український народ «не гірший від інших, хоче і має право бути вільним народом», В’ячеслав Липинський слушно вважав, що сприятливі умови для формування Української держави можуть виникнути під впливом зовнішніх чинників, зокрема вибуху війни в Європі. Інформація, яка поширювалася, у тому числі через пресу, свідчила про зростання напруженості у міждержавних відносинах. На арену боротьби виходили найпотужніші військові сили, апетити яких були надто загостреними. До них насамперед належали царська росія та Австро-Угорська монархія.
Перебуваючи у той час на території останньої — в Кракові, Липинський розумів, що конституційний устрій Австрії (певною мірою м’якший за режим, запроваджений російським царатом) міг бути використаний для розв’язання українського питання. Проте ілюзій щодо добровільного відречення династії Габсбургів від загарбаних українських територій у нього не було, тим більше що він добре розумів природу великодержавного шовінізму та експансіоністської політики російської імперії.
За переконанням В’ячеслава Липинського:
«1. Централізаторська, однаково ліберальна і чорносотенно-націоналістична росія є нашим непримиренним і головним ворогом.
2. Консервативно-клерикальна католицька й ліберально-буржуазна жидівська Австрія не є нашим союзником».
Тому Липинський спрямовує зусилля на створення політичної організації за межами підросійської України, яка могла б перебрати на себе роль провідного центру у боротьбі за здобуття державної незалежності України в умовах воєнного протистояння.
Передбачення молодого політика щодо наближення збройного конфлікту між росією та Австро-Угорщиною справдилися. З вибухом Першої світової війни у Львові заснувався Союз визволення України (СВУ), у програму діяльності якого було покладено документ, розроблений В’ячеславом Липинським ще в грудні 1912 року під назвою «Меморіал до Українського Інформаційного Комітету про наше становище супроти напруженої політичної ситуації в Європі».
Саме ця політична організація спричинила створення у складі австрійської армії національної формації — «Легіону Українських Січових Стрільців». Це стало потужним поштовхом до поширення ідеї здобуття державної незалежності України. Адже, крім набуття необхідного бойового досвіду та вишколу старшинського складу, січовики за дорученням СВУ займалися патріотичним вихованням військовополонених із російської армії. Згодом із числа цих полонених українців було сформовано Сірожупанну дивізію армії УНР.
На територіях, контрольованих австрійськими військовими властями, січові стрільці активно організовували народні школи для українських дітей. Заняття у цих школах проводили як самі січові стрільці, так і скеровані Союзом визволення України молоді вчительки з Галичини. Особлива увага приділялася не лише навчанням елементарної грамоти, а й вивченню української історії, що сприяло зростанню національної свідомості серед цивільного населення. Школи нерідко відвідували й дорослі.
Ця просвітницька діяльність закладала міцні основи майбутньої державності.
Обставини склалися так, що В’ячеслав Липинський, будучи по суті ініціатором створення СВУ, не зміг долучитися до діяльності організації, бо в цей час проживав на Уманщині. Як офіцера запасу його було призвано до діючої російської армії. Проте, вирушаючи на фронт, він усе ж таки вірив: «Що з крови, котра тепер ллється, з того великого перевороту виросте краща доля і для нашої України. Без цієї надії все, що робиться тепер, було б таким страшним кошмаром, що пережити його не було б у людській силі».
Після вибуху буржуазної революції в лютому 1917 року в Петербурзі, в Україні проголошено створення Української Центральної Ради, яка поступово, «по довгих і великих ваганнях» (за висловом Михайла Грушевського), дійшла до необхідності проголошення незалежної Української Народної Республіки.
Лютнева революція захопила В’ячеслава Липинського у Полтаві, де він перебував зі своєю кавалерійською частиною. Молодий прапорщик одразу приступив до українізації цієї військової одиниці та організував Полтавський військовий комітет, який делегував його до Києва на перший український військовий з’їзд.
В’ячеслава Липинського дуже здивувало й обурило рішення членів Генерального Секретаріату відмовити йому в наданні дозволу на реєстрацію його кінного підрозділу як одиниці майбутнього українського війська. Через те, що, за його словами, «такі дозволи тоді роздавались тисячами», він сприйняв цю відмову як прояв недовіри до себе: «пана» та «поміщика», який не состояв у національній меншости».
Це йшло врозріз із його розумінням засадничих принципів організації держави:
«Щоб могла постати Україна… всі місцеві сили, що хочуть своєї держави, мусять одділитись од сил, піддержуючих держави метропольні. І це відділення… мусить піти по лінії вертикальній: зверху вниз. Це значить, що в українськім державницькім таборі мусять об’єднатись кращі і активніші частини всіх місцевих класів і всіх місцевих “націй”: поміщик, промисловець, робітник, селянин, місцевий руський, поляк, українець».
(Цю, як і більшість наведених цитат Липинського, взято з його політичного трактату «Листи до братів-хліборобів».)
Республіканський уряд, спочатку відкидаючи потребу у створенні власної армії (Володимир Винниченко вважав, що достатньо лише міліції, бо з російськими більшовиками воювати не доведеться), зрештою повернувся до цього питання. На жаль, таке рішення було запізнілим. Часу для організації достатньої військової потуги в умовах російської більшовицької агресії не вистачило.
В’ячеслав Липинський пізніше писав:
«Кожна демократія в чистім виді — це організм без спинного хребта. Спинний хребет кожної державної, отже й державної демократичної організації — армія, не твориться “виборами”, ані демократичною, найбільш “народолюбною” політикою. Армія твориться силою, зверху вниз, а не знизу вверх, монархічними, коли ж монархія у даний момент неможлива — то аристократичними, хоча б навіть большевицькими диктатурами. І наша Народня Республіка могла б армію створити тільки в такім разі, коли б у самому початку російської революції знайшовся був український диктатор».
Не маючи власної збройної сили для захисту від більшовицької навали, спрямованої на Україну за наказом Леніна, Голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський був змушений закликати на допомогу німецьку армію.
Як пророчо накладаються на цю ситуацію слова Лесі Українки: “Хто визволиться сам, той вільним буде. Хто визволить кого — в неволю візьме”.
Німцям був потрібен хліб. Для забезпечення передбачених спільною угодою обсягів хлібозаготівель нерідко застосовувалася збройна сила. Непомірні побори, здійснювані чужою армією, викликали масові протести селян. Наростало незадоволення політикою уряду, що призвело зрештою до гетьманського перевороту. 29 квітня 1918 року Гетьманом України було проголошено Павла Скоропадського.
Міністр закордрнних справ Української Держави Дмитро Дорошенко (зліва), гетьман України Павло Скоропадський та посол Української Держави в Австро-Угорщині В'ячеслав Липинський (справа). Листопад 1918 року.
За період гетьманської влади українська державність укріпилася. Завдяки успіхам на дипломатичному фронті Україна крок за кроком здобувала міжнародне визнання та авторитет. Зусилля гетьмана і його уряду були спрямовані на запровадження порядку та виконавчої дисципліни у найважливіших галузях, зокрема в залізничному транспорті й війську. Величезну увагу гетьманський уряд приділяв організації закладів освіти, розвитку науки й культури. Протягом семи з половиною місяців було відкрито два університети (Київський та Кам’янець-Подільський), створено Академію наук, відкрито оперний театр, засновано державний симфонічний оркестр ім. М. Лисенка, налагоджено банківську систему, запущено в обіг національну валюту. У цей період було накопичено величезні арсенали зброї та військового спорядження, вдалося суттєво побороти анархістські прояви на місцях. З метою упередження збройних зіткнень солдатські маси, що поверталися з фронту, переправлялися залізничним транспортом в обхід Києва на російську територію.
Цей перший період (за визначенням Липинського, “українсько-державний хліборобський при кабінеті Лизогуба”) був продуктивний з погляду державного будівництва справді незалежної України. “У ньому було найбільше задатків для подальшого нормального й буйного розвитку нашої нації, незважаючи навіть на деякі великі політичні помилки і хиби, що були в цьому періоді”. До найважливіших помилок Павла Скоропадського і гетьманського уряду В’ячеслав Липинський відносив: 1. “Непротестування” проти розігнання вищим німецьким командуванням Центральної Ради. На його думку, це було “явищем деструктивним з національного погляду”. 2. “Заборона на самому початку Гетьманщини селянського з’їзду — заборона зовсім зайва, бо настрій того селянства вже тоді був виразно національний і патріотичний, ворожий до російської більшовицької інвазії”. 3. “Безсилість і пасивність уряду супроти “каральних експедицій”, організованих найбільш нікчемними й хамськими елементами — грабіжниками, пройдисвітами та провокаторами, що навмисно і свідомо дискредитували серед селянських мас ідею Української держави”. Тут слід зазначити, що В’ячеслав Липинський при цьому посилається на звернення гетьмана до представників української демократії допомогти у боротьбі з “тим розкладовим явищем”.
Однак підривна діяльність з боку соціалістичних діячів, їхнє намагання взяти реванш за поразку, присутність німецьких військ, обтяжливі хлібозаготівлі та масована більшовицька агітація створювали напружену атмосферу у стосунках між громадянством і владою, провокували безлад та численні конфлікти. Піднімалася хвиля загального незадоволення владою. А з початком періоду “російсько-федеративного протофісівського при уряді Гербеля” по суті зупиняється процес утвердження суверенних прав української нації та ставиться під сумнів сама можливість самостійного існування Української держави. Проголошення цим урядом в листопаді 1918 р. курсу на федералізацію з Росією підсилює протигетьманські настрої.
За словами Липинського, “російсько-французько-протофісівська провокація, жертвою якої впав Гетьман, стала “політичною і національною катастрофою для українського хліборобського консервативного класу”. Змучені виснажливою війною, розагітовані більшовицькою пропагандою, січові стрільці стали осердям протигетьманського повстання. Уникаючи масового кровопролиття, “керуючись виключно благом України”, Павло Скоропадський зрікся становища керівника держави.
Гетьманський уряд спеціальною постановою складав з себе повноваження і передавав владу Директорії на чолі з Володимиром Винниченком. Та вже через півтора місяця нова влада змушена була під натиском російських більшовиків тікати з Києва. Це сповна продемонструвало неспроможність нової влади втримати у своїх руках державне кермо.
Глибоко проаналізувавши кількасотлітній період боротьби, В’ячеслав Липинський вбачав причину поразки державотворчих змагань українців у способі організації влади. “Історія наша вже сотні разів нас навчила, що наша демократія, всі оці писарі по фаху, демагоги по тактиці й кар’єристи по духу — всі оці Брюховецькі, Тетері, Петрики й їм же “нєсть числа” — на одне були здатні: знищити власну українську державно-творчу аристократію, а з нею й Українську державу… “А збудувати щось нове, своє на тім порожньому місці українська демократія ніколи не змогла. Не тому, розуміється, щоб між нею не було людей, які по своїй індивідуальній вартості не змогли б місце старої вирізаної аристократії зайняти, а тому, що дух між ними панував руйнуючий, завидущий, злобний, а разом з тим облесливий, брехливий і рабський. Тому, що всі ці, поодинці іноді й гарні, здібні й чесні люди, всі разом творили руйнуюче розкладове тіло, яке на ім’я — демократія”. І тут же наводить приклад з історії однієї з процвітаючих нині скандинавських держав: “Селянська, така сама як і ми, Норвегія, відділившися від Швеції, завела у себе по дуже короткому республіканському існуванню монархічний лад. Бо тільки свій власний монархічний лад забезпечував її від повороту назад до монархічної Швеції. …Хотіла Норвегія бути монархією, а не республікою тому: 1. щоб воскресити власну національну традицію, 2. мати внутрішній мир і спокій, 3. придбати через монарха потрібні зв’язки в Європі й 4. мати дешеву адміністрацію, бо республіканських бюджетів норвезькі селяни приймати не хотіли”.
Підсумовуючи сказане, наведемо ще цитату В’ячеслава Липинського: “Держави ми не маємо тому, що не уміємо самі в собі хотіння своєї власної держави розвинути, його в цілому нашому громадянстві розбудити і це хотіння, відповідним методом його організації, своїми власними силами здійснити…” “Побили себе ми самі. Ідеї, віри, легенди про одну єдину, всіх українців об’єднуючу, вільну й незалежну Україну провідники нації не створили, за таку ідею не боролись і тому, розуміється, така Україна здійснитися, прибрати реальні живі форми не змогла”.
Висновки, зроблені В’ячеславом Липинським майже століття тому, застерігають сучасних політиків і тих, хто перебуває в структурах державного управління, від подібних помилок нині. Поширення вчення видатного українського соціального мислителя, історика, політика-державника має надважливе завдання — прищеплення громадянам незалежної України почуття громадянського обов’язку та відповідальності.
Віталій КУШНІР,
с. Затурці
